Цвітуть в Тернополі сади,
Запахло серце цвітом.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
І у дівчат – куди піти –
Блакиттю очі світять.
Блукає пісня в тихий час
Над озером спокійним,
І ходить пісня поміж нас –
Коханням ясномрійним.
Любима дівчина в саду
Обняла вишню білу,
А я все жду,
А я все жду
Весняний і несмілий.
Віддам їй серце назавжди,
Прийду з ясним привітом.
Цвітуть в Тернополі сади,
І пахне серце цвітом.
Сади вже відцвіли і щедро плодоносять ціле літо, але тернополянам варто згадати ці ніжні ліричні рядки сьогодні – це вияв вдячності та шани їх автору Степану Франковичу Будному, який, якби на те була воля Всевишнього, святкував би 23 серпня 86-річчя. Та, на жаль, молоде життя талановитого поета обірвалось в далекому 58 році, в неповних 25 років. Невиліковна хвороба (онкозахворювання) стала трагічним та останнім розділом його книги життя. Надто мало відміряно часу для життя, радості й творчості, тому поетичний спадок не такий уже й великий, але його сила в любові до рідного краю, дусі гуманізму, свободи, волі до життя. Він володів особливим тонким даром відчувати красу, диво довкола і з особливими почуттями оспівував місця, де народився та жив.
– Йду рідною землею. Відчуваю її тепло і материнську ласку. Яка вона широка, яка вона щедра! Голублю своїм поглядом її хліба, її трави і квіти. А в серці народжуються слова, як зерна. Виплекаю їх, відберу щонайкращі та й кину в людські душі. Хай проростають, хай колосяться. Йду рідною землею, йду і милуюсь, як в дитинстві. На обрії займається ранок. Над далеким гаєм розцвітає квітка сонця. Хочу зірвати її і понести в світ, людям. Ось вам мій дарунок! – його слова.
Шанувальники та дослідники творчості справедливо називають його творчість поетичним букетом, навічно подарованим своїй землі, своєму народові. І вірш про Тернопіль – одна з красивих квіток у цьому букеті. До речі, український бандурист Богдан Кравчук разом з братом Іваном створили мелодію до цих слів.
В останні місяці життя рядки Степана Франковича – це згустки болю, духовна боротьба з хворобою, а сам він – символ мужності, приклад, як духом не здаватися в полон в складних ситуаціях (за два дні до смерті він ще особисто читав свого вірша на обласному радіо).
Твори поета видано посмертно в книгах «Людина до сонця йде» (1961), «Поезії» (1972), «Син землі» (1997). Посмертно, у 1991 році поет був прийнятий у члени Спілки письменників України. У Тернополі його іменем названа обласна літературно-мистецька премія та вулиця. У Струсові Теребовлянського району, де він народився, жив та похований, в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, яка носить його ім’я, діє музей, де можна ознайомитися з його життєвим та творчим шляхом . Тут дбайливо зберігаються світлини, книги, особисті речі, одяг поета, збірки поезій, спогади друзів.
Чимало віршованих рядків присвячено і Степану Будному. Ось вірш-присвята тернополянина Василя Дерія:
«Степане! — шепочуть жита. —
Ми віршів твоїх не забули.
Несем їх в прийдешні літа,
Щоб наші нащадки відчули
Натхнення у ритмі струмка,
Душевність подільської ночі,
Що десь вдалині замовка,
Як дивишся милій ув очі».
… А ранок народжує квіти,
У росах купаючи трави.
Із нами ідеш ти творити
Майбутнє Вкраїни-держави.
Вікторія Дайвер
