Роман Безсмертний – особливий співрозмовник. Людина глибокого розуму, що спирається на політичний і життєвий досвід. Дипломат, аналітик, стратег, «батько» успішних політичних проектів. Людина феноменальної пам’яті. Багато років його слова звучали з вуст багатьох відомих діячів, за спиною котрих він стояв і тепер заявив, що «втомився підносити патрони тим, хто стріляти не вміє». Заговорив сам і промовисто, і чітко, і одразу з позиції майбутнього кандидата на пост Президента України.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Фото: Олександр Косарєв
– Наскільки відповідає дійсності інформація про те, що на президентські вибори піде Ваша дружина?
– Це неправда! (Сміється, – ред.)
– Тобто інтриги не буде?
– Балотуватися буду я. А якщо ви хочете почути позицію Тані (Тетяна Мокріді – ред.), то я попросив, щоб вона була присутня на цьому інтерв’ю і могла сказати свою думку: звідки вона дізналася, що я буду висуватися, ставлення до цього, бачення цієї ситуації.
По-перше, ми в житті взагалі все робимо разом. Друге, розумієте, скільки б ми не заявляли, що йдемо в Європу, але якщо ми не навчимося жити за європейськими правилами, реалізовувати політику за європейськими правилами, наші заявки залишаться лише голосом до небес. Вони ніколи не будуть реалізовані. Тому для мене, як для людини, яка більше за все цінує родину, дуже важливо, щоб в тому числі і політична кар’єра реалізовувалася таким чином, щоб всі бачили, що ніякої дисгармонії немає. Немає ніякого внутрішнього конфлікту.
От ми дуже багато говоримо про республіку, а це – досягнення спільних позицій. У сім’ї теж має бути спільність. Тому я відразу сказав, що Таня братиме участь у поїздках, у роботі, зустрічах, тому що це мені допомога у всіх цих процесах. І тому я до цього ставлюся з великою схильністю і дякую за те, що вона є.
Роман Петрович Безсмертний – український політик, дипломат і державний діяч. Народився 15 листопада 1965 року в селі Мотижин Макарівського району Київської області.
Після завершення шкільного навчання служив у армії в 1983-1985 роках. Здобув вищу освіту на історичному факультеті в Київському педагогічному інституті (тепер – Національний педагогічний університет імені Драгоманова) за спеціальністю «вчитель історії» (1990). Кандидат політичних наук. Кандидатська дисертація Безсмертного – «Соціально-політичний устрій українського суспільства (концепція Донцова)».
Одружений на Тетяні Олександрівні Мокріді. На двох у них четверо дітей. Старші – Лілія і Владислав, і 6-річні двійнята Єлізавета та Анастасія.
– Вас вважають «людиною Кучми», наскільки це коректне твердження?
– У політиці я починав як кандидат у народні депутати від «Української республіканської партії». Першою людиною, яка виховувала мене як політика, був Михайло Горинь. Згадую його з найсвітлішою пам’яттю. «Ріс» я в середовищі таких політиків як Микола Руденко, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Леон Горохівський… У 1994 році, коли був обраний народним депутатом, став членом групи «Державність». Працював там з такими світилами як Микола Поровський, Павло Мовчан, Ігор Юхновський. Усі ці люди формували мій світогляд як українського політика.
Власне, дослухаючись до їхньої думки, у 1996 році я і погодився стати представником президента Кучми. На той момент я був секретарем групи «Державність», яка на собі фактично винесла все навантаження розробки Конституції 1996 року. У 1996 році, залишаючись з тими людьми, я і став представником президента Кучми.
У 2001 році почав працювати з Віктором Ющенком. Ця робота продовжувалась до 2010 року. Очолював штаб, був призначений віце-прем’єром, вів одну виборчу компанію, потім іншу, очолював парламентську фракцію, а в іншій працював заступником керівника. Тобто в Кучми працював 5 років, а тут 9. Назвіть мене ще й людиною Ющенка.
Потім стаю дипломатом. У цей період сформувалось розуміння того, що значить світ для України і Україна для світу, заклалось розуміння зовнішніх параметрів України. Не знаю, чиєю людиною можна мене тут назвати, бо у цей час президентом був Янукович. Я маю прописку в націонал-патріотичному таборі. І ніколи її не міняв.
