Цього чоловіка ланівчани добре знають. Бо таких як він — важко не помітити. Починаючи із ранньої весни, до пізньої осені 73-річний Богдан Тарасович Олійник долає майже 5 кілометрів пішки до Волиці (проживає у Ланівцях), на батьківщину своєї дружини, де обробляє город. І що тут дивного: сьогодні багато людей вирощують городину, аби заощадити кошти сімейного бюджету, подумаєте ви. Однак, ця історія справді унікальна, адже пенсіонер це робить на милицях, без однієї ноги і без сторонньої допомоги. Як? Аби побачити це на власні очі та поспілкуватися з великим життєлюбом, відправилася у Волицю…
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
На 10 сотих присадибної ділянки є вся городина: декілька сортів картоплі, часник, цибуля, понад 300 корчів капусти, помідори, морква, буряк, огірки, квасоля… Богдан Тарасович самотужки просапує кожну рослинку, підживлює, обробляє від шкідників та хвороб, збирає врожай. Та ще й їздить на Збаражчину допомагати своєму племіннику поратися на городі. «Як це вам вдається робити на милицях і без сторонньої допомоги?» – здивовано запитую. Чоловік відразу демонструє: сідає зручно на стілець, бере в руки сапу і починає працювати. Таким же методом і картоплю викопує. А щоб забирати вирощене з городу змайстрував собі невеличкого візочка.
– Все роблю сам, адже якщо наймати людей – потрібно їм платити, а на свою пенсію не дуже й розбіжишся, – розмірковує.
І хоч роки беруть своє, не раз здоров’я підкачує, але він не може сидіти на місці, тамуючи біль, кожного ранку вирушає у Волицю. Там черпає життєдайну силу, енергію, натхнення до нових справ.
Випробування не зламали, а зробили сильнішим
Через нещасний випадок на роботі ще у 80-ті роки Б.Олійник позбувся ступні, через деякий час знову травмував ногу (пошкодив кістку), тож лікарі ампутували її. Довелося вчитися жити по-новому. Вже на третій день після складної операції став на ногу. Не жаліючи себе, крізь біль і сльози, наперекір усьому вчився ходити. Пригадує, як кожного дня збільшував кількість пройдених кроків. Одного дня 10 кроків, наступного – ще десять. Так крок за кроком дійшов до Волиці. Почав знову обробляти город. До речі, свого часу (80-ті роки), співрозмовник мав більше двох гектарів землі, сіяв зернові культури. Все це робив із травмованою ногою, однак ніколи не жалів себе. А після того, як йому ампутували нижню кінцівку, близько року ще тримав корову, коня, вирощував свині. Хотів, щоб сім’я була всім забезпечена.
З дружиною Надією багато мріяли, будували плани, яким так і не судилося збутись… Про цю болючу сторінку свого життя Богдану Тарасовичу непросто говорити. Адже так раптово, в 54 роки, пішла у засвіти його половина. Важко пережив втрату дорогої людини, пригадує, така сильна депресія була, що без допомоги лікарів не обійшлося. Взяв себе в руки, адже життя продовжується. Справжньою підтримкою тоді стали сини Андрій і Тарас, донька Людмила. Розрадою сьогодні є четверо онуків – Богдан, Денис, Соломійка, Каріна. Співрозмовник з сумом додає, що якби жила дружина – зробили б у сільській хатині ремонт і господарювали. Йому там дихається на повні груди, не те, що у місті…
«Для мене рух – це життя, а від праці отримую заряд енергії»
Ранок пана Богдана розпочинається о 5 годині. А вже біля шостої, взявши рюкзак на плечі, спираючись на милиці, вирушає в село. І так уже 18 років. Там почуває себе добре, навіть попрацювавши і втомившись, отримує задоволення від того, що виростив своїми руками, має все своє, домашнє, ще й родичам роздає. «Чому пішки, адже важко на милицях таку дорогу долати» – цікавлюся. Усміхнувшись, пенсіонер зауважує, що коли зранку пройдеться, здоровіше себе почуває. Він ніколи не зупиняє авто й не чекає на рейсовий автобус, а якщо хтось по доброті душевній хоче підвезти, не раз відмовляється, бо вважає, що чим більше людина рухається, тим краще себе почуває.
Хоч багато родичів і близьких не поділяють такого способу життя, він на це не зважає.
Не раз говоримо Богданові, щоб трішки відпочив, не заганяв себе так роботою, але він не слухає, – розповідає сестра Віра, яка проживає у Збаражі, але час від часу навідується до брата. – Він має велику силу волі та палке бажання працювати на землі
А як тішиться пенсіонер плодами своєї діяльності:
– Ось цибулю-волошку вже вибрав, часник непоганий цьогоріч вродив, вже давно картоплю копаю, є помідори й капуста.
В його очах бачу не втому чи розчарування, а вогник, радість і задоволення. Всі випробування, що приготував Господь, проходить без відчаю і нарікань, живе сьогоднішнім днем, не будує планів, а просто займається тим, що любить.
* * *
Історія Богдана Олійника — приклад для наслідування багатьом людям з обмеженими можливостями, які не можуть чи не хочуть сприймати себе такими, як вони є, вчитися починати життя з чистого аркуша і бути комусь корисним. Подивіться на цього чоловіка і перегляньте своє життя, адже, попри все, воно — прекрасне.
Олеся МЕЛЬНИЧУК.
