Це розповідь про те, як волонтер, 28-річний Мар’ян Присяжнюк, який родом з Коломиїі, а нині мешкає в Києві, реалізовує разом із своїми однодумцями та соратниками один зі своїх проектів, а саме – фото-проект про воїнів ЗСУ, які віддали найдорожче, що мали, життя, за Батьківщину у боротьбі з москалями за роки війни з 2014 по 2019рр. на Сході України та їх родини.
Присвячено пам’яті патріота України, добровольця, солдата 128-ї окремої штурмової бригади, орденоносця(посмертно) Володимира Питака, який геройськи загинув у нерівному двобої з москалячою потворою, танком, 25 січня 2015 року під Дебальцеве.
Перегляньте також:
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
- YAKTAK виступить у Тернополі з додатковим концертом
Як виник проект
Мар’ян пройшов Майдан, а після нього допомагав як волонтер військовослужбовцям ЗСУ, зокрема, співпрацював з теребовлянськими волонтерами Міжнародного благодійного фонду «Чесна Україна» з 2014 року, де головою Любов Солтис. Саме завдяки їй проект прийшов і на Теребовлянщину. Склад групи Мар’яна: французький фотограф українського походження Юрій Білак з під Парижу, добродійка з Філадельфії(США) Марта Сидоряк, також українського походження. Водієм авто групи виступив бувший атовець із Сумщини Солоніков Олександр. Проектом передбачено відвідання родин загиблих воїнів на Заході, в Центрі та на Сході України. На Теребовлянщині група побувала в родині загиблого в 2015 році на війні з москалями Володимира Питака в с. Дарахів. З Теребовлі в проекті взяли участь волонтери Галина Зелінська, Любов Солтис та Микола Шевчук.
«Коли ж у мене скінчилися ресурси – емоційні, фінансові і фізичні, – розповідає Мар’ян, – то я подумав чим же іще можу допомогти рідній Україні. В той час я дуже подався історією одного хлопця, який загинув на Сході, це була перша почута мною подібна драма. Тоді я зрозумів, що таких історій у нас багато і потрібно їх донести до більшого загалу. Я подумав, що це можна зробити через мистецтво, відео, звук, але спинився на фото. Тож зайнявся пошуками професійного фотографа й невдовзі побачив фотографії Юрія Білака, який в той час робив фотовиставку «Проекція» в Києві. Через друзів я його знайшов і зустрівся, пояснив яка є в мене ідея та запропонував співпрацю, додавши, що це було б мені за честь. Юрій погодився. Сам він француз українського походження, живе неподалік Парижу, а його батько був учасником ОУН – УПА і Буковинського куреня. Так, що Юрія багато що зв’язує з Україною і він дуже переймається війно з московськими окупантами на Сході, бажає це донести до світової громадськості через свої фото. Більше про себе він розповість вам сам. Ще одна учасниця та помічниця з організаційних питань проекту це 26-річна Марта Сидоряк, вона з української діаспори США, з Філадельфії, також українського. Ми фактично з нею зараз не на роботі, здійснюємо цей окремий проект самостійно. Вона з патріотичної української родини зі Львова, яка виїхала на постійне місце проживання в США по зеленій картці. Сюди Марта приїхала для того, щоб інвестувати свої знання в українське суспільство».
Четвертий учасник проекту – 37-річний Олександр Солоніков, бувший атовець, юрист, голова ГО «Спілка ветерани АТО Липоводолинського району» та заступник голови ГО «Сумська обласна спілка інвалідів війни, учасників АТО та ООС», виступив в ролі водія авто. Він розповів, що з Мар’яном його познайомили волонтери і попросили провести групу до Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської областей, при цьому використав своє власне авто.
Бесіда з родиною Володимира Питака, волонтерами
Перед фотосесією визначний французький фотограф запропонував родині Володимира Питака – батькові Теодору, мамі Мирославі та брату Ігорю побесідувати за круглим столом про їхнього сина, його життя з раннього дитинства. Юрій задавав багато запитань різного роду та найбільше про настрої, переконання, відношення до існуючого ладу, до України членів родини Питаків від часів Польщі , під час та після ІІ світової війни й до сьогодення. Аж пізніше став зрозумілий всім сенс цих запитань, коли і Юрій розповів про свою родину.