Фото: Олександр Косарєв
Уявіть таку ситуацію. Ющенко призначає мене послом у Білорусі своїм останнім указом. Я дочекався в кабінеті Ющенка на Януковича, щоб поговорити, адже розумів, що в будь-який момент цей указ може бути відмінено. Але від нього почув слова: «Наше завдання – обов’язково забезпечити делімітацію, демаркацію кордону з Білоруссю, тому що ми йдемо в Європу». З таким завданням я поїхав у відрядження до Мінська.
Далі у 2011 році, коли повернувся в Україну, то перше питання, яке задав собі: “Що відбулося?”. Я повернувся в іншу країну, в іншу державу. Україна за недовгий час настільки змінилась, що я дійсно вернувся наче в іншу державу! Отут я і «захворів» ідеєю безповоротності розвитку.
Зараз, уже в 2018 році, перебуваючи в Тернополі, я вам можу сказати: реванш при збереженні нинішньої ситуації буде забезпечений. Хоча в 2005 році я був переконаний: помаранчевий Майдан зробив таке щеплення, що повернення назад не буде. Сьогодні переконаний: він абсолютно реальний.
До речі, коли їхав в Білорусь, то президентом був Янукович, а міністром закордонних справ – Порошенко. Пам’ятаю, коли на перших переговорах з главою МЗС Білорусі Мартиновим ми сидимо втрьох і Порошенко говорить про необхідність купівлі патоки в нього. Я охренів! Міністр закордонних справ говорить з міністром закордонних справ сусідньої держави про купівлю в нього патоки! З 1994 року я в політиці і вперше чую подібну розмову.
У 1994 році балотувався до парламенту від Української республіканської партії. Здобув перемогу на мажоритарному окрузі № 220 у Київської області та став народним депутатом ВРУ II скликання. Уже через три роки роботи у Верховній Раді звернув на себе увагу адміністрації президента.
Безсмертний іще тричі ставав нардепом: у 1998 році від Народно-демократичної партії; в 2002 та 2006 роках – від блоку «Наша Україна». Незмінний член Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування (в різний час комітет мав різні назви).
Отримавши досвід роботи з Кучмою і завершився роботу з ним в квітні 2002 року, почав працювати з президентом Віктором Ющенком. Був спершу заступником виборчого штабу «Нашої України» (2002), потім главою виборчого штабу Віктора Ющенка, кандидата в президенти.
Обіймав посаду віце-прем’єр-міністра з питань адміністративно-територіальної реформи в урядах Юлії Тимошенко та Юрія Єханурова з 4 лютого по 29 листопада 2005 року.
У квітні 2007 року Роман Безсмертний склав депутатські повноваження. Був призначений Віктором Ющенком заступником глави Секретаріату президента і працював до травня 2009.
24 лютого 2010 року, напередодні інавгурації президента Віктора Януковича, Безсмертний отримав посаду Надзвичайного і Повноважного посла в Білорусі. На посаді – до 3 червня 2011 року.
У 2014 році Роман Безсмертний став представником України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи Мінського процесу. Принциповою позицією Безсмертного в переговорах стало припинення вогню – що було фактично неможливим, зважаючи на постійні провокації з боку бойовиків так званих Л/ДНР. Безсмертний відверто обговорював на публіці перипетії дипломатичних переговорів. У відповідь йому однозначно вказували на відірваність його погляду від реального стану справ на Сході.
Наприкінці квітня 2016 року Безсмертний оголосив про свій вихід із переговорів у «мінському форматі». Вказавши як одну з причин розбіжності з президентом Порошенком.
– Чому Ви пішли з Аграрної партії України?
– Давайте я скажу, чому я прийшов туди. На той час бачив, як розваливши фактично промисловість в Україні, частина людей рветься до землі. Я розумів прекрасно, що якщо на шляху цих людей не поставити бар’єр, діло закінчиться трагедією. Адже розрізняю цивілізований ринок і хаос, який ми пройшли з приватизацією. На той момент Аграрна партія проводить декілька вуличних акцій, в тому числі і під парламентом, аби зупинити процес.
Взявши на себе зобов’язання певного контрактного характеру, я прийняв пропозицію очолити апарат цієї політичної сили. Зверніть увагу, апарат. Річний результат дуже швидко дав про себе знати. Партія на місцевих виборах вийшла на треті позиції на виборах в ОТГ, вона набирала обороти.
Я прийшов вже коли в партії було багато людей. В тому числі і тернопільський Іван Чайківський.
