Я дуже хотіла потрапити в прес-тур, ініційований Харківським прес-клубом на Луганщину у рамках проекту «Реформи в Україні очима журналістів регіональних медіа», щоб побачити зміни на краще у цьому краї, – пише ПроТе. З волонтерськими вантажами у 2015 році ми проїхали бездоріжжям Словянська, Артемівська, Новоайдару, Костянтинівки. До Попасної і до Щастя нас не пропустили на блок-постах, тоді там було спекотно. В Дебальцево лише намічався котел і ми перевантажили свої гостинці воїнам на військовий КАМАЗ. Водії запевнили, що прорвуться, хоч ми вже знали від земляків, що хлопці три дні хліба не їли. Я тоді писала, що ніби потрапила у 1941 рік, так вразили вирви на дорогах і активний рух військових машин із солдатами, танків, яскраві спалахи градів і канонади боїв зовсім поруч. Тоді ще не було так званої лінії розмежування, і споглядальності. Всі зони – і сірі, і червоні рухалися, несучи смерть. Нам здавалося, що цей страшний сон якимось дивом швидко закінчиться. Але…
За п’ять років багато чого змінилося не тільки під тиском зовнішнього світу, а й у свідомості суспільства, але війна триває і цивільні люди там живуть. Ми тут говоримо, що в Україні російські загарбники витрушують душу з Донбасу, який на краю мапи від нас. А там війна за городами, в сусідському дворі, звідки осколки летять і на твоє подвір’я. Як живеться їм в десятках, сотнях метрів від передової? Я хотіла це бачити. Забігаючи наперед, скажу – сутужно, страшно, проблемно. Але люди не опустили руки, зрозуміли, що відповідальні за своїх дітей, що ніхто їм кращого життя не дасть, крім них самих. Я винесла з цієї поїздки дуже багато. Про це я напишу в серії матеріалів. Тільки хочу після кожного речення говорити, що ми повинні бути дуже вдячними воїнам Збройних сил України, які стоять там на передовій, відбивають атаки знавіснілого ворога, вірять, що перемога буде за нами і допомагають українцям з обох сторін дивитися на життя, як на безцінний дар, який дається тільки один раз. Всюди на зустрічах ми просили, щоб вони берегли себе, щоб їх беріг Бог і дякували за наше життя без російських осколків у вікнах.
Перегляньте також:
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
Луганщина сьогодні. Скоріше так можна було назвати наш прес-тур в область, територією якої проходить лінія розмежування, з якою рухаються сірі зони і червоні , чути канонади боїв, які сіють розруху, забирають життя і не дають нормально жити тим, хто залишився в зоні вогню. Та й поза зоною… За два дні ми перетнули карту підконтрольної частини області в кількох напрямках, проїхавши сотні кілометрів. Місцеві водії жартують, що в них не дороги, а напрямки. Але там, де ще земля гаряча від зірваних снарядів, живуть люди, працюють, разом з Україною реформують багато галузей. А ще – виховують дітей, навчають їх бути уважними, обачними, навчають вчитися. Це не тавтологія.
Перше враження, коли зійшов з потяга, а вийшла я в Рубіжному, що ти потрапив у місто землетрусів. Вулицями назустріч таксі пробігали напівзруйновані будівлі, все якось притрушене пилом і запустіле. Я пам’ятаю це місто в розквіті, веселим і багатим. В ті далекі часи я тут була на єдиному в Радянському Союзі лакофарбовому підприємстві «Рубіжанський красітєль». Ми знімали фільм про новітні розробки світловідбиваючої фарби. Це було так круто і ново, що гордість висіла в повітрі, бо ж будуть наносити її на дороги, на придорожні стовпчики в усьому Радянському Союзі. Я розмовляла ще тоді українською і зі мною так розмовляли, розповідали, що то вже із сільських шкіл, коли в місто виїжджають, то соромляться української. Водія запитую про долю цього підприємства. Він дивується, що я така древня, що пам’ятаю той оазис робітничого класу. З’ясовується, давно вже й сліду немає від Рубіжнянського заводу лаків і фарб. А що є натомість? А нічого. Люди на заробітки виїжджають чи в навколишні міста добираються. До Сєвєродонецька – 15 кілометрів, 20 хвилин їзди. Саме у це місто з Луганська, захопленого російськими військами, перенесли обласний адміністративний центр. З 2014 року у ньому розміщено Луганську обласну військово-цивільну адміністрацію та інші установи. Це одне з найважливіших промислових міст Донбасу, центр хімічної промисловості України, один із центрів будівельної та приладобудівної промисловості. Саме тут працював величезний потужний хімічний комбінат «Азот», брат тогочасних «Азотів» у Черкасах, Гродному, Кемерово…