Більше розповідав пан Теодор, ось дещо коротко з його споминів: «Володя ріс допитливим хлопчиком, любив читати та його цікавило все на світі. Здавна в нашій родині любили Бога та Україну, от те і сину прищепилося, ми навіть не підозрювали на скільки міцні ці почуття. Коли він взнав про наші кольори – чому вони такі, що означають, то всім про те розповідав, навіть в школі деколи своїми репліками заважав вчителю історії. Також він любив музику, грати на гітарі. Ось його інструмент ми зберегли, це електрогітара соло. Деколи Ігор на ній грає, хоч має і свою особисту. З 2004 року по 2014 Володя перебував на заробітках В США, а перед тим ще був у Чехії. Приїздив додому майже кожного року на місяць-два, казав, що не може без нас, без України». Марта Сидоряк запитувала де бував Володя, чим займався в Штатах. Тато казав, що спершу син працював будівельником, а потім шофером-далекобійником, деколи трудився відразу на трьох роботах одночасно. «Одного разу Володя десь придбав патріотичну футболку, – веде далі пан Теодор, – вона чорного кольору і на грудях намальований козак та надпис «Козацькому роду нема переводу», а на спині – «Богу – душа, життя – Україні, а честь – для себе». Ви знаєте, ніби пророцтво яке вийшло… А далі ще більше – ми побачили, що син зробив собі татуювання на грудях, на самому серці – чорно-малиновий стяг розміром із сірникову коробку та підпис внизу «ОУН – УПА». Я ще запитав було його, – А ти, сину, що приєднався до лав цієї організації? – На що вів відповів, – Я з патріотами України, тату, всім серцем та душею!»
Тут взяв слово теребовлянський волонтер, заслужений художник України Микола Шевчук: « Ми з волонтерами їздили за тілом Володі у морг Дніпропетровської лікарні №4. Саме за цим тату й вдалося ідентифікувати Володю. В морзі було ще з 20 загиблих, в тому числі, й росіян. Тіла останніх були сильно обгорілі, це вони горіли в танках своїх і їх можна було розпізнати тільки за ДНК. Були й проблеми із отриманням тіла, бо його мав право забрати родич, можна й далекий, щоб був. Мене запитували про те і я сказав – так, я далекий родич, хоч… Ні, я не злукавив, адже всі люди походять від Адама та Єви і так чи інакше є далекими родичами. До слова розповім про наших танкістів, те я почув від солдатів на фронті в районі якраз Дебальцеве, де бував багато разів в якості волонтера. Той солдат мав орден «За мужність» ІІІ степені, такий як і у Володі. До речі, такі нагороди видаються лише за особливі військові заслуги перед Батьківщиною. Так от, один із наших танків москалі нарекли «чорна пантера», екіпаж його воював віртуозно, підбив десять ворожих танків і був для останніх невловимим, тому його так нарекли. Проте солдат засміявся і сказав, що то був простий, ще радянський Т-62 і додав – просто треба вміти воювати». – Вже пізніше, щоб мати не чула, пан Микола поділився: «Тіло Володі було пошматоване гусеницями танка – лівої ноги не було до паху, а правої до коліна, всі руки чорні від мастил техніки, напевно він помер від раптової і великої втрати крові та шоку. Везучи тіло героя додому ми виконали прохання батьків, щоб чоловік виглядав як до смерті. Тому в морзі Тернопільської психлікарні поросили привести тіло до ладу та збрити бороду. Так, що батьки побачили сина майже у звичному зовнішньому вигляді та на жаль… мертвим…» До речі, пан Микола написав картину Володимира Питака і вона є в Українському каталозі кортин, виставляв її на багатьох виставках, в тому числі й у Києві.
