Ексклюзивне інтерв’ю з українськими танцюристами Оленою Барною та Сергієм Аверковим, які живуть і працюють у США.
Уже п’ять років танцювальна пара — львів’янка Олена Барна та тернополянин Сергій Аверков підкорюють найкращі танцювальні майданчики у Сполучених Штатах Америки. Неодноразово ставали фіналістами найпрестижніших змагань серед танцювальних пар Америки, Канади та Європи. Їм аплодують, ними захоплюються і пишуть відгуки у пресі. Два роки тому Олена і Сергій стали подружжям. Як потрапили за океан, про участь у конкурсах та чи дотримуються дієти — Олена та Сергій розповіли журналістові «ВЗ».
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
— Олено і Сергію, недавно ви стали фіналістами одного із найпрестижніших змагань зі спортивно-бальних танців, що відбулися в Орландо (США). Скільки було учасників і чи важко далася перемога?
Олена: Ми вперше брали участь у цих змаганнях, бо ніколи раніше не були в Орландо саме на цьому турнірі. Хвилювалися дуже. Організатори зробили змагання у вигляді цирку, де було багато декорацій. Враження залишилися найкращі від участі. Змагалися близько 20 пар. Звісно, це серйозні конкуренти, тому й зрозуміле наше хвилювання.
Сергій: Участь у змаганнях у США мають право брати пари з різних штатів Америки, Канади та країн Європи. Зазначу, що будь-які змагання в Америці — це свого роду такі маленькі чемпіонати світу.
— То виходить, що з України ви були єдиною парою?
Сергій: Ми беремо участь не як українська пара, бо представляємо Сполучені Штати. Бо у цій країні ми працюємо. І зареєстровані як пара зі США. Так само і всі решта пари, які приїхали сюди з України чи інших пострадянських країн і тут живуть, так само представляють Сполучені Штати Америки. Часто буває, що у фіналі шість пар зі США, але якщо подивитися на їхні прізвища, то стає зрозуміло, що це українці, білоруси і росіяни.
— Ви вже неодноразово перемагаєте у такого роду змаганнях. Що вам найбільше запам’яталося?
Сергій: На всіх великих змаганнях найбільше запам’ятовується той момент, коли ти проходиш усі відбіркові раунди і потрапляєш у фінал. Для мене особисто найважливіше, коли нас запрошують на паркет і ми танцюємо 30−40 секунд соло, коли увага прикута саме до мене і Оленки. Тоді прожектори освічують лише нас. Це така крута атмосфера, що й словами не передати.
Олена: Для мене найбільш хвилюючий момент, коли треба стояти за сценою і очікувати на оголошення твого імені, коли запросять на паркет.
— Як довго готуєтеся до змагань? І чи передбачають такі конкурси грошові внески?
Сергій: В усьому світі за участь у конкурсах бальних танців треба вносити грошову заставу. Реєстрація і усі решта витрати лягають на плечі учасників. Звісно, якщо ми перемагаємо, тобто стаємо фіналістами, отримуємо грошовий приз. Грошові винагороди дають найкращим шістьом парам. Але за перше місце грошовий приз передбачений найбільший. Якщо порівнювати в еквіваленті від тієї суми, яку ми внесли за участь і до розміру винагороди за перше місце, то це може бути у 20 разів більше.
— Вас називають одним з найкращих танцювальних дуетів Америки, Канади і навіть Європи. Але ви народилися і виросли в Україні. Як ви опинилися у Лос-Анджелесі?
Олена: Ми прилетіли у жовтні 2014 року для участі у змаганнях у Сан-Франциско. Після змагань нам запропонували залишитися. І ми цим скористалися.
Сергій: Спочатку два роки ми працювали у Буффало (штат Нью-Йорк), а потім нас запросили до Лос-Анджелеса.
Олена: Це була цікава історія. Коли ми працювали у Буффало, знали, що у Лос-Анджелесі є дуже відома і одна з найкращих танцювальна студія в Америці. І під час одних змагань власник цієї студії нас запримітив і запросив приїхати і подивитися на цю студію. Зрозуміло, як тільки ми потрапили у стіни цього закладу, про який колись навіть і мріяти не могли, відразу ж погодилися тут працювати.
Сергій: Саме Лос-Анджелес — дуже сприятливе місто для бальних танців. Тут багато тренерів світового рівня, з якими можна займатися і вдосконалюватися. Дуже велика конкуренція серед танцювальних пар, і це, відповідно, підштовхує до розвитку. Тут проводять багато турнірів, тож не треба далеко літати, щоб взяти участь.
— Ви працюєте як професійні танцюристи чи ще доводиться шукати додаткового заробітку?
Сергій: Ми займаємося лише танцями. І радіємо з того, що не треба шукати іншої роботи, щоб мати на харчування й інші витрати. В Америці можна професійно займатися бальними танцями і забезпечувати себе і свою сім’ю. Нема потреби шукати підробітку. Та й часу нема вільного. Бо ми щодня танцюємо.
— Коли ви зрозуміли, що танці — це сенс вашого життя?
Олена: Мені було вісім років, коли мама привела мене і мого брата у танцювальну студію у Львові. Мені настільки сподобалося, що я відразу сказала: «Я буду танцюристкою!». І ці слова матеріалізувалися. Перші десять років я танцювала зі своїм рідним братом і займалася лише в одного тренера — Олександри Лаптєвої. Мабуть, доля була до мене прихильною, бо саме завдяки Олександрі Михайлівні я і стала тим, ким мріяла. Щонайменше двічі на місяць я брала участь у змаганнях, і майже завжди перемагала.