Прекрасно розумію, що людина – це така особа, до якої потрібна або позитивна мотивація, або страх, або одночасно позитивна мотивація і страх. Тоді вона буде рухатися по якомусь моральному коридору. Якщо ж говорити про українську мораль в українському бізнесі і політиці, то тут стоїть величезний знак запитання. Це окрема тема розмови. Якось згодом я поясню, що таке моральний коридор, як він працює в політиці і бізнесі, знаючи всю попередню історію Аграрної партії і окремих її діячів.
Читайте також
Тоді розумів, що треба використовувати, працювати з тим матеріалом, який в тебе є, бо швидко його не перебереш. Ситуація виглядала так, що буквально з мого приходу до Аграрної партії все більше і більше представників аграрного бізнесу почали звертатися до мене з пропозицією захистити. Рейдерство набирало такого обороту, що їх просто шманали, відбирали землі, відбирали майно, відбирали урожай. Спільними зусиллями вдалося комусь допомогти. І це в тому числі сприяло росту партії.
До речі, робив усе можливе, щоб було порозуміння між державним керівництвом Тернопільської області і Іваном Чайківським. Так само, як і по багатьох інших регіонах.
Очевидно, що це вплинуло на ситуацію. Тому що я зустрівся з одним, зустрівся з другим, подивився газети, як вони один одному «допомагали жити» на планеті. Зрозумів, хто за ким стоїть, ну і не міг не сказати: “Хлопці, ви чого? Вам тісно там чи що?”.
При цьому я знав історії, пов’язані із свинокомплексами і з мором свиней. Більше того, я одному і другому казав: «Ви що, не знаєте, як вирішувати цю проблему? Ви ж знаєте. Чому не робите цього?» Ця проблема вирішувалася через взаємодію обох. Не вставлянням шпичаків один одному, а взаємодією обох!
При всьому тому я ще раз кажу, один працював завжди в національно-демократичному таборі, а інший коливався відповідно з лінією бізнесу. Як воно треба було, так і коливався. Хоча, а який аграрій не коливається? Він повністю залежний від влади через те ідіотське законодавство, яке діє на сьогоднішній день. Тому я прекрасно розумів, чому вів себе так Чайківський і ще більше розумів, чому вів себе так Барна. Але свинокомплекс, що практично є ключовим підприємством на території регіону, губити було безумство. Гаразд, це окреме питання, пов’язане з історією Тернопільщини.
Що стосується подальшого розвитку подій. Ситуація нагніталася. Чому? Тому що партія ставала цікавою, вона росла. Але щомісяця бачиш: ніби пливеш на кораблі, але хтось з одного боку шмальнув і утворилась пробоїна, хтось з іншого. Спочатку я їх латав, ось ці пробоїни. А далі звернув увагу на річ, яку хочу, щоб усі розуміли: як тільки партія переносить зовнішні загрози всередину, у конфлікт, то вона далі існувати не буде. Замість того, щоб протидіяти зовнішнім атакам (а вони йшли від усіх), партійці конфліктували між собою.
Це, звісно, помітили в АП. Мені достеменно відомо, що на одній з нарад президента було дано вказівку покінчити партію. Коли запитали, чия це робота Аграрна партія – було назване моє прізвище. Далі було дано завдання «не пущать». Але «не пущать» було неможливо. Бо якщо вони з Банкової ще контролюють центральний ящик, то на місцях не контролюють і не мають впливу ніякого. Наступні вибори показали ще, ще більший результат і це не давало спокою багатьом.
Фото: Олександр Косарєв
Але почав розгортатися конфлікт. Першим об’єктом такого конфлікту стали люди, які створювали партію, які розбудовували організаційну структуру. Чомусь почали вибивати регіональних керівників, причому вибивали і через бізнес, який навколо них був. На жаль, цьому почали підігрувати деякі люди в керівництві партії.
Для мене було повним шоком, коли людей, які набирали обороти в регіонах, почали звільняти з керівників партійних організацій. Я пояснював: «Що ви робите? Ви навпаки горніть до себе людей. Шукайте спільне». Але ні.
З часом це перенеслося в апарат. Люди, які працювали найбільше, стали винуватцями. Це мені нагадувало свого роду репресії проти тих, хто робить роботу. Результат зараз бачимо. Та закінчувався мій річний контракт. А в цих умовах я ще більше і більше схилявся до того, що треба починати свою власну політичну кар’єру.
