Олена Підгрушна: «Бігла останнє коло в Сочі і думала: «Невже дарма всі ті люди загинули на Майдані?»

Капітан жіночої збірної України з біатлону розповіла Даніїлу Вереітіну про свою позицію щодо змагань в Росії, новий тренерський штаб, роботу чиновником і психологічний тиск після Олімпіади.

«Можу впевнено сказати: так, можна думати про наступні Ігри»

– У вас зараз перерва у підготовці до сезону між літньою та зимовою частинами. Якщо резюмувати літній період, який головний висновок ви зробили для себе?

– Цього разу у мене все пройшло дуже класно, мені все сподобалося. Звичайно, старі травми нікуди не ділися, треба було підтримувати свій стан, дещо підліковувати. Був період, коли я з плечем випала на пару тижнів з повноцінної підготовки. Але, навіть не дивлячись на це, я все наздогнала, надолужила і через два місяці була на рівні з усіма дівчатами. Я абсолютно задоволена цим літом, воно минуло без зривів і без хвороб. Єдине, що у мене була ангіна, буквально чотири дні. Через це я не змогла виступити на літньому чемпіонаті України. Але це єдиний негативний момент.

– Травма плеча, про яку ви згадали, це рецидив старого ушкодження?

– Ми виконуємо дуже серйозні навантаження, а з плечима я маю забавку вже протягом шести років. То праве, то ліве. Це все йде від хребта, тому залишається із цим жити.

– Як уникати таких серйозних ушкоджень? Є якісь поради або ж рекомендації лікарів?

– Немає. Скільки я не запитувала, мені весь час кажуть: це перенавантаження. Ми працюємо на максимумі і навіть більше. Якби ми працювали просто на максимальних навантаженнях, то не було б результату. Завжди йдем через «не можу». Звичайно, десь є і мікротравми. М’язи, зв’язки – все це накопичується і з часом дає про себе знати.

– На чемпіонаті світу з літнього біатлону у вас були непогані результати…

– Якраз минув місяць, можливо, трошки більше, після того, як я лікувала плече. Тільки два тижні потримала зброю в руках і почала його нормально навантажувати і виконувати швидкісну роботу. Тому я і була задоволена тими результатами. 

– Зараз ви вирушаєте на повноцінний зимовий збір. Тут бувають проблеми з акліматизацією?

Звісно, набагато простіше тренуватися в +5 +7 і потім приїхати на легенький мінус, ніж якби ми були в +20 і потім приїхали в нульову температуру. Чим менше розбіжність, тим краще. Утім, на початку дуже мерзнемо: коли холодно і навіть +10, ми думаємо, а що ж ми зимою будемо робити? Молоді легше: вона набагато гарячіша зсередини і вони легше вдягаються. А потім минає тиждень-два, ми адаптуємося і думаємо: «А як же я взимку в одному комбінезоні бігаю?». Але людина до всього звикає.

– Взимку в Пхенчхані на Олімпіаді багато хто скаржився на погодні умови: був скажений вітер, дуже низька температура і це теж мало свій вплив на результат. Чи є у вас лайфхаки, як краще адаптуватися до аномальних погодних умов на трасі?

–  Тут все залежить від того, де ти знаходишся. У нас збори планують десь за рік, прописуються плани. Зрозуміло, що є речі, які змінюються, але загальний план діє. Відповідно, тренери ніяк не могли вгадати, чи буде в Казахстані, де дівчата були перед Олімпіадою, мороз або вітер, чи ні. Так само, ніхто ж не знав, чи буде в Кореї такий вітер. Звичайно, ми тренуємось, працюємо зі зброєю, якось імітуємо вітер, коли одна одну підштовхуємо. Але це все зовсім інше. Коли вітер поривчастий, коли він завертає, до нього можна бути готовим, лише стріляючи на ньому, маючи таку практику.

Я не бігала гонки, але кожного дня там тренувалася. Мені треба було кожен день постріляти в спокої. Я проходила по 15-20 рубежів і була спокійна. Враховуючи те, що дівчата бігали багато гонок, офіційні тренування, швидкісна, багато ніхто не стріляє, і звичайно, що дуже важко із тим впоратися. Саме тому було багато провалів по стрільбі. Не лише в нашої команди, а і в більшості спортсменів. 

