Пригадую перші свої шкільні образки, які друкувала районна газета. Вони з’являлись тоді, коли мене охоплювало особливе духовно-емоційне піднесення. І мені дуже хотілось поділитись цим станом через Слово – зі всіма. Згодом зрозуміла значущість цього надмоменту Душі. Але його усвідомлення прийшло набагато пізніше, через багато-багато років. А що ж відбувалось у цей проміжок часу, який я умовно позначила “багато-багато років”? Я всотувала кожною клітинкою мого єства невидимий тонкий світ (той, що за межами земного буття) звучання рідної мови.
У ті часи (до Незалежності) – це було не зовсім просто. У моїй сім’ї, до прикладу, рідна мова була зраненою. Дитинство, юність, змужніння мого батька (в силу історичних обставин) минало на Далекому Сході: Сахалін, Петрозаводськ, Владивосток, Іркутськ, Байкал… Про чистоту мови вже не йшлося. Інтуїтивно рятувалася книжками, “ковтала їх запоєм”: Михайло Стельмах, Василь Земляк, Олександр Довженко, Іван Нечуй-Левицький, Григір Тютюнник, Василь Симоненко – саме вони справили на мене неабияке враження і засіяли зерна українськості. Їхня мова, означена буквами і сповита в слова, звучала для мене Музикою з Вищих Сфер. Пригадую, яке потрясіння отримала одного разу, коли перед нами-старшокласниками Мошурівської середньої школи (Черкащина) виступав її колишній випускник, професор київської с/г академії, прізвища вже й не пам’ятаю: мова з його вуст лилася джерельним потічком. Такої Музики Мови ще ніколи не чула. І саме тоді всередині мене немов щось тенькнуло невимовним бажанням: “І я так хочу балакати!”. У нас на Черкащині всі “балакають”. То таке милозвучне балакання, його треба чути… Далі подібні “потрясіння” у мене були в університеті…
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Опинившись на заході України, просто заціпеніла від замилування, почувши у Львові “ти вважєй”… <\p>
Я й далі намагаюсь відшуковувати ті “потрясіння” у сучасній літературі, але… зазвичай, модні письменники пишуть “універсальною” , примітивною мовою (за висловлюванням Галини Пагутяк).
Зізнаюсь чесно: не гріє, не потрясає, без Душі. Слово – воно ж має живити, наснажувати, тамувати інтелектуальну “спрагу”. Бо воно ж – світлоносна одіж для наших Думок. А яка та одіж сьогодні? Така, які й думки…
Зараз я у статусі мандрівниці Індією. Учора проходила повз одну “кокосову” хижку. І раптом, що це? Пісня! І така знайомо-рідна, українською, але де? Аж на іншому кінці планети, біля берегів Аравійського моря незнайомці (з’ясувалось ізраїльтяни !!!) слухали і підмугикували в ритм музики, не знаючи української:
Засяяв день
Таємними знаками
І мама молода, й закохана мала