— Мене давно цікавив переказ про те, що ікону Божої Матері у волинському селі Секунь відновив Тарас Шевченко, але правда це чи легенда, ніхто не перевіряв, — розповідає шевченкознавець, письменник, завідувач кафедри журналістики Національного педагогічного університету імені Драгоманова Віктор Жадько. — Вирішив поїхати, щоб розібратися. Результати перевершили мої найсміливіші очікування.
— Але чи є документальні докази Шевченкової реставрації?
Перегляньте також:
- За крадіжку грошей з церкви в Зарваниці жителя Тернопільщини засудили на 5 років тюрми
- Дзвін єдності: в Бережанах пройшли урочистості з нагоди 260-річчя Вірменської церкви
— У Секуні (це село у Старовижівському районі Волинської області) місцевий священик повів мене до старовинної Іовської каплиці (знаходиться на цвинтарі), щоб показати старовинну ікону Божої Матері, яка мене цікавила, — продовжує Віктор Жадько. — Виявилось, піп не знав легенду про те, що Тарас Григорович реставрував цей образ та надав йому вигляд ікони. Але я про це читав у книгах і статтях. Скажімо, шевченкознавець Петро Жур 1979 року записав розмову з 86-літнім Мефодієм Рижком, який згадував: «Дід Іван розповідав, що в їхнє село приїжджав разом із членами пізнавальної експедиції поет Тарас Шевченко, малював церкву, не нинішню, збудовану пізніше, та ікону».
Тут слід зазначити, що 1893 року рештки храму в Секуні, замальовки якого робив Шевченко, перенесли на нове кладовище, звели капличку й освятили на честь преподобного Іова Почаївського. Сюди забрали й різний церковний інвентар, храмовий архів та образ Божої Матері.
Віктор Жадько: «Коли я вперше побачив образ, вразило те, що на Божій Матері та на Сині Божому намальоване намисто та інші прикраси були саме українські!» Фото Сергія ТУШИНСЬКОГО, «ФАКТИ»
— Як ви шукали підтвердження, що ця ікона — Тарасова робота?
— Розмірковував так: зазвичай художники залишають на своїх роботах підпис або якийсь знак. Уважно роздивившись ікону, я нічого не знайшов. Але ж трапляються випадки, коли автограф закамуфльований. Тому зробив 32 фотознімка окремих частин полотна, щоб після повернення додому збільшити зображення за допомогою комп’ютера та ретельно дослідити. Як виявилося, на мене чекало відкриття.
Перш ніж розповісти про це, зазначу: коли побачив образ, вразило те, що на Божій Матері та на Сині Божому намальоване намисто та інші прикраси — саме українські! Я не міг одірвати очей від милого українського обличчя Діви Марії з дитятком на лівій руці в художньо мальованій кольоровій шаті. На Божій Матері, як дар пошани і любові українському жіноцтву, пишалися низки коралів і пацьорів (намист). З корони на голові спускалися пасма різнокольорових стрічок. За православними канонами іконопису цього не повинно бути.
Так ось, збільшивши зображення, помітив у медальйоні на грудях Ісуса літери «Ш» та «Т», а також дату — «1846». Саме восени цього року Тарас Шевченко як член Археографічної комісії поїхав у відрядження на Волинь, щоб зробити малюнки історичних пам’яток, записати народні перекази, пісні, казки, та й завернув у Секунь. Цікава деталь: ініціали автора вмонтовані всередину обрамлення так, що візуально виглядають як герб України — тризуб.
Після цієї виняткової знахідки я відшукав у архіві Почаївської лаври книгу «Опись церковного имущества», що заведена у Секуньському храмі ще 1806 року — це опис майна, події релігійного змісту: весілля, похорони, свята… Навпроти запису «Образ Божої Матері за Престолом» зазначено: «В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасіем Шевченком». Так я отримав ще й такий доказ Шевченкового авторства.
Ікона в Секуні незвичайна, вибивається з канонічного ряду. Я шукав відповідь на питання, чому вона така? І спало на думку порівняти обличчя Божої Матері на іконі з портретом Бони. Побачив: це одне й те саме обличчя. Так ось чому на образі Богоматері зображено атрибути монаршої влади: корона, мантія, хрести й медальйони у золотих підвісках!
Картина королеви Бони, що стала іконою Божої Матері, була написана майже 500 років тому
Шевченко лишив свій авторський підпис на медальйоні, що на грудях Ісуса
— Скільки іконі було років, коли Шевченко взявся за її реставрацію?
— Понад 300. Підстави назвати цю цифру дає те, що мені вдалося з’ясувати в архіві Почаївської лаври: від початку це була не ікона, а кімнатний портрет королеви Бони з одним із її синів. Бона — дружина Сиґізмунда I Старого, польська королева, за походженням герцогиня Міланська, Неаполітанська принцеса, дочка міланського герцога Джана Галеаццо Сфорца та Ізабели Арагонської.
Королева Бона займалася на Волині благодійництвом, її шанував та молився на неї простолюд. Там і нині є гора Бона, її ще називають «Замкова».
У Почаївській лаврі я не тільки відшукав важливі документи про ікону Божої Матері. Віднайшов та сфотографував місця, де Тарас малював види та краєвиди цієї святої обителі. За зроблені відкриття я отримав від церковників право три доби на рік безкоштовно жити в готелі на території монастиря.
— Окрім волинських відкриттів Шевченкового малювання, маєте інші?