– Ця Олімпіада в Пхенчхані була для вас іншою. Ви не виступали, але на вас була відповідальна місія – нести прапор України на церемонії відкриття. Які відчуття вирували в середині вас, розуміючи, що ви несете прапор своєї країни і вас показують на весь світ?

– Звичайно, це і радість, і гордість. В певній мірі це відповідальність. Далеко не кожному спортсмену таке дається. Я рада, що доросла і дожила до такого моменту. Єдине – дуже шкода, що не виступала на Олімпійських іграх. В цьому сенсі тут дуже складно. Колись я спілкувалася із дівчатами, які також приїжджали на Ігри у Ванкувері і були запасними – Писаренко і Вайгіна-Єфремова. Вони також тоді приїхали і жодної гонки не пробігли. Тоді Люда говорить, мовляв, я не лідер команди і не претендувала в основу, але бути на Олімпійських іграх і не стартувати – це психологічно дуже важко. А оскільки я не останній номер в команді і опинилася в такій ситуації, то було не менш складно. 

– Володимир Бринзак нещодавно сказав, що ще дуже рано думати про наступний олімпійський цикл і цей сезон дасть відповіді на багато запитань. Ви готові йти на ще на одну Олімпіаду?

– Дійсно, дуже рано про це говорити. Дуже багато буде залежати від цього сезону – це не прості слова. Помінявся тренерський штаб, збільшили склад команди. Як ці тренери спрацюються, який буде результат? Питань дуже багато. У мене вік спортсмена вже такий, що як би цей рік був із неправильною підготовкою, третій сезон поспіль я би фізично не витримала. Посипались би травми. А оскільки ми зробили правильну підготовку, я розумію, що при такому розкладі я можу витримати чотири роки спокійно. Коли все плавно, гладко, спокійно, ти із задоволенням йдеш на тренування і так само із задоволенням повертаєшся додому. В такій атмосфері, яка цього року склалася, я можу впевнено сказати: так, чотири роки можна готуватися, думати про наступні Олімпійські ігри.

«Не виділяла б одного Прокуніна. У нас працює п’ять тренерів»

– Цього літа у команді змінився тренерський штаб: прийшов Андрій Прокунін. Ви нещодавно сказали, що йому вдалося побудувати дуже класний мікроклімат в команді, де є 13 абсолютно різних дівчат. Класний психолог, але який він тренер? Як вам його методика роботи?

– Одразу скажу, що я б не виділяла одного Прокуніна. У нас працює п’ять тренерів, і досить досвідчених. Так, він дає загальний план, він приходить із якоюсь своєю думкою – вони сідають і обговорюють. Кожен з них дає свою точку зору або доповнення. Інколи думки бувають з точністю до навпаки. От наприклад, нещодавно у них була дискусія, яким робити швидкісне тренування: на ПАНО (поріг анаеробного обміну, – прим. Tribuna.com) чи на максимумі?

У кожного своя думка, яка робота має бути до збору, а вже потім йде зміна по факту: в якому ми стані, яка погода, яку роботу краще дати нам саме сьогодні. Це все здорово, тому що кожен з них пройшов свій шлях, в кожного були свої як позитивний, так і негативний досвід, і тут вони, об’єднуючи всі сили, доходять до рішень. Ми якось поступово виконували програму, зміцніли і додали більше сили.

Щоб озвучити, яка є методика, потрібно бути дуже глибоким спеціалістом в біатлоні. Вивчити ще 15 спеціалістів, щоб говорити: «Ця методика називається от так, ми працюємо цьогоріч за нею». Нещодавно ми із Прокуніним обговорювали цю тему. І він каже, що скільки спеціалістів, стільки і методик. І кожна з них зможе спрацювати. Дійсно, це не просто слова. В тому і є цікавість, коли вони сідають вп’ятьох на обговорення і вирішують, який вид тренувань нам дати. 

– Питання, яке я вже не так давно адресував Володимиру Бринзаку, але хотілося б почути вашу думку зсередини команди. Чи є якійсь розподіл обов’язків серед членів тренерського штабу? Чи всі дійсно відповідають за все?

