Історія хлопця із простого районного села, а зараз піцайоло, шеф-кухаря одного із найбільш відвідуваних закладів Чорткова Віталія Колошиця, учасника чемпіонату світу Рizza World Champion-2019, що проходив у квітні у Пармі в Італії, буде цікава кожному, а особливо абітурієнтам та студентам, адже вона про те, як мріяти так, щоб задумане збувалося, та як рухатись до мети у правильному напрямку.
Сім’я
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Перше, про що попередив Віталій при зустрічі, що не говорить про сім’ю. Для нього це те, що є надто особисте, щоб виносити на публіку.
Під час розмови Віталій зізнається, що вдома з дружиною вони майже не розмовляють про роботу піцайоло. Він переконаний, що сім’ю і професійну діяльність треба розділяти. Тобто, має бути час для роботи, коли ти повністю віддаєш себе їй, пріоритетно в цей час «забуваючи» про сім’ю, і має бути час для сім’ї, коли ти повністю забуваєш про роботу, повноцінно перебуваючи із найріднішими людьми.
Віталій з дружиною Тетяною разом виховують двох дітей: сина Сашка (6 років) та донечку Анастасію (2 роки).
Як склалося із кулінарією
Народився Віталій Колошиць у місті Біла Церква, переїхав звідти у віці чотирьох-п’яти років у село Давидківці Чортківського району. Майже нічого не пам’ятає про той період свого життя. Там виріс, вчився у школі. Потім поступив у Чортківське вище професійне училище, де п’ять років навчався за спеціальністю кухар/бармен, а після його завершення, вступив до Київського національного університету харчових технологій.
Віталій з дитинства мріяв поєднати своє професійне майбутнє з кулінарією. «Підсадила» на кухню прабабуся Наталія Ільківна Дзігульська (по материнській лінії). Її не стало, коли Віталію було дев’ять. Йому дуже подобалося, як вона готує. Для майбутнього піцайоло прабабуся стала прикладом, зразком для наслідування:
— Прабабуся Наталя була шеф-кухарем нашої сім’ї. Бабуся і прабабуся готували вареники. За однаковим рецептом, з одного тіста, з однієї муки, але прабабусині завжди були смачніші. Мене досі бентежить питання: чому?
Про свідомі дитячі роки піцайоло згадує з особливою приємністю. Каже, що воно у нього було неймовірно активне, пройшло у дворі з друзями-однолітками за грою у футбол чи іншими заняттями. Їхня компанія протягом дня ніколи не сиділа на одному місці. Діти приходили додому лише поїсти і поспати.
Дитинство та шкільні роки Віталія пройшли у селі, де він допомагав дідусеві і бабусі поратися біля великого господарства. Піцайоло коротко окреслює цей період словами «це було супер», із захватом згадуючи свої безтурботні будні.
З того часу є кілька товаришів, які з піцайоло пліч-о-пліч «йдуть по житті». Дружба, вірність у ній, — це те, що найбільше цінує Віталій.
Невипадкове
Першою серйозною подією у житті Віталія про те, як у нього із «кулінарією склалося», був випадок із випускного вечора:
— Пригадую, ще на випускному, у 2005-му році, коли ми зустрічали сонце… Ми тоді п’яні були. Закопували бутилку з побажаннями. Де, я не пам’ятаю. Зате запам’ятав, що я там написав: мрію стати кухарем, поїхати у Францію і закінчити вищий навчальний заклад. Три пункти, два з яких здійснилися. Бо вуз я покинув на четвертому курсі. До речі, наш клас досі не відкопав ту бутилку.
Кинув вуз, бо не бачив сенсу вчитися далі
Сумлінний студент-четвертокурсник Київського національного університету харчових технологій раптом перестає ходити на заняття. До нього телефонують з навчального закладу, але він не поступається. Свою поведінку пояснює тим, що не бачить сенсу працювати у системі, не пристосованій до реалій. Віталій мріяв про навчання на основі практики, а отримував по суті лише теорію.
— Ще з першого курсу навчання у ВНЗ я влаштувався на роботу в ресторан і пройшов цей шлях від наріжчика, помічника, до сушефа.
Читайте також
Ключовим моментом чому кинув виш, став один випадок із практики в університеті:
— Ми поїхали на практику на київський харчпром. Помічник головного технолога провів нам екскурсію. Я тоді поцікавився, яка у нього була зарплата. Він відповів, що 1700 гривень. А я в ресторані на той час заробляв 4-5 тисяч гривень. «Хорошистів» в університеті мотивували: будете добре вчитися, займете пост помічника головного технолога. Мовляв, це дуже круто. Я порахував всі плюси та мінуси і перестав відвідувати вищий навчальний заклад, пише chortkiv.city
Цікавлюся, у скількох ресторанах працював піцайоло за менше п’яти років навчання в столиці. Ось що він мені відповів:
— Суть не в тому у скількох закладах я працював, а в тому, у скількох мені відмовили. Будучи простим помічником кухаря я ходив по ресторанах і просився на роботу. Обійшов тоді більше 30-ти закладів. Мені відмовили, бо я був недостатньо придатним до роботи. Нещодавно з двох ресторанів у Києві мені зателефонували і запропонували роботу, і я згадав, що один із них був той, який колись мене не прийняв на роботу. Це сталося за 10 років з того часу, коли тоді шукав роботу.
