Напередодні «Терен» опублікував першу частину інтерв’ю з народним художником України, громадсько-політичним діячем з Тернополя Богданом Ткачиком.
Сьогодні пропонуємо нашим читачам закінчення розмови із митцем.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Богдане, а що ж спонукало тебе звернутися саме до фільму «Тіні забутих предків»?
– Розумієш, ця тема мене давно зачепила і, як би сказати, мучила, хвилювала. Ще у 1996 році створив диптих «Вічна мелодія», посвяту Івану Миколайчуку і його дружині.
Він там в образі сільського філософа Фабіана, який разом із своїм цапом, названого теж так само, Фабіаном. Зобразив Івана та його дружину на тлі давніх артефактів черняхівської культури, отих глечиків, мисок, глиняних посудин, які не раз бачив під час археологічних розкопок на Тернопільщині, котрі організовував світлої пам’яті мій побратим, історик, людина енциклопедичних знань, знаний археолог Ігор Ґерета, пам’ятник якому нині стоїть у центрі Тернополя.
– Знаю, що до створення цього оригінального пам’ятника долучився і ти. Але повернімося до Твого нового триптиху про творців фільму «Тіні забутих предків».
– Так ось, у 1963 році я поступив у Київ, в художню школу, саме у той період, коли створювались «Тіні…», фільм, який вийшов на екрани у 1965 році. Вчився я в одному класі із Сергієм Якутовичем, а його батько, Георгій Якутович був головним художником цього кінофільму. Він у Дземброні, у Карпатах мав майстерню, майже 15 років жив серед гуцулів, добре знав їхній побут, звичаї, традиції, створював там графічні ілюстрації до «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського.
– Казали, що по суті, Георгій Якутович і звів ту всю творчу команду фільму, так би мовити, до купи?
– Саме так. У його майстерні і жили, і обговорювали сценарій, і вносили певні зміни у канву майбутньої стрічки ті, хто її створював. Ми тоді були хлопчаки, а Сергій у тому фільмі зіграв роль малого гуцула. Він нам постійно розповідав про зйомки, так що ми знали, що кінострічка ось-ось має вийти на екрани. І ось, він нас запросив на перегляд цього очікуваного фільму. Державна комісія переглядала, із ЦК, як годиться представники буди… Сергій нас провів у затемнений зал, ми там тихесенько причаїлися, ще до початку фільму. Стрічка мала спочатку 4 серії, а залишилося дві, тривалістю у 97 хвилин.
– Решта пішла «під ніж»?
– Цензурники попрацювали, дуже багато повирізали, особливо, сцени, де показано гуцульські звичаї, підсилені музикою. А то, скажу, не просто була музика, а геніальна, автентична музика, мелодії композитора Мирослава Скорика. Оті звуки трембіти, дримб, «кози», гудіння флояри, а бо як у нас на Самбірщині кажуть, «довбушівки», а, ще сопілки, цимбали, бубни, на яких вигравали весільні музики…
– Боже, та то просто ще тоді увійшло в душу, запали глибоко у ній ці карпатські наспіви-мелодії, які мені знайомі ще з дитинства. А ще – колядки і щедрівки, сцени із голосінням жінок, ціла низка автентичних обрядових пісень. Все це просто вражало. Я вже не кажу про мову самих героїв фільму, без дубляжу, соковиту, барвисту, образну…
Нам тоді здавалося, що ми просто встали навшпиньки і дивимось через вікно на гори, гуцулів, на їхнє життя, переживання, радості й тугу.
– Але, на жаль, не все це залишилось у кінострічці?
– І це зрозуміло, адже «радянська людина» не мала би задумуватися над тим, що мовляв, ти диви, яка там давня культура, які традиції глибокі, у тих Карпатах, це ж яка ж глибінь культурних коренів! Скажу, що і відверті еротичні сцени теж вирізали, але це було дійсно високе мистецтво зйомки, краса жіночого тіла. Я й досі пам’ятаю ті фрагменти, які не увійшли до кінцевого варіанту фільму. Так, у ньому залишилося 97 хвилин, але які це дивовижні, просто шедевральні хвилини!