– Немає чіткого розподілу обов’язків. Такого, щоб хтось окремо відповідав за стрільбу, хтось за функцію, а хтось за автобуси. Припустимо, Лесников – він лижник, він не може нам щось радити по стрільбі. Але в технічному плані, у функціональних стрибкових вправах він може дати більше, аніж наші біатлоністи. Тому що у лижному спорті все ж таки є своя специфіка.

Кожен з тренерів має золоті руки в технічному плані: підкрутити зброю, підпиляти підруку, відкорегувати лижоролер чи палку. Хто вільний, до того підійшов, сказав і зробив. Те ж саме по стрільбі. Кожен з них може давати підказку, але різними реченнями. І дійсно, хтось може слухати одного тренера і не розуміти. Підходить інший тренер, говорить те саме, тільки іншими словами – і все стає зрозумілим. По суті, як ви і говорите: всі відповідають за все і ніби кожен з них особливий. І може донести те, чого не можуть чотири інших.

– Робота сервісменів в біатлоні дуже важлива, як в плані швидкості, так і в плані стрільби. Чи бували у вас в кар’єрі моменти, коли через недопрацювання технічного персоналу ви не досягали якихось результатів?

– Сервіс на якість стрільби ніяк не впливає. Це обслуговування лиж. Звичайно, за мою кар’єру були гонки, коли тільки дякуючи лижам ми вигравали. Було і з точністю навпаки. Кар’єра дуже довга, бувало багато епізодів. Що стосується зброї, то, в основному нею займаються лише спортсмени. Це чистка, догляд за докрученими болтами, прикладами, ременями, цілісністю – за це все відповідає спортсмен. Якщо щось вже дуже серйозне, тоді звертаєшся до тренера, вони у нас прекрасно в цьому розбираються. Якщо вже і вони не можуть впоратися, то зброя відвозиться на фабрики до майстрів. Хоча, десь по світу є спеціалісти, які можуть і вдома це полагодити. Але якщо я не помиляюся, в Україні таких фахівців немає.

– Чи є у вас забобони, пов’язані зі зброєю перед гонками?

–  Є навіть не те, що забобони, але таке неписане правило, що спортсмени не люблять, коли беруть нашу зброю. Я прекрасно розумію, що навряд чи хтось щось може зробити, але випадково вона впаде, поправка зіб’ється і потім я буду звинувачувати цю людину півжиття. Воно їй не потрібно. Відповідно, лише коли ми закінчили пристрілку перед змаганнями, у нас завжди у стартовому містечку стоїть піраміда, де ми складаємо зброю. І там є людина, яка нас супроводжує на старт, або лікар, або масажист чи хтось інший. Зброя без нагляду не залишається ніколи. Ніхто ж не знає, що у людей в голові – може хтось захоче поправку покрутити.

Я не чула таких історій на Кубку світу і не пам’ятаю такого, але дивлюся, що так само роблять і інші команди. Завжди присутні представники, які доглядають зброю. Хтось особисто ставить свою зброю, хтось може акуратно з рук в руки передати. Адже всі знають, що зброю ми бережемо як зіницю ока. Хлопці вже всі навчені, так що тут проблем немає.

– Трохи оновився і склад збірної України. Окрім молоді, долучилася до команди і Дар’я Блашко. Наскільки глибоко вона вже інтегрувалася в команду?

– Так вийшло, що з другого літнього збору ми живемо разом. Мені дуже подобається вона як людина і як спортсменка. Дуже трудолюбива, цілеспрямована. Звичайно, ця її молодість і азарт заряджають і мене. Нема коли пасти задніх – молодь може наступати на п’яти. І в той же час, їй теж є на що подивитися, адже у мене досвіду набагато більше. У нас різниця в 9 років, звичайно, є багато моментів, про які вона запитує. Особливо, що стосується гонки, тобто, ті речі, де дійсно важливий досвід.

У нас досить плідне проживання, ми так вже жартували, що коли були контрольні стрільби влітку, складалося так, що то вона вигравала, а я була другою, то я вигравала, а вона була другою. А коли вже почалися фізичні контрольні, то я стартувала, а вона ні, через хворобу. Згодом сталося навпаки, я лікувала плече. І лише під кінець ми пробігли останню контрольну, я її виграла, а вона мені трошки програла. Дивиться на мене і каже: «Ну, так… є мені над чим працювати, щоб до тебе дотягуватись». 

