30-го квітня 1969 року Ярославу Павуляку виповнився 21 рік. І саме в ніч з 30-го квітня на 1-е травня Ярослав із друзями вночі встановили бюст Шевченка. Поряд вимурували стіну на якій зобразили жінку з дитиною на руках і написали слова Т. Шевченка:
«…І на оновленій землі
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…».
Події відбувались у рідному селі Ярослава – Настасові, що поблизу Тернополя.
Можна тільки уявити реакцію місцевої влади: приголомшені вони були конкретно. Адже напередодні студентові Павуляку відмовили поставити бюст. Я от собі міркую так. Яким відчайдухом був Ярослав у юності та ще й в епоху закостенілого совка. Адже 1-го травня у союзі відзначалося свято «трудящих ся» – мир, труд, май. І ще одне, щось не пригадую, щоб у віці 21-року мої друзі, для прикладу, були настільки свідомими, про себе взагалі змовчу. Великий вплив на формування світогляду Славка справив його батько, який за патріотизм відсидів 10 років у таборах Сибіру. Розповідають, коли на уроці російської літератури у 9-му класі вчителька сказала, що якби не було Герцена, Чернишевського і Добролюбова, то не було б і Тараса Шевченка, то хлопець різко висловив свій протест: «Та як ви смієте так принижувати святе ім’я Тараса Шевченка? Та він на три голови вищий від ваших Герценів!» .
Чи ж розумів цей поет, що він не такий як усі решта? Хтозна. Можемо тільки здогадуватися. Зрештою, що ми про нього достоту знаємо? Тільки те, що, його переслідувало КДБ за встановлення пам’ятника Т. Шевченкові у Настасові (1969) та за викарбуваний рядок на п’єдесталі: «І на оновленій землі врага не буде, супостата». За це був відрахований із Чернівецького держуніверситету, а згодом – і з Кам’янець-Подільського педінституту. Відтак, за порадою друзів-шістдесятників, вступив до Московського літературного інституту ім. Горького й отримав диплом професійного літератора. Ну і – особисте життя, важко сказати, чи склалося воно в нього. Інтуїтивно відчуваю, що він не встиг нам всім сказати приблизно таке: «Не оцінюйте мої вчинки, думки і почуття зі своєї точки зору. Ви не знаєте навіть половини того, що відбувалося всередині мене».
Через те нам залишається ретельно вивчати його творчість, я би сказала – покроково. Бо він «ще не весь»:
«Я ще не весь, мене ще є доволі,
Але не тут – у наймах і брехні,
Де все одно, хоч у лахмітті болю,
Моя душа, мов квітка на коні…».
«… Я ще не весь. Ненавиджу й люблю,
А заким у якусь безодню ляжу,
То вашій ненаситності і злу
Своїм корінням горло перев’яжу».
Той, у кого в душі сяє поетичне сонце, випромінюватиме його завжди, навіть у хмурний день. І на те є особлива причина: бо такі люди народжуються вже із тим сонцем. Інакше жити вони не можуть. А ведеться їм у житті не просто. А все через оте сонце, бо в кишеню ж його не сховаєш? Воно іскриться, насамперед, через очі, відтак – через погляд. Зрештою – проситься на папір, спробуй отоді вгамувати сонячне слово. Ще нікому не вдавалося це зробити. Про кого я? Про сонячне слово Ярослава Павуляка. Чим далі віддаляється він від нас у земному просторі і часі, тим ближчою стає його сонячно-поетична палітра.
Павуляківська поезія не просто на часі, вона необхідна сучасникам так, як потребує все живе сонця, а дозріла земля навесні – зерна. Краще, аніж сказала про свого тата донька Мар’яна, яка мешкає у Нью-Йорку, мабуть, й не скажеш: «Його геній як поета можна відчути у його віршах. Йому не потрібно піару, вся Правда – у його віршах. Його поезія ніколи не кане в Лету, і він завжди буде світитися в літературі багатобарвною веселкою».
Але мене гнітить інше. Цього дня, у день народження геніального поета, про нього ніхто не згадав на обласному рівні, і не тільки. Добре, що мені зателефонував палкий патріот настасівчанин Ігор Миколів і попросив, щоб згадала у слові…