Я зустрівся з головою партії, пояснив, що так і так, ось така ситуація: «Я прийняв рішення балотуватися в Президенти, тому далі перебувати в цій ситуації не можу».
Ми зустрічалися і після того, говорили і по телефону. Щодо нинішньої ситуації у партії, то я переконаний: якби зараз досягли домовленостей, то цей ґвалт пішов би на користь партії. Вона мала всі шанси набрати до 18 відсотків голосів на виборах до наступного парламенту. Але конфлікт, якщо його вчасно не погасити, може поховати цю політичну силу.
– Вас звикли вважати таким собі “сірим кардиналом”, людиною глибоких знань, ефективним управлінцем. Однак Вас мало асоціюють з публічним політиком. Наскільки теперішня Ваша роль кандидата у президенти близька особисто Вам порівняно з більш звичною “роботою у тіні”?
– Я себе почуваю комфортно, тому що все залежить від того, яке ти рішення прийняв: якщо зайняти лідерську позицію, то ти повинен боротися. Вирішив для себе, що мої амбіції не закінчуються днем виборів президента. Мені завжди боліли українські підходи до будівництва політичних партій. Я завжди тримав в голові політичний проект європейського типу, в якому партія виховує фахові кадри і несе відповідальність за обіцянки.
Законодавство України про політичні партії застаріло, воно фактично провокує створення таких собі карликів подібних до КПРС. Нам потрібна новіша модель політичної системи, інша політична організація, і тому я над цим буду працювати. Не виключаю в тому числі вихід на якусь організаційну структуру, яка б дозволила активно займатися політикою на лідерських позиціях уже не на технологічних, організаційних, а саме на лідерських. Тим більше, що, почуйте мене зараз, підготовленість більшості українських лідерів – на рівні студента, а може і гіршому. Їхня база, на жаль, є не просто низькою, вона примітивна. Це по-перше.
По-друге, коли з політики, зважаючи на вік, пішли такі засновники держави як Лук’яненко, Драч, Юхновський, брати Горині і інші, українська політика стала дуже дрібною. Вона примітивна, неінтеліґентна, безціннісна. Це дуже небезпечна річ. Політика повинна носити характер вибору цінностей.
Фото: Олександр Косарєв
– В одному з інтерв’ю Ви назвали двотурову мажоритарку найкращою системою. Проте, як вона убезпечить від приходу “сучасних феодалів”, якщо вони зможуть купити обидва тури?
– Я наполягаю на цій системі. Це єдина система, котра може забезпечити дискусію між розумом і грошима. Вона найдосконаліша. Поясню чому. Навіть якщо в тебе є гроші і ти можеш купити голоси в першому турі, то в другому турі це зробити неможливо. Адже Потрібно взяти половину (50% +1 голос) від всіх, хто має проголосувати на виборах. Для цього потрібно, щоб ця більшість прийшла на вибори. Сьогодні люди “голосують ногами”, тобто своєю присутністю. Явка весь час падає. Людей потрібно переконати прийти на вибори.
Повернення цієї системи закладе іншу процедуру. На зустрічі у Тернополі я був здивований, коли представник Комітету виборців дещо боязко сказав: «Нам треба зробити так, як було на початку 1990-х». Я зачепився за ці слова, хоча він так дуже обережно це сказав, розуміючи, що в залі сидять нинішні народні депутати. Але я також розумію, що ці депутати все більше і більше приходять до висновку, що їм потрібна двотурова мажоритарна система плюс висунення від місцевих організацій політичних партій. Тоді партія муситиме розбудовувати організаційну структуру тут на місці, а не тримати її тільки у Києві. Сьогодні не грає ролі організаційна структура на місцях, бо всі рішення приймаються на центральному з’їзді.
Застаріле законодавство про партії потребує кардинальних змін. Коли ми говоримо про європейські партії парламентського типу, то це передбачає певний зміст. Цей зміст має забезпечуватися внутрішньопартійною демократією, організаційною структурою, публічністю фінансів. Наприклад, на сьогоднішній день проблемна ситуація в Аграрній партії підкреслила те, що проблема існує з внутрішньопартійною демократією.
Крім того, що це за партія, якщо у неї один казначейський рахунок, одна юридична особа? Це ж смішно. Хоча, до речі, якраз у Аграрній партії показують зовсім інший приклад. Там є 363 юридичні особи, я особисто на цьому наполягав. Це демонструє, що є якась організаційна структура.