– Анастасія Меркушина та Юлія Джима наразі працюють окремо від команди. Але ви із ними якось комунікуєте?

– Фактично ні. Тому що Юля працює з Урошем на самопідготовці, Настя – із татом. Це все в різних місцях зборів, за різними методиками підготовки. Я живу своїм життям у своїй команді і зі своїми тренерами. Питати у дівчат, де вони знаходяться і як вони тренуються? Немає ніякого змісту. Спілкування майже відсутнє. З Настею ми перетиналися на літньому чемпіонаті України. З Юлею ми не бачились, по суті, з Олімпійських ігор.

– Після Олімпіади йшла мова про те, що Юлія може завершити кар’єру і взагалі їй довелося пережити не найприємніші моменти. Ви якось підтримували її в команді?

– Кожні Олімпійські Ігри закінчуються із психоемоційним перенавантаженням. Напевно, у Ванкувері я цього не відчула, тому що моя кар’єра тоді тільки-но почалася. Після Сочі я надзвичайно складно переживала. Добре, що тоді був чоловік, ми планували декрет. Але так і не сталося. Після Сочі, не дивлячись, що був результат, золота нагорода, я і думати про біатлон не могла десь півроку.  Куди б я не приїхала, усі хотіли б поговорити про біатлон. Вдома, з батьками, просто всюди. Коли в Міністерстві мені дали напрямок «Неолімпійські види спорту», я була безмежно щаслива, що там не було біатлону. Лише через півроку ці всі емоції вщухли, я зрозуміла, де я була неправа, зателефонувала до Володимира Михайловича Бринзака і вибачилася.

На той момент, хто б мені що не говорив, я не чула, не сприймала, весь світ був проти мене. Це було моє внутрішнє відчуття. Те ж саме, мабуть, проходили і Віта, і Валя, і Юля, тому що дуже довго ми в великому спорті і це дуже сильне перенавантаження як фізичне, так і психоемоційне.  Відповідно, говорити щось Юлі чи до Олімпійських ігор, чи після них, було абсолютно непотрібно. Вона доросла і грамотна, дуже хороша людина і спортсменка. Їй потрібно це самій з собою пережити, проаналізувати, зробити висновки.

«Особисто я не маю нічого проти, якщо спортсмен змінює країну»

– Цього літа в ЗМІ з’явилася інформація про трьох росіянок, які можуть виступати за збірну України. Як ви взагалі ставитеся до процесу натуралізації?

– Я можу сказати так: життя спортсмена дуже коротке. Якщо спортсмен хоче займатися і чогось досягнути, якщо в тій країні йому ставлять палки в колеса, чи тренер, чи фінансування, або будь-що може бути причиною, то чому б і ні? Він йде і себе реалізовує. Тому що, якщо він цього не зробить, то залишиться нереалізованим. Я знайома із добрим десятком спортсменів, які в свій час завершили кар’єру через якусь певну ситуацію. Чи травма, чи скандал з тренером, чи сімейні катаклізми – кар’єра завершувалася раніше часу. Ця людина до кінця життя із цим живе, мучиться і буде нещасною.

У мене є один знайомий чоловік, він бізнесмен. У нього сім’я, діти, він забезпечений. Спілкуючись зі мною у нього тема одна – спорт. І видно, як його муляє, хоча минуло вже десятки років, що він в свій час не зміг досягнути того, чого хотів. Йому завадила травма. Я свого часу багато спілкувалася із таким людьми і потім зрозуміла, що пора повертатися з міністерства молоді та спорту в активний спорт, бо починали з’являтися думки, що я нереалізована спортсменка.

Особисто я не маю нічого проти, якщо спортсмен навіть змінює країну. Звичайно, бажано залишатися там, де ти народився і там шукати можливості. Але дійсно бувають моменти, коли неможливо продовжити в тій країні, в якій ти починав. Це можуть бути різні причини. Не кожен спортсмен їх може озвучити, з огляду на те, що там у нього залишається сім’я або тренери. Є такі моменти, коли простіше піти в іншу країну, там себе реалізувати і чогось досягнути, аніж потім все життя мучитися і відчувати себе якимось неповноцінним.