— Так, відшукав у Києві місце, з якого 1843 року Шевченко малював Дальні й Ближні печери Києво-Печерської лаври. В статтях і книгах шевченкознавців вказується, що він працював, «стоячи на ґанку». Я зацікавився, якого саме ґанку? Питання виявилося непросте, з лінгвістичною загадкою, але відповідь знайшов. Ймовірно, що в часи Шевченка ґанком називали не тільки ганок, але й балкон. Він знаходиться на будинку, в якому зараз міститься Музей друкарства. Я виходив на той балкон. Звідти відкривається чарівний краєвид на Дніпро, Ближні та Дальні печери, Труханів острів. Я робив фотографії з того ракурсу, з якого малював Шевченко.
Біля будинку прокладена дорога до печер. Одного разу, стоячи на балконі, Тарас побачив прочан, серед них — дівчину. Проворно спустився, щоб познайомитися із сільською прихожанкою, напросився розповісти та показати Лавру. Красуня Тарасу сподобалась. Тарас потім їздив до неї у село свататись (він про це пише у повісті «Близнята»). Начебто й намалював її портрет, але той малюнок не зберігся (певно, «загубився» під час арешту Шевченка на Київській переправі 5 квітня 1847 року). Що то було за село, в яке Тарас їздив до дівчини, невідомо. Я намагаюсь розгадати й цю загадку, працюю з архівами. Впевнений: віднайду переконливі факти, які дадуть відповідь на питання, чому ж Шевченко не одружився в Києві?
Тарас Шевченко, автопортрет. 1840−1841 рр.
— Багато різних суперечок про перше Тарасове кохання…
— Так, але то все здогадки. Скажімо, ведуть мову про Оксану Коваленко, сусідську дівчинку, про яку Тарас згадав у вірші «Мені тринадцятий минало…». До речі, вона була на три роки молодшою…
На моє переконання, усвідомлені почуття з’явилися у Тараса в п’ятнадцять років до польки Ядвіги Гусиковської — може, то й було перше кохання. Про це я написав у книзі «Шевченків Вільно». До речі, нині працюю над книгою «Обнімітеся ж, брати мої» — про перебування поета у Варшаві. Там будуть нові факти як про Тараса, так і про Ядвігу.
Перше кохання Шевченко пам’ятав усе життя — через майже тридцять років після розставання з Ядвігою записав у «Щоденнику» 5 вересня 1857 року: «Уві сні бачив церкву святої Анни у Вільно та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, як молилась у цій церкві».
Я їздив у Вільнюс досліджувати все, що стосується перебування Тараса в цьому місті. Переконаний: якби він не потрапив в юні роки у литовську столицю, не став би тим Шевченком, якого ми знаємо, а саме професійним портретистом. Нагадаю, що він приїхав у це місто як козачок свого пана Павла Енгельгарда. У Вільно в 15 років Тарас намалював першу довершену роботу — малюнок олівцем «Жіноча голівка». Юнак не зумів би зробити її так майстерно лише завдяки природним здібностям і таланту. Школою удосконалення для нього стали майстер-класи художника Яна Рустема, які той проводив у Віленському університеті.
На навчання Шевченка відправила Софія Енгельгард. Ця доброзичлива жінка побачила талант у майбутнього майстра пензля, докладала зусиль і витрачала гроші, щоб хлопчина потрапив до університету на заняття до Яна Рустема.
Цікавий факт: у Вільно до Софії Олександрівни підбивали клинці професори вишу — брати Платон і Нестор Кукольники. Платон Васильович працював у канцелярії вишу, де, зокрема, виписувалися перепустки в університет. Софія Енгельгард добилася, щоб студентський квиток було надано й Тарасу.
Знаєте, під час дослідницької експедиції у Вільнюсі мені пощастило відшукати важливі відомості про малюнок «Жіноча голівка».
— Це портрет Ядвіги Гусиковської?
— Ні, зображення французької трагедійної актриси Адрієнни Лекуврер (1693—1730). Раніше шевченкознавці (наприклад, Білясний, Хінкулов) вважали, що Тарас змалював цю роботу зі скульптури. В архіві Яна Рустема, що зберігається в бібліотеці Вільнюського університету, я знайшов портрет Лекуврер і порівняв із Тарасовою роботою. Слід зазначити, що наприкінці 1829 року, коли Шевченко зробив цей малюнок, громадськість готувалася відзначити сторіччя від дня передчасної смерті видатної актриси. Юний Тарас скопіював естамп (твір друкованої графіки — відбиток на папері), який видано до цієї дати актриси, а Ян Рустем зберіг роботу українця у своєму архіві.
Я побував майже у всіх селах, містах і містечках України, які у свій час відвідав Кобзар упродовж так званих трьох літ, і написав книгу «Іду за Шевченком». До речі, переважна кількість шанувальників Кобзаря, особливо молоді, впевнені, що Тарас Шевченко народився на Черкащині. Але це не так. Річ у тім, що Черкаську область утворено 7 січня 1954 року. До її складу увійшли три міста обласного підпорядкування (Черкаси, Сміла, Умань) і території 30 районів Київської, Полтавської, Кіровоградської і Вінницької областей. 1814 року, коли народився Тарас, село Моринці було частиною Київської губернії.
Наприкінці життя 43-річний поет мріяв звести домівку і оселитися «навічно» в Україні, написавши: «Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу». Відвідував села Київщини, шукав місце, щоб, збудувавшись, було видно «Дніпро і кручі». Бачив, якою має бути майбутня господа, намалював план. На жаль, втілити задум не встиг. Але, знаєте, хату за Шевченковими кресленнями облаштував екс-президент України Віктор Ющенко: я там був, це у Нових Безрадичах Обухівського району.
Біля цієї хати знаходиться Тарасова церква, поруч із якою — зі смаком оформлена трапезна з кухнею для приготування національних страв. А ще тут плануються музей, амфітеатр, де можна було б вручати Шевченківські премії; гончарний цех, діючий водяний млин. Словом, це місце стане справжньою оазою для всіх, хто шанує Тараса Шевченка і нашу Україну.