Щодо парламенту. Він має бути двопалатним. Нижня – 300 депутатів (всі по двотуровій системі) і верхня палата – 150. Верхня палата – представники регіонів, які обираються від регіонів прямим голосуванням. Верхня палата повинна бути структурованою: вища економічна рада, палата суду, палата місцевого самоврядування, палата науки.
– Як змусити політика пам’ятати про свою виборчу програму після того, як він опинився вже у владі?
– По-перше, не треба голосувати за тих, хто бреше. Не треба голосувати за тих, хто займається шоу, а не мистецтвом управління державою і вирішенням проблем. Відомо здавна, що «світ брехнею обійдеш – назад не вернешся». Брехню від правди відрізнити дуже легко.
– Ви назвали одним з варіантів повернення Донбасу поступову інтеграцію, в тому числі з допомогою церкви. Як Ви собі уявляєте таку інтеграцію на практиці, коли там перебувають озброєні формування РФ? Як працюватиме церква чи будь-яка інтеграція?
– Україні, щоб розпочати процес реінтеграції, на сьогоднішній день потрібно зробити три речі. По-перше, формування боєздатності армії.
По-друге, це діалог з Кремлем. На Донбас зброю і боєприпаси привозять з Росії. Наші незаконноутримувані, військовополонені, заручники знаходяться сьогодні в Росії, а не на Донбасі. Тому зрозуміло, з ким треба вести діалог, як би це не було неприємно.
І третє. Майте на увазі: у нас є анексований Крим, окупований Донбас, і на сьогодні додається нова територія конфлікту – іде повзуча окупація Азова. Що буде далі – не знаю.
Читайте також
Діалог мінімізує цю динаміку. Але ще більш значущим і необхідним є спілкування із мирним населенням, яке по суті перебуває у заручниках на Донбасі. З цього населення, а там три мільйони, дві третіх – віком за 65. Це соціально вразливі категорії населення. Пенсіонери, малозабезпечені, багатодітні – це ті, кому насамперед треба допомагати. Для цього треба укласти угоду із церквою – так званий конкордат. Там 640 парафій, з яких близько 400 протестантські, 30-40 – Київський патріархат, а решта Московський. Через тіло церкви можна надавати цим людям соціальну допомогу. Вони повинні відчувати турботу держави України. Вони громадяни України. І в подальшому саме вони можуть стати нашими основними союзниками з реінтеграції Донбасу.
– Як Ви оцінюєте той факт, що сьогодні люди (як показує соціологія) менше довіряють партіям і більше довіряють лідерам. Це позитив чи негатив?
– Останнє дослідження показало, що 94% українців не довіряють політичним партіям. І це стало причиною серйозних розмов, в тому числі і на рівні апарату Ради безпеки, Академії Наук і так далі. Тобто це свідчення системної інституційної кризи. Це говорить по те, що нам треба подивитися по-іншому на Українську державу. Нам конче необхідне перезаснування.
Мова не ведеться про тих чи інших людей. Мова йде про інституційну системну глибоку кризу. Проявом цієї кризи, наприклад, є те, що в 2014 році, коли почалась анексія і окупація, не були виконані закони про оборону і правовий режим воєнного стану. Військовим дали команду не застосовувати зброю. Для мене це звучить, як вирок. Тобто офіцер, який прийняв присягу і в якого є чітке розуміння, як треба діяти, бачить, що йде захоплення території, порушення суверенітету – і при цьому він не робить того, до чого його зобов’язує присяга. А якщо команду йому дає зрадник? Ну на біса тоді приймати закони, Конституцію писати… Розумієте? Вони мали автоматично діяти, але вони чомусь цього не зробили.
Або, наприклад, посол України в Росії. Як тільки він отримав першу інформацію про загрозу, то мав відкрити пакет, вивезти дипломатів, управління посольством і майном передати до Посольства Швейцарії, і розірвати дипломатичні стосунки. І йому не треба було погоджувати цього ні з ким. Він мав інформацію про загрозу. Так само мав діяти керівник, офіцер, командир корабля, командир кожної самостійної військової одиниці. Цього не було. І це системна річ, не один чи два випадки – це системна річ! Літаки залишилися на аеродромах, кораблі залишилися в портах. Щоб потім що? Там же чорним по білому написано: якщо загроза – залили бак і піднялись в повітря, вийшли на рейд…
Для мене це було великим приводом задуматись. Так що ж відбулося? Системна політична та інституційна криза. Розуміння цього привело мене до висновку: цю державу треба перезасновувати!
Тут ідеться також про дуже важливу тему цінностей. Адже така ситуація склалася в тому числі і через те, що з української політики пішла плеяда тих, хто був носіями справжніх цінностей. Їх не стало. У 90-их до управління держави були залучені люди правди, праці. Тепер їх замінили інші – ті, у кого в одному оці долар, а в іншому євро. Всьо! Ми припливли!
Фото: Олександр Косарєв
– Яким чином на практиці забезпечити Вашу тезу про те, що всі мають бути рівними перед законами. Тобто, щоб “маленька людина” мала такі ж забезпечені права, як і нардеп.
При збереженні нинішньої моделі держави цього зробити не вдасться. Дивіться, що відбувається. Якщо взяти людину, то 2/3 її потреб знаходяться на рівні первинної громади. А от 2/3 повноважень і ресурсів для цього – зосереджені на центральному рівні.
Тому завдання дуже просте: нам потрібна модель, при якій людина, громада – це базова річ. Тоді цій людині немає потреби стояти біля Верховної Ради. До слова, з першого дня роботи у Верховній Раді я не міг зрозуміти, чому біля українського парламенту постійно знаходиться дуже багато психічно хворих людей. Не періодично, а постійно. Такого явища не бачив ніде, хоча побував у багатьох країнах. Згодом зрозумів. Тому, що це магніт, який тягне. Пам’ятаєте, як юродиві збиралися і йшли до імператора? От ми маємо в особі цього інституту колективний абсолютизм. Він по факту такий центр, з точки зору свідомості людей, їх уявлення про модель. Це дуже небезпечна річ.
Людина потребує забезпечення на рівні громади. Як тільки ми почнемо, запустимо цей процес повноважень і ресурсу для громади, то в нас виникне необхідність кардинальної зміни парламентаризму.
Який парламент? Двопалатний! Чому двопалатний? Ми часто чуємо фразу «Київ нас не чує». Нема в українські системі представницької влади каналу, через який би Київ чув, чи де б говорив. Він відрізаний.
Читайте також
Наступне – Україні потрібна інша форма виконавчої влади. Мало того, що мають передати повноваження й ресурси, то має бути і один центр. А не два уряди, як це зараз є по факту, – один на Банковій, другий на Грушевського…
І ще Україні потрібне зовсім інше місцеве самоврядування. Те, що ми маємо на сьогоднішній день, себе вижило. Ніякої необхідності в існуванні адміністрацій на рівні районів немає. З моє точки зору, вже давним-давно треба було перестати бавитися в громади і запровадити в районі одну громаду. Вони можуть запросто працювати самостійно, їм треба дати лиш бюджет і повноваження. Сьогодні, практично в кожній області виріс конкурент Києва, в кожній громаді уже накопичено ресурс, для того щоб вони могло працювати самостійно. Просто треба дати можливість працювати, а не блокувати.
– І питання важливе для Тернополя. В одному з дописів Ви сказали, що засуджуєте практику заборони російського культурного продукту у медійному просторі, йдеться в основному про музику. На рівні рекомендацій такі рішення ухвалили практично усі місцеві ради. Як показала практика введення квот української мови на радіо, телебаченні, кіно – позитивно вплинуло на наповнення нашого культурного простору українським продуктом. Чому Ви проти?
– Почну з того, що державна мова в Україні одна. Це українська. Всі, хто працює у владних кабінетах, на державних посадах, мають спілкуватися українською. Інших варіантів бути не може.
Щодо квот. Їх треба вводити не для української мови, а для інших мов, пам’ятайте це. Чому ми квотуємо українську, а не інші мови?
А щодо рішень місцевих рад, про які ви говорите, то це насправді не компетенція органів місцевого самоврядування. Це вже, вибачте, правова культура, дотримання Конституції і законодавства. Одна справа встановлювати мовні та кваліфікаційні вимоги державним службовцям, і зовсім інша – вирішувати за людину, якою мовою їй дивитися виставу чи слухати музику.
Тому те, що озвучено зараз, насамперед б’є не по інших мовах, воно б’є по українській..
– Дякую за розмову!
Розмовляв Тарас Савчук.
Тернопіль. Жовтень 2018
