Ваше Високопреосвященство! Всечесні отці, високоповажні гості, возлюблені у Христі браття та сестри!
Цей рік назавжди увійде в історію України та Української Церкви, як рік нашої остаточної церковної незалежності та виходу з того штучної ізоляції, в яку ми потрапили не зі своєї волі. Майже тридцять років новітньої історії українці прагнули отримати свою Церкву, мати свою власну історію, свою історіософію та врешті – можливість молитися у своїх святинях на рідній мові .
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Здавалося б, нічого надзвичайного в такому бажанні немає. Шанувати своїх батька і матір – це Божа Заповідь, переступ якої є гріхом для людей. Однак, якщо імперські амбіції наших сусідніх народів поставлені вище Господніх заповідей, неминуче породиться химера «руского міра», що в прямому сенсі означатиме українську війну.
Ті, хто нині все ще недооцінює важливість Томосу про незалежність Української Православної Церкви повинні розуміти, що війна Росії проти України триває не з часу захоплення Тузли чи Криму, а ще відколи існує Незалежна Україна не маючи своєї незалежної Церкви. Тридцять років ми перебуваємо в духовному рабстві, чомусь називаючи це своєю незалежністю. Вже навіть після початку військових дій на сході України тисячі українців продовжують ходити в храми своїх окупантів, просячи в Бога благословення зброї своїх убивць. Так співвітчизники, а серед них немало й тернополян, українців досі моляться за тих, хто йде вбивати їх самих, їх братів і сестер, отців і матерів, спалювати українські села й міста та встановлювати власні порядки. І, що важливо. Не в останню чергу війна сьогодні ведеться з релігійних мотивів – вони зброєю борються з розколом, який самі ж породили на Харківському неканонічному зборищі. Руки цих «борців із розколом» по лікті в крові, а на рахунку вже десятки тисяч смертей, мільйони біженців і сиріт. І може бути значно більше, бо не можна визволити Україну від українців.
Я почав вітання нашого архіпастиря з цієї згадки невипадково. Поміркуймо. Хіба українці не хотіли мати свою церкву раніше? Хотіли, і не раз. Хіба українці склавши руки нічого не робили для цього? Ні, звичайно. Духовенство та ієрархи не раз в історії намагалися отримати незалежність і легальний статус. Але чому раніше не сталося те, що стається зараз? Тому, що раніше Київський Патріархат не був настільки міцним і впливовим, щоб його помічали та прислухатися до нього навіть опоненти, критики й вороги. Почата справа Святійшим Патріархом Філаретом, а разом із ним Патріархами Мстиславом і Володимиром, митрополитами Іоаном і Василем Боднарчуками, Андрієм Гораком, Яковом Панчуком та іншими архієреями та священиками лише в наш час доросла в повну міру. І нашій перемозі ми завдячуємо не тільки Вселенському патріарху, не тільки Президенту, не тільки Верховній раді, але й тим духовним лідерам, провідникам, які вели нашу Церкву весь цей час, як мудрі керманичі церковного корабля.
Уже дванадцять років ви, Ваше Високопреосвященство, ведете Українську Церкву Тернопільщини до її Помісності. І в тому, що сьогодні Українська Церква визнана Вселенською Церквою, як цілком канонічне, благодатне та живе Тіло Христове, не в останню чергу заслуга і вас особисто. Ви часто закликаєте нас робити добре свою роботу в тих умовах, в яких ми поставлені. Але не тільки інших цьому вчите, а й самі є прикладом для всіх нас. І саме завдяки цьому наша Церква на Тернопіллі не тільки від року збільшується, але й зміцнюється. А нині ми маємо радість увійти в сім’ю Православних Церков світу саме під вашим архіпастирським омофором.
Дорогий Владико Несторе! Ми знайомі з вами вже багато років, і я добре знаю, як ви по чернечому ставитеся до слів похвали. Все ж, в день вашого тезоіменитства, наш духовний батьку, друже й наставнику, дозвольте привітати ваше високопреосвященство не приховуючи добрих слів, яких ви безперечно варті почути сьогодні . Клір і паства кафедрального собору, а також всі присутні віряни, гості цього храму, вітаючи вас дякують Богу за ваше ревне служіння нам і Богу.
Дякуємо вам від імені мільйона наших жителів, від імені сотень ваших вдячних учнів і студентів, тисяч діточок, якими ви опікуєтеся як головний капелан Київського Патріархату у «Пласті». Дякуємо вам від імені тисяч родин військових і вже сотні осиротілих родин героїв Тернопільщини. Дякуємо вам від імені десятків і сотень громад Тернопільщини, яких ви по-батьківськи зібрали під своїм омофором, якими опікуєтеся та регулярно відвідуєте. Дякуємо від імені сотен священнослужителів, для яких ви є взірцем. Дякуємо за безліч відомих і невідомих нам справ, якими ви допомагаєте розквіту нашої Святої Церкви. Дякуємо від імені кожного парафіянина нашого храму, за те, що постійно являєте своїм життям приклад справжнього пастиря, і людини Церкви.
Просимо вас прийміть ці квіти, як символ нашої синівської любові, а цю святу просфору – як символ нашої постійної молитви один за одного. Іспола еті деспота! Зі святом Владико, благословіть!
Протоієрей Євген Заплетнюк,
ключар кафедрального собору свв. рівноап. Костянтина та Єлени