Я безпомилково на цих підприємствах , наскільки вони були одинакові за архітектурою, знаходила потрібні відділи і цехи для зйомок. У 60-90 роках був карколомний розвиток хімічної промисловості. Доля цього гіганта схожа на багато підприємств. Занепад, перехід у приватні холдинги. Як розповіли місцеві, зараз там виробляють мінеральні добрива, але чотири роки комбінат простоював, призупинений війною. Є ще трохи далі від Сєвєродонецька – станиця Луганська, туди їдуть мої попутниці . Так от туди, за ці 20 хвилин, за які ми тут заплатили по 50 гривень, водії просять 250. Бо там уже небезпека і добратися нічим. Старша жінка з «кравчучкою», на якій пожитки, приїхала з Києва, там у станиці її дача. Вона не може не обробити землю. Якось їй пощастило і вона лише 220 гривень заплатила. Був колись безплатний соціальний автобус для громадян похилого віку та осіб з обмеженими фізичними можливостями з населених пунктів у зоні розмежування. Міжнародна благодійна організація запустила проект, може він і досі діє, але втрапити на нього дуже складно. Подорожуюча розповіла, що якось попала, але то було в якийсь день і конкретно на години, яких дуже складно дотримуватися при бездоріжжі і перевірках паспортів на кількох блокпостах. А було зручно, бо маршрут з’єднував Станицю Луганську з Сєвєродонецьком, Лисичанськом, Гірським, Попасною, Щастям… В Северодонецьку, побажавши одна одній удачі, ми розійшлися. Уже пізніше, на зустрічі в Центрі цивільно-військового співробітництва, нам сказали, що такий автобус є щотижня.
Сєвєродонецьк, коли першим що ти бачиш, є автовокзал і крайні хати, видовище не з веселих. Але оговтавшись, розслабившись, бачиш, що місто звичайне, як і всі невеличкі міста обласного значення. Таким, як я його бачила і тридцять років тому, але місцями осучаснений. Центр густо населений, жвавий. Колись цього великого і світлого скверу не було, зараз він дуже прикрасив центр міста. Парки, квіти, мурали на стінах, веселі, привітні люди, гаміркі діти, які хочуть позувати, бачачи фотоапарат…Все добре. Але вловлюєш у розмовах слова: «А до війни у нас тут було те і те… У попередньому житті ми їздили кудись…». П’ять років неспокою, тисячі переселенців, дорогі квартири, дорога оренда. Адже людям, які чи не в літньому одязі вирвалися з дітьми з вогняного пекла, здавалося, що трохи перебудуть біду, та й повернуться до свого житла. Так в надії і живуть. Хтось поїхав далі, а хтось тут, біля лінії розмежування чекає. А жити треба, діти, вирвані із рідного середовища, дорослішають.
Один хлопчик із переселенців на моє запитання чи сумує він за своїми однокласниками, відповів, що ні, бо батьки його однокласників забрали в нього хату і стали керівниками самопроголошеної республіки. Там, за лінією розмежування, лишилася бабця, але вона не може сюди приїхати, а він не може туди їхати, бо так страшно, коли вночі стріляють, дуже видно стає і ти боїшся розплющити очі.
Луганська обласна державна адміністрація з березня 2015 року стала функціонувати як військово-цивільна у Сєверодонецьку. Ошатне типове приміщення, які будувалися для керівних органів у 60-их.. На зустріч із журналістами прийшли представники департаменту охорони здоров’я, масових комунікацій, організаційної і правової роботи. Заступник голови Геннадій Іваненко розповів, як їм вдається впроваджувати реформи, здійснювати інформаційну безпеку у регіоні, підтримувати громадські ініціативи.
– Ми хочемо, щоб наша земля показалася вам теплою і привітною, людяною. Працює у нас не лише аграрний сектор, хоч бойові дії ведуться за 25 кілометрів від нас. Ми все робимо від нас залежне, щоб держава йшла своїм курсом в НАТО і Євросоюз. Як і в усій Україні, у нас триває реформа децентралізації. Маємо 22 ОТГ, ще на восьми буде голосування 30 червня. Ми займаємо сьому позицію в Україні. Згідно з перспективним планом у нас буде створено 39 об’єднаних територіальних громад, – розвовів заступник голови.