Сергій: Я танцюю трохи довше (сміється. — Г. Я.), бо мене мама привела у Тернопільський танцювальний клуб «Арс», коли мені виповнилося лише чотири роки. У мене у сім’ї була така ситуація, коли старші вирішували, чим я маю займатися. Татова сторона хотіла, щоб я займався боксом, а мама наполягла на бальних танцях. Вже згодом перейшов у танцювальний клуб «Альянс», де я вчився в Ольги та Ігоря Полигачів. Коли я зрозумів, що танці — моє майбутнє? Навіть важко сказати. Оскільки почав танцювати у ранньому дитинстві, навіть не розумів, що можна ще чимось іншим займатися і не танцювати. А свідоме розуміння, мабуть, прийшло тоді, коли побачив, що танці стали моїм стилем життя і поза ними я вже себе не уявляв. Коли почав викладати в Україні танці, ніколи не мав такого відчуття, що я працюю, бо отримував тоді і отримую зараз неймовірне задоволення. А коли ми переїхали до Америки, це стало новим етапом у нашій танцювальній кар’єрі, бо тут себе можна присвятити улюбленій справі ще більше, бо тут значно більше можливостей. У нас не буває вихідних — ми щодня тренуємося, викладаємо і беремо участь у змаганнях.
— Сергію, чи не кепкували з вас однолітки вдома, що хлопець замість того, щоб грати у футбол чи займатися боксом, — танцює бальні танці?
Сергій: Чомусь такий стереотип склався в Україні. Насправді у мене такого ніколи не було. Навпаки, мої ровесники мені заздрили, бо я постійно займався танцями, брав участь у конкурсах, а також виступав на всіх шкільних концертах і важливих подіях у місті. У своїй школі я був популярним завдяки танцям. Багато моїх друзів також займалися бальними танцями. Знаю, що і зараз в Україні бальні танці стали дуже популярним заняттям для дітей. Бо в Америці діти більше люблять хіп-хоп.
— Які змагання для вас стали найвагомішими?
Сергій: Чемпіонат Америки, що відбувається щороку. На жаль, першими ми ще не були жодного разу, але друге місце посідали неодноразово. Зараз готуємося до нового чемпіонату, що відбудеться у середині вересня. Однак в одному з найстаріших конкурсів Америки і найпрестижніших, що відбувається в Огайо, два роки тому ми посіли перше місце.
— Про вас тоді писала американська преса?
Олена: Тут є спеціальне видання, так зване танцювальне, «Танцювальний пульс», що видається раз на місяць. Там не пишуть великих матеріалів, а короткі повідомлення, наприклад, така-то пара посіла перше місце на таких-то змаганнях. І тренер або суддя дає коментар щодо конкретних змагань. От у такій газеті про нас завжди пишуть.
— На танцполі під час змагань трапляються різні курйозні випадки. З вами траплялися?
Олена: (Сміється. — Г. Я.). Дуже часто. І ми вже до таких випадків настільки звикли, що вже й навіть не дивуємося. Ми не раз і падали на паркеті, і туфелька злітала з моєї ноги… Але якщо навіть щось подібне сталося, не можна зупинятися — треба швиденько продовжити танець. І обов’язково з усмішкою на обличчі.
Сергій: На паркеті одночасно танцюють багато пар. Не завжди виходить танцювати ідеально, бо бракує місця. Наприклад, на одному з недавніх турнірів ми з Оленкою впали на паркеті, але за секунду піднялися і продовжили танець. Публіка нас нагородила аплодисментами. А інша пара на нас задивилася і також впала.
— В Україні ви їздили одне до одного на репетиції зі Львова до Тернополя і навпаки. Чому не вирішили оселитися в одному місті?
Олена: І я, і Сергій працювали, ми вчилися. Тому зірватися з одного місця і все кинути — складно. Але нам було комфортно їздити одне до одного, залишатися на день-два, щоб присвятити себе танцям. Тим більше, що ми тоді тільки пробували ставати у пару. Ми ж не знали, чи наші танці переростуть у танцювальний дует.
Сергій: Ми почали разом тренуватися у травні 2014, а у жовтні того ж року полетіли до Америки.
— А як ви познайомилися?
Олена: Ми знали одне одного давно. Бо брали участь у змаганнях. У мене був свій партнер, у Сергія також була партнерка. Наші учні виступали в одній і тій же категорії. І так виходило, що ми були конкурентами. Але ця конкуренція була дружня.
Сергій: А потім був такий момент, коли ми перестали танцювати з партнерами і написали одне одному пропозицію спробувати танцювати разом. І з першого разу я відчув, що Оленка — моя.
— Ви подружжя?
Сергій: Так. Ми одружилися два роки тому в Америці. Вас дивує, що ми маємо різні прізвища? Лише через те, що треба міняти багато документів. Думаю, згодом ми це виправимо.
— Танцівники — худенькі люди, щоб бути у формі. Ви сидите на дієтах?
Сергій: О, нам багато хто заздрить, бо взагалі дієт не дотримуємося. Іноді харчуємося п’ять разів на день. Як правило, здоровою їжею.
Олена: Ми навіть іноді дозволяємо собі їсти пампушки. У силу величезних фізичних навантажень не можемо набрати зайву вагу. Тому ніколи не стоїмо перед вибором: їсти чи ні.