Віталій любить читати з дитинства, зараз цікавиться здебільшого фаховою літературою. Тато приносив багато різної літератури, прививши любов до читання.
Вдячний батькам за те, що фінансово не могли забезпечити йому навчання:
— Думаю, що якби мали багато грошей, то хотіли би вплинути на мій вибір. А так вони казали — роби що хочеш. Тобто, я мав цю свободу.
Плюси і мінуси
У житті такої ж амбітної людини, як Віталій, такий успіх може статися швидше, якщо не часто змінювати дислокації, переконаний піцайоло. Він працював у Києві, переїжджав до Італії, де прожив три з половиною роки. Проте, у цьому бачить і плюси: завдяки зміні ресторанів, закордонному досвіду праці, Віталій зміг навчитися готувати страви не лише однієї, наприклад, української кухні, але й, завдяки співпраці з італійськими та французькими шефами, глибоко і якісно перейняв традиції європейських.
Звідки росте повага
— Я дуже радий, що мені довелося працювати з різкими, дуже жорсткими шеф-кухарями. Відповідальність за справу змушує до такого відношення. Загалом, я проти грошових штрафів і відмінусовань із заробітної плати. Через це працівники стають злі. Краща мотивація — премії, додатковий заробіток або бонуси. В мене двічі полетіла сковорідка з рук шефа у Франції, в Ліоні. І один раз попала. Один з моїх шефів ніколи не кричав, але коли був злий, любив кидатися продуктами: капустою, помідорами і не тільки.
Улюблений шеф-кухар Віталія — шеф Антоніо з Італії. Саме він найбільше стимулював до розвитку піцайоло. Цей шеф міг зіпсувати страву:
— Пригадую, як одного разу стою біля гарячого грилю, готую другі страви: м’ясо, рибу. Навпроти — шеф, готує перші страви. Я, коли на чомусь зосереджений, не чую, що довкола мене робиться. Шеф щось до мене говорив, я не чув. Тоді він взяв макарон і кинув мені на гриль. Все почало горіти.
На переконання Віталія, результат праці на кухні найбільше залежить від шеф-кухарів:
— Шеф-кухарі дуже жорсткі та строгі. Цього вимагає робота, її якісний показник. Є шефи м’які, але нічого доброго з цього не виходить, і в такому випадку багато закладів прогорає через їх м’якість характеру.
Чого не любить Віталій
— Не люблю, коли сумно. Мені подобається шум, гам, коли діти бігають. Коли все шкварчить, смажиться. Не люблю посту, бо в «Престо» тоді тихо. У нас в меню є пісні піци, але не без сиру. А багато людей не їдять і молочних продуктів.
Вперше спробувати себе у приготуванні піци Віталію запропонував шеф Антоніо в Італії, де тоді працював наш піцайоло:
— Під час перекуру шеф Антоніо запропонував мені спробувати пекти піцу. Він у якийсь момент побачив, що я вигораю в роботі, перетворюючись на машину для заробітку грошей. А у тому закладі потрібно було на якийсь час замінити помічника піцайоло. До того я ніколи не пік піцу, навіть не тримав тіста у руках. У Чефалу (провінція Палермо, Сицилія) наш заклад був одним із найбільш потужних з виготовлення піци. Спочатку я був наріжчиком, згодом вимішував тісто. І мені «пішло».
Перша піца
— Перша піца мені запам’яталася. Це була Капрічоза. Ключовим моментом тоді стало те, що вона мені відразу вдалася.
Ще один не менш важливий момент із робочого/особистого життя піцайоло Віталія теж вражає:
— Я не знаю, як так сталося, але у тому ресторані мені пощастило носити кітель тепер відомого у світі піцайоло, дворазового чемпіона з виготовлення піци Attilio Albachiara. Справа в тому, що біля ресторанів в Італії є великі склади. В одному з них роками лежать кітеля працівників закладу. Я запитав шефа, чи можу вибрати собі кітель по розміру. Купувати не планував, бо ми економили — я ж приїхав на заробітки. Але знайти потрібний було важко. Підійшов лише кітель, на якому був підпис: Attilio Albachiara. Я знайшов його випадково. На той час я не знав, хто він такий. І лише через п’ять років збагнув, чий він міг бути. Другого піцайоло з таким іменем не знаю, тому, думаю, кітель був саме знаменитого піцайоло Attilio Albachiara. Як цей кітель з іменем потрапив до того ресторану, досі загадка.
Що в роботі головне
— Систематичний підхід, який полягає, зокрема, у записуванні потрібних технологічних моментів: температури води, кількості борошна та інше; і що буде, якщо змінити кількість інгредієнтів чи температуру. Це дотримання певних робочих принципів і постійні експерименти.
Табу
Піцайоло Віталій не любить говорити про політику і релігію. Він краще переведе розмову на тему про піцу. Якби друг став політиком, то для Віталія він всеодно залишиться другом.
Там, де ти вдома
Піцайоло Віталій не залишився працювати і жити за кордоном, а все ж повернувся в Україну:
— На чужині морально важко. Там ти не вдома. Тут свобода, поле для розвитку, на мій погляд, для мене і таких, як я. Ставлю за ціль популяризувати культуру піци в Україні. І у майбутньому хочу змінити систему кулінарної освіти. Щоб студенти нюхали і пробували на смак муку, наприклад. Це роблю я, і ще багато відомих піцайол крім мене.
