Тільки ті, хто знають правдиву історію рідного краю, мають шанс вирости думаючими особистостями із критичним мисленням. Презентація книжки Роберта Кувалека «Табір смерті у Белжеці» вразила реалістичністю історичних фактів, які тільки починаємо для себе відкривати. Відкривати усвідомлено. «Бо історія єврейства, – як сказав під час презентації в обласній бібліотеці для дітей Олександр Степаненко, член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини – це також частина історії України». На його думку, багатонаціональне різноманіття культур і традицій – це багатство, яке належить всьому світу.
Тим часом людство ще й досі не виробило імунітету проти насилля та військових конфліктів. Упродовж останніх 50-ти років на планеті (у різних її куточках) спалахують війни і гине багато безневинних людей. Згадаймо найближчі до нас у часі – Чечню, Сирію, а сьогодні й Донбас. Між тим, починаючи з 2007 року, з ініціативи Генеральної Асамблеї ООН, щорічно 2 жовтня в день народження Ґанді Маґатми відзначається Міжнародний День ненасильства. Його мета – затвердити культ уру миру, терпимості, розуміння і ненасильства.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Фото: Валентина Семеняк
Белжець – це історія одного з нацистських таборів смерті на території (зараз) Польщі. Спочатку це був табір примусової праці. А згодом він перетворився на табір швидкого знищення людей. Це сюди у 1940 році зганяли ромів і вони каторжно працювали на спорудженні протитанкового рову. Німецька верхівка вже знала про підготовку Сталіна до війни. Сюди навіть звозили психічно хворих, неповносправних і… знищували. Своєрідні гетто (польові табори) існували на півдні Тернопільської області на покинутих панських фільварках, де на полях каторжно працювали жінки, вирощуючи спеціальні рослини, з яких потім виготовляли каучук (на потреби німецької армії). Виснажених і спрацьованих жінок безжально розстрілювали.
До слова. Є така книжка «Банальність зла» Ханни Арендт. Кажуть, що вона з перекладом запізнилась вже на 50 років, поки потрапила на наші книжкові полиці. У ній авторка – дослідниця «єврейського питання» намагалась з’ясувати можливість існування таборів смерті на планеті мислячих людей у ХХ столітті. У згаданій вже книжці автор розповідає про проведення операції «Райнхард» – тотальне винищення євреїв у Генерал-губернаторстві (сюди входили також західноукраїнські землі), зокрема, йдеться про те, як нацисти доставляли жертв до центру вбивства. На Галичині мешкало приблизно 540 тисяч євреїв. Мешканці волинських земель у цей список не потрапляли, їх розстрілювали на місці (мова про євреїв). Формуючи допоміжний персонал табору, траплялося, брали полонених радянських військових. В останніх вибору не було: або загинути від рук своїх, або ж – німців. Є свідчення про 4-х охоронців (Яків Ананєв, Михайло Горбачов, Сергій Поправка, Тимошенко). У газових камерах одночасно знищували 700 осіб. Вдумайтесь тільки! 700! За відмову страчувати інших, охоронців розстріляли. Автор книги польський історик Роберт Кувалек писав книгу на основі свідчень тих, хто вижив, а також – документів з архівів у Польщі, Німеччині та США, Тернополі та Львові. Згодом Кувалек стане одним із засновників меморіального комплексу Пам’яті у Белжеці.
Фото: Валентина Семеняк
Людей сім’ями виганяли з рідних домівок, формували в колони і гнали до залізничних станцій. Одна така була у Чорткові. Наказували брати із собою документи і всі цінні речі. Все це на станції відбиралось, всім наказували знімати одяг, у жінок відтинали довге волосся… Потім всіх заганяли у вагони призначені для перевезення худоби. Тиснява була така, що коли хтось не витримував і помирав, то так і залишався стояти… мертвим. Ці потяги називали потягами смерті, бо інформація просочувалась до цивільних людей і вони вже здогадувалися, що там коїться. Унікальні свідчення дала Міла Самберг (Касперівці), якій вдалося вистрибнути з ешелону смерті разом зі своєю двоюрідною сестрою і при тому – вціліти, залишитися живою. Бо якщо спроба була невдала – залізнична охорона… добивала. Перед тим дівчата, знаючи, що ніколи вже не побачаться, попрощалися у потязі з батьками (які свідомо поїхали на зустріч смерті) і – вистрибнули…
Писати про це нелегко, а можна тільки здогадуватися, які стреси мали люди, які все це пережили.
Переклад та видання книги здійснено за підтримки фундації «Українсько-єврейська зустріч». Науковий редактор перекладу Михайло Тяглий, переклад Ольги Колесник (Український центр вивчення історії Голокосту, 2018).