– В мережі вболівальники активно дискутували на тему того, чи потрібні нам взагалі спортсмени і тренери з Росії. На вашу думку, в цих обставинах найважливіше – паспорт або професійні якості?

– Звичайно, що тут на перший план мають виходити професійні якості. В той самий час, нікуди ми сьогодні не дінемося від наших стосунків із нашим сусідом. Грубо кажучи, тут така безвихідь. Ми спортсмени, і хочемо бігати, виступати, досягати результатів. І в той же час ми не можемо ніяк вплинути на ситуацію, яка відбувається. Так само і дівчата: вони не можуть нічого змінити. Хтось молодше, хтось старше, але вони хочуть себе реалізувати. І будуть виступати під нашим прапором.

– Наприкінці минулого сезону було ухвалено рішення не їхати на заключний етап Кубка світу до Тюмені. Це було виправдане рішення, на вашу думку?

– Я б не хотіла озвучувати і критикувати або якось аналізувати рішення вищих органів. Нехай моя думка залишиться при мені.

– А якби ви поїхали, не було б у вас якогось внутрішнього дискомфорту?

– Є, наприклад, Олімпійські ігри. Там своє якесь внутрішнє життя. Це як країна в країні. Те ж саме і на Кубку світу. Ми приїжджаємо не в країну, а на свої змагання, де навколо нас спортсмени з усього світу. Наше обслуговування, наша електроніка. По суті, змінюється лише рельєф траси. Ми навіть не відчуваємо, в якій ми країні. Вийшла на трасу, привіталася з усіма і пішло-поїхало. І вся ця маса людей, десь 300-400 осіб, переїжджає з країни в країну, з місця на місце. Яка наступна – по суті, ні на що не впливає.

– Пам’ятна для вас Олімпіада-2014 в Сочі. Якраз після неї почалися всі активні та агресивні політичні рухи. Але на той момент тривали трагічні події на Майдані. Чи відчували ви якійсь певний неспокій всередині себе та навколо вас?

– Якраз ті розстріли, які відбувалися в Києві… Вони не те що відчувалися, а дуже впливали на нас. Нам, звичайно, було важко. По-перше, дуже тиснуло те, що був Майдан. Ми гірко жартували, мовляв, виїжджаємо з нормальної країни, а як повернемося додому, чи буде, куди повертатися? Чотири місяці ми не заїжджали в Україну взагалі. Вийшло так, що ми поїхали і на наступні вихідні утворився Майдан.

По суті, після розстрілів, десь за тиждень ми повернулися в Україну. Ми потрапили так, що основний період цих подій пропустили, знаходячись закордоном. Звичайно, я знала про все, що тут відбувається, з перших вуст. Тому що на той момент у мене був чоловік в політичній силі. Він жив в готелі над Майданом, в «Україні». Він розказував мені, а я вже далі розповідала дівчатам. Навіть перед самою Олімпіадою, кого не побачиш, усі в Інтернеті відслідковували, дивилися новини та стріми. Хтось в процесі плаче, хтось вночі. Це було важко.

Утім, коли прийшов час самої гонки, ти розумієш, що емоції емоціями, але туди треба привезти перемогу, а не сльози. Там сліз вистачало. Можу сказати по собі, що коли бігла останнє фінішне коло, у мене дійсно були думки про те, що відбувається у нас в Україні, про всі загибелі… Я біжу і думаю: «Невже дарма всі ті люди загинули? Я мушу довести, що ми – найсильніші». І коли ми вже фінішували я подумала: «Все ж таки, ми найсильніші. Що б там не відбувалося».

– Чи могли ви в той момент припустити, що дуже скоро розпочнеться повноцінна війна?

– Я взагалі до сих пір не можу повірити в те, що відбувається. Хоча вже скільки років пройшло, для мене це настільки дико – в 21 столітті ось так воювати.

«Після періоду роботи в міністерстві у мене змінилося ставлення до чиновників»

– Ви згадали той період, коли самі призупиняли кар’єру і працювали в міністерстві. Після цього ви якось інакше почали дивитися на роботу чиновників в Україні?