Третина Луганщини – окупована. За словами Геннадія Іваненка, головною особливістю процесу реалізації всеукраїнських реформ в області є війна. Відтак, значні кошти спрямовуються, перш за все, не на соціально-економічний розвиток, а на подолання наслідків російської збройної агресії. Начальник департаменту охорони здоров»я Інна Фесенко розповіла про завершення реформування первинної ланки медицини. Область посідає шосте місце за кількістю укладених декларацій з сімейними лікарями. Зарплати в лікарів Марківського, Біловодського, Сватівського районів зросли до 18 тисяч гривень. Проблема в тому, що більшість амбулаторій знаходяться на лінії розмежування, тому бракує лікарів. Амбулаторії будують. До червня планують здати 11, а ще 7 розпочнуть будувати. Всього ж є в області 134 амбулаторії, не закрили жодної. Лиш би були спеціалісти. Зрештою, це проблема обласного масштабу, бо багато лікарів залишило окуповані території і роз»їхалися Україною або виїхали за кордон. Ті, що лишилися, орендують квартири, будівництво, практично , не ведеться. Медики реформують вторинну ланку – це центральні, міські, центральні районні лікарні, невідкладна допомога. Запрацювала програма «Доступні ліки».Непокоїть спеціалістів третинна ланка. Із Луганська перебралася лише третина закладів обласного значення та високої спеціалізації з 53, які були до війни, включаючи медуніверситет, який там залишився, а тут з нуля почав відроджуватися. Обласна лікарня мала 21 відділення, на підконтрольну українську територію перебралися лише чотири. Відрадно, що вдалося за державні гроші придбати дороге діагностичне обладнання для дітей і для дорослих.
Впроваджується «Нова українська школа» – перші класи повністю забезпечені новими меблями, навчальними матеріалами та комп’ютерним обладнанням.
Обговорили також питання відновлення дорожньо-транспортної інфраструктури та покращення залізничного сполучення, які є в стратегічному плані розвитку області до 2027 року. До речі, у цьому документі область задіяна цілісно, з тимчасово окупованими територіями. З відомих причин область не приваблива для інвесторів, але вже є зрушення. Посол Канади вів перемовини про виділення території під сонячні батареї. Прорахували, що сонячних батарей на 150 мегават вистачить на всю область. Виділили площі у Рубіжному. Інвестор думає.
До війни на окупованій території луганчани ставили вітряки, доля яких зараз невідома. Але в перспективі треба переходити на альтернативні джерела енергії, бо Щастівська ТЕС – єдине джерело, яке зв’язує область з енергетикою України.
Працівники військово-цивільної адміністрації розповіли про програму «Схід і Захід разом», за якою відбувається обмін дітьми шкільного віку Львівської і Луганської областей, поїздки самодіяльних артистів на фестивалі, конкурси з обох сторін. Протягом трьох років у рамках меморандуму про співпрацю триває проект обмінів «Змінимо країну разом». Його мета – зміцнити зв’язки між жителями двох крайніх областей України та подолати нав’язані ворожою пропагандою стереотипи про світоглядну прірву, яка буцім то існує між громадянами однієї країни.
– Ми вже переконалися , що жителі Сходу і Заходу ставляться один до одного дружньо та гостинно. Більше 2,5 тисяч учасників вже долучилися до проекту, і їх кількість тільки збільшуватиметься, – сказав заступник голови Геннадій Іваненко. – Проект «Змінимо країну разом!» працює за принципом «краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Працівники культури, освіти та засобів масової інформації, а також діти їздять у Львівську область з Луганщини і навпаки. Вони на власному досвіді переконалися, що по обидва боки Дніпра живуть гарні люди, такі ж громадяни, яких єднають спільні цінності, а завдяки проекту – професійні зв’язки та міцна дружба. Ми бачимо, що відкрите спілкування між українцями нейтралізує ворожу пропаганду, яка нав’язувалась нам роками, – сказав спікер.
На реалізацію проектів у 2019 році з обласного бюджету виділили 1,3 млн гривень. Ці кошти розподіляють за напрямами: по 500 тисяч гривень на втілення проектів у сферах культури та освіти, 300 тисяч – на медійні.
Відрадно, що і наш пре-стур журналістів Львівської, Тернопільської, Дніпровської, Київської областей за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews, долучився до цієї місії.
Людмила ОСТРОВСЬКА
