У двох місцях цієї книги зображений знаковий символ – дерево життя. Під ним напис латиною – «Littera scrypta manet», що в перекладі означає «Написане залишається або архіви не горять». Це відоме латинське прислів’я. І подумалось, який доречний влучний крилатий вислів! Мова про ошатний фоліант – «Усі ми будемо в архіві… Книга пам’яті про Богдана-Романа Хаварівського (1948-2016)», Тернопіль, видавництво «Джура».
Знайомство з унікальним виданням і пошанування пам’яті відомого громадського діяча відбулось у тернопільській книгарні «Ярослав Мудрий». У цей світлий та ошатний храм книги завітали друзі і знайомі Богдана Хаварівського. Серед них студенти Галицького коледжу та факультету філології і журналістики ТНПУ імені В. Гнатюка. Натхненно і з нотками хвилювань у голосі декламували вони поетичні твори із неопублікованих блокнотних записників пана Богдана. До речі, при нагоді хочу зауважити, що багато знайомих довго не знали про цю грань таланту пана Богдана. Та й він, в силу своєї скромності, «не кричав» про це на увесь світ: тихо колись «мережив» поетичними рядками біле полотно аркушу, прислухаючись до голосу душі. «Кожна людина має право переживати своє життя, осмислювати його, дивуватися ним або розчаровуватись. Однак я не такий наївний, аби думати, що написане мною може комусь стати порадою і змусить змінитися, не надіюся, що мої вірші стануть комусь порадником і одкровенням, але хай би були, як маленький вогник свічки, біля якого можна зігріти руки і помріяти… Всього-на-всього, бігме… Без фальші та елею…». Ці слова укладачі Устим Хаварівський і Майя Хаварівська знайшли у записнику вже після його смерті.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
«Пора листків останнього тремтіння
Виборює хвилини у вітрів життя,
В усі боки клен розпустив коріння,
А я?
Сиджу собі на тихій купі листя
І вчуся розуміти шепіт його слів.
А зовсім поруч нарікає птиця,
Що я перо забув чомсь на столі».
«Переспіло серце у журбині,
Щем відлуння з ополонки днів,
Наче пісня на сумній руїні
Тих далеких і потрібних снів.
І вона, як скрипка Паганіні,
Тягне душу, мов гарячий віск,
В коридорі горла по краплині
Застигає олов’яність сліз».
«На білі руки – білий сніг,
І думи, мов відкрита рана,
Як добре: вчасно я прибіг
З премудрості твого обману.
Оттуманів твій контур у мені,
Конспект брехні перегортає вітер,
І загоряються на власному вогні
Відчахнуті думки, мов віти».
Сто дев’яносто дві поезії, де переважають твори з періоду ранньої «чернівецької» творчості, ще студентської. Але у цих віршах така глибина думки, що читаючи, дивуєшся їхній зрілості. Ось як про це влучно відгукнувся на сторінках «Літературного Тернополя» (№4, 2018) у рецензії «Кров поета тече у віршах» письменник із Шумська Ігор Фарина: «Гарні вірші! Та професійним літератором себе не вважав і не рвався у письменницьке коло, хоч приятелював з багатьма ловцями слів, і вони цінували його думку. І все ж наважуся сказати, що добірка з майже двох сотень текстів – відкриття. Відкриття зболеності душі, котра розуміє, що у версифікаціях повинна текти «кров поета».
Такої ваговитої книги (720 сторінок!) ще не доводилось тримати в руках. «Бібліографічний покажчик» займає аж 39 сторінок, а «Іменний…» – 17! Можна тільки уявити, яка колосальна праця була здійснена сином – Устимом, дружиною – Майєю та літературним редактором Богданом Мельничуком. Макет, верстка, обробка фотографій, дизайн обкладинки, бібліографічний та іменний покажчики, наукове редагування – все це праця однієї людини – Устима Хаварівського. На тлі життя однієї особистості (Богдана Хаварівського) постає ціла епоха: ретельно описується у спогадах інших авторів суспільно-політичне, культурно-мистецьке середовище періоду 1970-2016 рр. в Україні та на Тернопільщині зокрема. Це стислий концентрат інформації для науковців, істориків, краєзнавців, літераторів, педагогів. Видання щедро проілюстроване світлинами тих років. «Оточення чоловіка було особливе – побратими по духу, – каже пані Майя, – Ігор Герета, Степан Сапеляк, Ярослав Павуляк, Роман Лубківський. Він любив з ними спілкуватися. Себе жартома називав Романом Гумниським (за назвою рідного села), а Лубківського – Романом Острівецьким. Їхні села були сусідськими». А ось цікаве спостереження. В одному з інтерв’ю пан Богдан якось сказав, що в нього багато друзів, зокрема – письменник Богдан Мельничук, поети Михайло Левицький, Ярослав Павуляк, Роман Лубківський, Михайло Ониськів, Степан Сапеляк та художник Іван Марчук. І коли я зазирнула до «Іменного покажчика», то очі «вихопили» навпроти згаданих вже прізвищ своєрідні «цифрові стовбці» (на фото). Їхніх (цифр) спогадів, справді, таки було найбільше…
Цікаві щемливі життєві історії родини Хаварівських. Наразі мені припала до душі розповідь Устима Хаварівського (кандидат наук з державного управління, Головний юрисконсульт Патріяршої Курії УГКЦ, директор Інституту Держави і Церкви, голова правління Благодійного фонду імені Богдана Хаварівського) «Заповіт синам», зокрема, про створення родинного герба для батька. У пам’ятній імпрезі взяв участь вокальний гурт «Kvinta Voice». Це молодий, творчий, креативний колектив однодумців, яким керує племінниця (світлої пам’яті) Богдана Хаварівського – Юлія Хаварівська. Акапельний передріздвяний спів неймовірно зворушив, торкнув найглибші струни душі…
«Можна переписати заяву на звільнення, можна переписати населення країни, але не можна переписати свого життя» – а ці рядки, що вже встигли стати афоризмом ( Богдана-Романа Хаварівського) спонукають до особливих роздумів.
До слова. Коли я дописала статтю і поставила крапку, було далеко за північ. Зароджувався новий день. На календарному листку прочитала червоним писаний рядок: 24 грудня – День працівників архівних установ. Подумалось, хіба ж не містика? Адже Богдан Хаварівський 23 роки пропрацював директором Тернопільського обласного державного архіву і, зі слів сина Устима, 23 роки поспіль батько відчиняв його браму.
Фото: Валентина Семеняк