– Так, абсолютно. У мене змінилося ставлення як до чиновників, так і до спорту взагалі. Про чиновників як раніше було: «А, вони ж там нічого не роблять, гроші замилюють» і таке інше. Я зіштовхнулася із ситуацією, коли мені потрібно було внести зміни в постанову Кабінету міністрів. От ви мене питаєте: що я там зробила за рік? Через півроку моєї роботи там дійшли руки до тієї постанови, щоб її змінити. Ще через півроку зміни почали відбуватися. Коли по факту вже була змінена та постанова, я вже пішла з міністерства і не відслідковувала. Але мені згодом повідомили, що, врешті решт, змінили.

Це було дуже потрібно, там дійсно було на той момент прописано щось неадекватне. Зміни потрібні були, ніхто проти цього не був. Але уся ця бюрократична система займала дуже багато часу. Відповідно, коли ми говоримо: «От, у нас снігу тут немає, чого ми не можемо в іншу країну поїхати?». Бо не можемо. Бо все прописано, календарі, відрядження, гроші. Неможливо так все зробити, як ми хочемо. А ми ж думаємо, що там все просто. Сидить дядько з грошима і дає наліво-направо. Знаючи закони і те, як воно все працює, я вже потім і дівчатам пояснювала, чому все саме так.

– Ви займалися неолімпійськими видами спорту. Це якими саме?

– На той момент у мене було 110 неолімпійських видів спорту.

– І під кожен з них є своя федерація?

– Так. Це офіційно визнані. Тобто, є міжнародна федерація, є українська, проводяться чемпіонати світу. Це повноцінні види спорту.

– Наведіть кілька прикладів таких видів?

– Це всі види: карате, наприклад. Танці, кікбоксинг, дуже багато різних видів єдиноборств. Навіть риболовний вид спорту. І дійсно, проводили чемпіонати світу, у нас навіть був діючий чемпіон. З державного фінансування вони отримували нуль. Можливо, якусь копійку на проведення чемпіонату України. Той самий чемпіон світу говорить: «Я на підготовку витратив 5 тисяч євро». Це на закупівлю спорядження, на поїздки, на тренування. І здавалося б, риболовний спорт – це смішно, посміялися люди, а по факту – це людині подобається, дійсно відбуваються змагання, люди витрачають свої кошти.

– Що б хотілося змінити в цій системі?

– Хотілося б, що б змінилася і податкова система, і були створені умови, комфортні для того, аби спонсори інвестували у спорт. Тому що в більшості країн світу спортсмени залежні від спонсорів. Дійсно, є люди, які бажають допомогти, але їм створюють проблеми і це має свій вплив. Звичайно, хотілося б, що б ця система змінилася і в Україні, щоб були вже наші спонсори, щоб ми спокійно жили і спорт почав розвиватися.

– Коли, на вашу думку, в Україні з’являться умови для якісної підготовки до змагань?

– Мені дуже складно відповісти на це питання. Моя кар’єра вже досить довга, я вже давно в збірній. Майже кожного року ми чули про нові проекти, бажання і суми. І Тисовець, і Трускавець, і Буковель. Постійно з’являється людина, яка дійсно любить біатлон, яка готова вкладати, пробивати. Напевно, по всій Україні цих проектів трас є вже дуже багато. Але потім міняється влада, проходять вибори, цю людину знімають або перекривають їй кисень, і вона вже потім розводить руки і каже: ну, не можу я вам нічим допомогти. Потім приходить нова людина, і все починається по колу. Отак ми ходимо вже 12 років.

Дуже хочеться вірити, що зараз в Буковелі все ж таки, побудують цей комплекс. Як звичайний спортсмен, я хочу вірити, що цей стадіон з’явиться. Тому що він дуже потрібен хоча б заради того, що б ми трошки більше часу знаходилися в своїй країні. Коли ти з 365 календарних днів більше 200 проводиш за кордоном, це дуже складно. А хочеться бути і в сім’ї, навіть просто на зв’язку на мобільному телефоні, а не в роумінгу. Хочеться бути більше вдома і чути українську мову, а не італійську, німецьку або французьку.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram