— Мій друг Микола із Золотого Потоку вчився в Києві в духовній семінарії. Його собака цей час жив зі мною. Кілька років тому Микола перебрався в Карпати і забрав пса. Бім цієї зими сам повернувся до мене, — виходить назустріч на дорогу 59-річний Ярослав Цісарчук. Його собака Бім гавкає, стрибає і пристає до моїх ніг. Чоловік сам живе в лісі, – пише gazeta.ua.
За 3 км від хати Цісарчука — селище Золотий Потік Бучацького району на Тернопільщині. Подвір’я оточене лісом. Від поля — навстіж відчинена стара дерев’яна брама. Поруч на електричному стовпі притулилося лелече гніздо.
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
— Мій дід Кирило 1913-го поїхав до Канади, — розповідає Ярослав Григорович. — Через рік почалася Перша світова війна. Дід повернувся додому. Купив се поле і ліс. Із родичами побудували млин на річці трохи нижче. Хутір так і назвали — Млини. Коли почалися колгоспи, млин розібрали.
Радянська влада намагалася знищити хутори. У 1961 році нас хотіли спровадити звідси. Я мав тоді півтора року. Викликали батька в Золотий Потік. Мама його не пустила. Був такий “кулак”, що там тільки й чекали, аби його спровокувати. Пішла сама і взяла мене. Кагебіст до неї скакав, погрожував: “Завтра приїдемо і хату розвалимо”. А мама: “Слухай, ти ще й на хату не вилізеш, як тобі голова злетить”. Дім вони не завалили, але дали великий штраф.
Хата Ярослава Григоровича акуратно побілена, під шифером.
— Білити помагає сестра Люба, на 2,5 роки молодша. Живе в Костільниках за кілометр, — пояснює. — Мені тут добре, спокійно, затишно. Мав можливість і в Тернополі бути, і в Києві. Вчився в сільськогосподарській академії на лісогосподарському факультеті. Влітку бетон і асфальт нагрівалися так, що ввечері неможливо було дихнути. Та й не було мені цікаво в місті.
Пішов працював лісником, потім — помічником лісничого, майстром лісу. Вісім років був депутатом Бучацької районної ради. 2002-го почалися неурядиці в нашому лісовому господарстві. Був гарний буковий ліс. Гектарів зо 3 вирубали всплошну, а решту розрідили. Дуби винищили. Я противився тому. Мене на роботі терпіли, бо був депутатом. Як третій раз у 2010-му не пройшов до райради, моментом сказали: “Ви вже не працюєте”.
Ярослав Григорович виносить із літньої кухні оббиті коричневою тканиною крісла і табурет. Пропонує сісти.
— 1989-го сюди провели світло, — продовжує. — Протягнув телефон. Не працює років три. Перетяли десь дріт. Стільки дзвонив у Київ — без толку. Тому й інтернету нема.
— Не страшно тут самому? — питаю.
— А чого боятися? — сміється. — Хай мене бояться. Але хто з нас може почуватися спокійно? Був в інших державах. Нам далеко до їхнього рівня. Торік проїхав усю Швецію. Відвозив туди людей. Колись думав, що Лапландія — то Богом забутий край. А там у лісі через кожен кілометр-два прокладена шосейна дорога. Там — десь хата серед лісу, там — десь хата. І всюди є електрика.
Їжджу до Польщі на заробітки. Маю за місяці від 400 доларів до тисячі (11–28 тис. грн. — ГПУ). Торік працював в археології, коли прокладали магістраль до моря.
Посеред подвір’я накритий скатертиною стіл. На ньому — грибна юшка, канапки, нарізані помідори, ковбаса, яблука і груші. Трилітрова банка березового соку й червоне вино.
— Не відчуваю себе самітником. Самодостатнім почуваюся, — розливає вино господар. — Одруженим не був. Мав кохання. Але добрі люди постаралися — розбили. Не хочу про це говорити, — очі чоловіка зволожуються, хвилину мовчить і дивиться поперед себе. — Часом сюди заблудиться яка людина. Найчастіше, коли збирають восени опеньки. Якщо блуд учепився, треба пригадати, з ким на Святвечір вечеряв. Або прочитати “Отче наш”.
Якось дивлюся, там три жінки, — показує в бік дороги. — Кажуть, зі Сновидова прийшли опеньки збирати. Але чого повертаються до Костільника? Говорю їм: “Вертайтеся. Кажеться, ви не туди йдете”. А вони: “Та нє, там капличка і скирта он видніються”, — “Все правильно. І капличка, і скирта. Тільки то Костільники”. Їм так затуманило розум, що не хотіли повірити і всьо. Силоміць запхав їх на підводу, привіз додому. Аж тоді їм ся розвидніло.
Тут у полі була кукурудза. Один чоловік до ранку блудив, не міг вийти до свого села. Як почали в нас когути співати, прийшов на звук. Мама каже до нього: “Михайле, ти де йдеш?” — “Та додому”. Взялася показувати шлях, а він не вірить. Довела до ферми. Чоловік каже: “Ади, якесь місто!” Мама показала йти в долину. А там уже жінка його ходе, за ним вже шукає.
Дякую за грибну юшку. Ярослав Григорович проводжає за ворота.
— Тут є три види змій, — каже по дорозі. — Рижі — камінки, чорні з білими полосами. Ці отруйні. І є вужі. У сусідньому селі живе жінка, що з тим ся знає. Колись мені наслала змій, то не було де стати на подвір’ї. Відганяв їх віником. Жінка не мала на мене зла. Просто хотіла використати, бо саме будувала синові хату і все хотіла задаром. Змушений був іти до неї й робити, що хотіла. Що — не хочу говорити.
Розповідали, що за панщини її предкам пан дозволив від весни до снігу де хотіли пасти худобу. В пана іншого виходу не було. Бо споконвіків вони знаються зі зміями.
Колись у лісі чекав на свого їздового. Сів на колоду. Чую — ззаду щось потріскує. Оглядаюся — нема нікого. Знову — трась-трась. Розвертаюся — двоє малих і стара змія. Вона подавала звуки, щоб я вступився. І я вступився.
Знайомі були на Далекому Сході. Розповідали, як геологи розбили табір біля гори. Один після вечері метрів за 30 виливав у кущі недоїдки. Побачив двох великих змій. З часом вони до нього привикли. Завжди чекали, коли принесе рештки. Якось він побачив, що одна змія поводиться неспокійно. Вже хотів повертатися. А вона скочила на нього, міцно обвила і жало наставила до очей. Так його протримала 6 годин. Біля світанку почувся страшний гуркіт. Обвалилася гора і накрила той табір. Він один залишився живим.
Змій нема чого боятися. Від малого їх тут бачу. У світі просто так нічого не буває. І змії просто так на людей не нападають.
Наталія ЛАЗУКА
