Три роки ув’язнення в концентрацiйних таборах Дахау i Освенцимi, голод, приниження, нелюдська жорстокiсть та страждання – не кожен би змiг вижити в таких умовах. Проте – це не вимисл. А життєстверджуючий досвід, який був детально описаний у праці життя Вiктора Франкла, австрiйського психолога i фiлософа, автора геніального твору “Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборi”.
Нажаль, недолуга державна соціально-економічна політика та пенсійна системи призвели до того, що розрив між багатими та самими економічно-вразливими верствами населення України та, зокрема, нашого рідного краю, продовжує зростати. А кількість бідних, особливо в сільській місцевості, невпинно зростає.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Влада намагається уникати дискусій з цього приводу. По телебаченню не показують сюжети, як ці люди виживають та в яких умовах перебувають. До цих людей в гості не ходять районні чиновники. Цим людям «забули» сказали, що вони мають право на безвіз та в будь-який час можуть полетіти і насолодитися запашною кавою у Відні.
Владі має бути соромно за те, що жахливий досвід, який Франкл описував більше, ніж півстоліття тому, зараз став буденним життям для багатьох моїх земляків, які проживають в сільській місцевості.
Орієнтовно три тижні тому під час відвідин місцевого ринку у Залісцях, познайомився та мав довгу розмову з літньою, проте чудовою та життєлюбною Ганною Назаренко. Жінка запросила до своєї господи. А я з радістю прийняв запрошення.
Маршрут від центру села до її оселі, який вона проходить двічі на день, схожий на шлях Христа на Голгофу: розбита з покручами лінія, яку точно не можна назвати дорогою, а скоріше партизанською стежкою з перешкодами. Літній жінці ця відстань до дому давалася нелегко, вона декілька разів зупинялася, щоб перевести дух.
А це випробування їй доводиться долати двічі на день. Бо людина має потребу ходити на ринок, за хлібом до магазину, медпункту… та й, просто мати зв’язок та спілкування з людьми й односельчанами.
Поміж тим, пані Ганна – чудова людина. Вона з радістю розповідала про власний життєвий досвід. А життя в неї зараз складне: вік доживає на одинці, діти живуть далеко, змушена раду давати собі сама, хоч вік вже поважний… Статків особливих не нажила, хоча, як більшість людей, увесь свій вік працювала на державу. А ще розповідала про те, як складно одержати субсидію, щоденні побутові сільські будні та інше…
Таких як пані Ганна на Тернопільщині тисячі, по всій Україні – і поготів. Жінка ця для мене стала символом України – замучена життям, натруджена, але щира. переконаний, що вона має право на достойне життя на схилі літ, на увагу та повагу держави до людини похилого віку.
Стверджую, що описаний вище приклад – не поодинокий. Таких випадків – безліч. Бо за цю виборчу кампанію, мене запрошували в будинки часто і я ніколи не відштовхував людей. Цей досвід виробив у мені переконання, що життя простої людини чиновника в високому кабінеті не цікавить. Службовця більше цікавить статистика, з якою він звітує своєму вищому керівництву. Бо в звіті мають були лише покращення, які відбуваються на ввіреній території. Проте, ці віртуальні покращення не мають нічого спільного з реальним життям людей. Іншими словами, місцеві чиновники поширюють брехню, аби не псувати настрій своєму керівництву.
А тим часом тисячі й тисячі людей продовжують доживати свій вік й вірять, що прийде політик не черствий до їх потреб та очікувань. Вони хочуть мати захисника, який їх розуміє та здатен зрушити вирішення їх проблем з мертвої точки…