…Я пізніше цей фільм десь разів з двадцять передивлявся і за участю творчої групи і так, окремо. Було спілкування творців кінострічки із глядачами. Навіть вже згодом, коли навчався на відділенні монументального розпису Львівського училища прикладного мистецтва, то там теж був показ того фільму, на який приїжджали ті, хто його створював. Пригадую, як в кінотеатрі «Україна» вони виходили після закінчення перегляду до кіноглядачів…
– Кажеш, що ця тема фільму як колись зачепила, так і не відпускала..
– Так, я кажу, бував не раз на околиці Верховини, де є хата-музей кінофільму «Тіні забутих предків», там, де сім місяців жив Сергій Параджанов, де не раз гостювали Георгій Якутович, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова.
– З кимось із них особисто зустрічався?
– Спілкувався не раз із Сергієм Параджановим. З ним зустрічався кілька разів, завдяки знову ж таки, Сергію Якутовичу. Параджанов був дуже відкритою, цікавою людиною. Під час кожної зустрічі із нами, хлопчаками він запам’ятався тим, що уважно вислуховував нас, не було навіть жодного натяку, що ми йому докучаємо, відволікаємо. Він тоді жив на квартирі у Києві, якраз біля цирку, на площі Перемоги. Пам’ятаю на стінах і фотороботи, і картини Параджанова, такі оригінальні колажі… Завжди соком вгощав, а одного разу, коли ми вже мали йти у гуртожиток, він каже, зачекайте хвилину й побіг униз до магазину. І згодом повернувся із великою коробкою з-під масла, а там – повно цукерок, печиво, пряники… І як принесли все це у гуртожиток, то всі пригощалися таким солодким гостинцем від Параджанова. А у цілому, це були не просто зустрічі, а розмови про духовне, культуру, мистецтво, художників. Ми ж, юні, вступали у той мистецький невідомий світ, про який нам і розповідав Сергій Параджанов, привідкриваючи перед цим світом завісу…
– Кажеш, що тема «Тіней забутих предків» тебе здавна хвилювала…
– Так, я якось із тим жив, десятиліття носив у собі, а воно мене муляло. І от, коли я кілька років тому був у Верховині, на пленері і зайшов до тієї хати-музею, то це все якось аж осінило й запало у серце.
– Так і виникла ідея створити триптих, який назвав «Свята вечеря» – посвята творцям фільму «Тіні забутих предків». Тут і Сергій Параджанов, і Георгій Якутович, й Іван Миколайчук, і Юрій Іллєнко.
– Зобразив їх у вигляді чорно-білих портретів, як світлини, така ніби, хроніка, аби підкреслити той час. Тут же – гуцульський килим, писанки, стіл із тієї хати, речі тогочасні, ікони-образи на склі, хотів передати дух тієї оселі, де не раз була велика творча рада, якщо хочете, така собі «свята вечеря», під час якої обговорювався майбутній фільм.
– На іншій частині триптиху, крім Параджанова і Миколайчука є ще низка постатей…
– Так, цю частину триптиху я назвав «Тіні незабутніх предків», Там – 12 персон, світлої пам’яті мої друзі, подвижники, патріоти.
– Серед них й вже згадуваний Ігор Ґерета, який під час демонстрування кінофільму «Тіні забутих предків» у 1965 році на заклик Івана Дзюби піднявся разом із Василем Стусом та іншими патріотами на знак протесту проти політичних репресій. На полотні й ті, хто у різні роки боровся за вільну Україну, земляки – письменники, художники, правозахисники, науковці, поети…
– І ще одна частина триптиху. Яка її назва?
– Це полотно назвав «Останнє обличчя українського поетичного кіно» – образ Івана Миколайчука в кінематографі, актора, який зіграв понад 30 ролей…
– Він, як і кожен із цих, направду великих постатей, які увійшли до цього триптиху, кожен по своєму, як міг, наближав нашу Незалежність…
…Коли вже виходив із Богданової художньої майстерні-робітні, згадалися слова Великого Українця, митрополита Андрея Шептицького, образ якого теж майстерно увіковічнив митець з Тернополя. А звучать вони так: «…не потоком шумних, галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну».
Подумалось: ця теза сповна підходить як до життя і творчості народного художника України Богдана Ткачика, так і до життєпису десятків героїв його дивовижних полотен, де присутнє оте, головне, що тримає нас на цьому світі – Бог, Україна, Родина…
Фото автора та з кінофільму «Тіні забутих предків»