Французький фотограф ще запитував батька як його син попав на війну, адже спокійно працював в Америці та ні в чому не нуждався. На що пан Теодор відповів: «Володя як почув, що у нас віна, то відразу приїхав та почав збиратися на фронт. Купив форму, необхідну амуніцію більше як на 10 тис. гр.. і подався на медкомісію. Він до того не був в армії через хвороби й, зокрема, шлунково-кишкові. І комісія районна в райвійськкоматі відмовила йому. Син вже хотів давати хабара в долярах, щоб взяли на війну(хоч інші робили навпаки), але вирішив все таки робити по чесному та звернувся до обласної комісії. Та і там був той самий результат, проте головував комісією один старший лікар-професор і він сказав всім лікарям, що напише таки, що цей великий патріот здоровий. І таки підписав таке, сказавши, – Гріх не пускати виконувати добровільно святий обов’язок таку людину, гріх буде, коли ми не пустимо його! – Отак Володя й опинився на війні, виконав свій обов’язок до кінця…»
Дійсні обставини загибелі воїна такі, підтверджені його давнім другом та командиром відділення зенітної установки Борисом Холодзьоном з передмістя Теребовлі. Бій точився з ворожими танками вже тривалий час, три було з них знищено, ще два підбито. Та москалі наступали знову і новими силами, а у наших бійців закінчились набої до гранатометів, протитанкові гранати. Тому перевели зенітки на пряму наводку і так оборонялись. Але ворог таки прорвався і почав гусеницями прасувати окопи, вогневі точки та обслугу. Стояв суцільний гул, слова команди командира потонули в тім гармидері. Володимир Питак в якийсь момент опинився один на один з ворожою металевою потворою і… І пішов на нього в одній руці з гранатою, в іншій з АК. Пішов, не поступився, не сумніваючись ні миті… Пішов і… геройськи загинув…
Згадує волонтер і бувша голова Теребовлянської РДА пані Галина Зелінська, яку, як і сотні інших голів РДА по всій Україні, було знято особистим указом Порошенка лише за те, що ці люди не були в його політичній партії: «Ми з волонтерами «Чесної України» не раз бували у Володі на самій передовій, деколи і під ворожі обстріли потрапляли. Володя довгий час скривав свою присутність на передовій від батьків, кажучи, що знаходиться десь в іншій області…» – На що пан Теодор відповів, – Так було, але не довго, я по телефону розмовляючи одного разу з сином, почув звуки війни й прямо йому про це сказав. Аж тоді син признався…
Пані Галину доповнила Любов Солтис: «Так, ми бували у Володі взимку 2014 року 3-4 рази разом з Галиною Зелінською, нашими волонтерами – водієм, який не шкодував власне авто, Миколою Мостовим, Олександром Кривокульським і братом Володі Ігорем. Пам’ятаю як це було останнього разу. Ми тоді подалися втрьох – я, Ігор та Микола. Володя тоді ще мріяв про домашні ковбасу та шинку і казав, щоб ми наступного разу йому привезли ті харчі. Та на жаль не вийшло…, все ж Микола Мостовий не забув свою обіцянку і привіз продукти ті … на могилу Володі…»
Пані Марія розповіла про сорочку-вишиванку загиблого сина: «Володя мав чорну вишивану сорочку, ми хотіли його у ній поховати, але та десь було зникла невідомо як. Тільки недавно ми її знайшли і тепер сорочка нагадує нам про сина…»
Про французького фотографа та екскурс до Дарахівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Після фотосесії Юрія Білака у внутрішніх покоях та на обійстю родини Питаків всі подалися до сільської школи, адже на чільній стіні школи встановлено меморіальну дошку герою та у вестибюлі другого поверху облаштовано патріотичний куточок земляку-воїну. А вулиця, де жив Володя і залишилась його родина, тепер носить його ймення. За словами пана Теодора, це завдяки сільському голові та людям.
Дорогою пан Юрій розповів наступне про себе та свою родину українською мовою з помітним акцентом: «Нині я мешкаю в невеличкому населеному пункті поблизу Парижа. А народився в 1961 році. Мій батько перебрався до Франції в серпні 1944 року, йому тоді було 18 років лише, вірніше – то німці вислали його і подібних йому 1400 українців-націоналістів, які виступали проти комуністичного режиму, але за вільну Україну, щоб вони билися з французькими партизанами. Це все діялося під тиском з боку німців та із загрозою життю. Але українці відмовилися й потім воювали на боці французьких патріотів проти німців. А далі, щоб залишитися у Франції потрібно було вступити до Французького легіону, пройти вишкіл у його складі в Алжирі. В той час можна було податися і до радянського союзу, адже Європа в той час була поділена на зони між союзниками, але там націоналістів чекали в кращому разі хіба, що довгі роки заслання в Сибіру. Зрозуміло, були й такі, хто повірив радянській пропаганді й про них більше ніхто нічого не чув. Мій батько після Алжиру повернувся до Франції та воював разом з американцями проти фашистів. За місяць до закінчення війни батька поранили і він втратив одну ногу, але залишився у Франції. А моя мама була вислана німцями у 1944 році до Німеччини як остарбайтер, бо радянські війська наступали і німцям потрібна була робоча сила. Мій вуйко, брат мами, також був з батьком у Буковинському курені. Невдовзі батьки зустрілися і започаткували новий український рід у Франції. Змалку в нашій родині говорили українською, тому я і знаю мову своїх предків, тепер хочу більше дізнатися про Україну і цю інформацію донести до світової громадськості. Маю дочку, вона в Києво-Могилянській академії вдосконалює свою українську мову».
Ось тепер стало зрозуміло чому пан Юрій так детально розпитував пана Теодора про український дух його родини.
На закінчення учасникам проекту провели екскурс у шкільному історично-краєзнавчому музеї, який ще знаходиться у стадії формування. Всі були дуже задоволені і дещо здивовані величчю зібрань людей села різної старовини.
Віктор Аверкієв
