Ми під’їжджаємо до лісу вже затемна. Хоча ще видно, як поривчастий осінній вітер хитає чубки дерев. Ніби сосни витанцьовують з кленами або грабами. Товариш розсміявся, що дерева так цілуються. Три «уазики» голосно надривають мотори, долаючи в’язкі болота на ґрунтових дорогах, якими ми плетемося ще з обіду.
Ти сидиш у кабіні дяді Володі. Там ваша компанія. Ви завжди разом їздите. Жартують, що вам більше нікого не треба. Але ніхто не ображається, бо знають, що ви з одного Монастириського району, знаєтеся з дитинства. Інші біля вас все одно би не витримали, бо ви весь час сперечаєтеся.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Я сиджу у «газику» вуйка Олега. Я Олег, він – вуйко Олег, чуєш, як гонорово? Але я підсів до нього не через те, що його звати Олег. У нього є син Сашко і зараз він тут зі мною на задньому сидінні. Ми з ним весь час розмовляємо. Машину кидає на ямах і горбах, тому періодично збиваємося з теми і регочемо з наших голосів, бо у момент підкидань наші голоси схожі на козяче бекання.
Коли ми повиходили, то вуйко Ігор заприсягнувся ніколи більше не сідати з нами в одну машину. Він заспано потирає очі жартома скаржиться:
– Навіть подрімати не дали малі шибеники.
У лісі ніч на грані мороку. Осінні ночі завжди переповнені дуже густим і щільним мороком. Лише яскраво блищить освітлене фарами автомобілів мокре листя і крони найближчих дерев. Але дощ дрібний і під деревами не відчувається. Правда пробиваються здоровенні важкі краплини. Дуже холодні. Одна впала мені на голову, я здригнувся та голосно ойкнув.
Ти, тату, підійшов до мене, погладив по голові, щоби розтерти вологу на волоссі і, як ти вмів, ховаючи під посмішкою свою строгість, сказав одягнути шапку. Я чемно вдягнув. Ти, пам’ятаєш, у ті роки я з тобою ще не сперечався. Зрештою, чого я мав сперечатися, коли почував себе найщасливішим хлопчиком у світі?
Мені ще не має десяти, а я вже разом з дорослими чоловіками виїхав на нічне полювання. Я готовий кинутися тобі, тату, на шию і довго-предовго цілувати. Але я не кинувся, бо соромився Сашка, який міг потім розповісти нашим, що я цілуюся з татом. Соромився інших дорослих чоловіків. Я вже вважав себе дорослим і свято вірив, що дорослі не цілуються.
Ти почав поправляти на мені шапку, розщепив мою фіолетову утеплену штурмівку і побачив, що я лише у тонкому светрі.
– Де твій светр?
Я знизив плечима, що не знаю. Ти, тату, заглянув до моєї сумки, потім і до своєї, а тоді стягнув з плечей мисливську плащ-палатку, одним махом зняв з себе свій грубий светр, кинув мені зі словами, щоби швидко вдягав. Я пробував пояснити, що мені не зимно, але ти не любив сперечатися, тому за хвилю я вже був у твоєму светрі, який накривав мене нижче колін. Ти закотив мені рукави і лише переконавшись, що з одягом у мене все гаразд, одягнув по байковій сорочці, пригадуєш, ти мав таку сиву з великими червоними квадратами, два тонких светри, накинув на себе плащ-палатку і ви пішли в ніч добувати дичину.
А ми з Сашком лишилися під наглядом вуйка Міська і трьох «уазиків». Вуйко вже витягнув з багажника одного уаза розкладний стіл. Поскладав такі ж розкладні крісла і закликав нас допомагати йому. Мені припало нарізати цибулю. Вуйко Місько попередив, що ніж гострий, тому старався тримати пальці подалі від леза. Через такі старання цибуля нарізалася гротескно грубезною, але вуйко лише посміхався і хвалив.
Потім, коли ми начистили цибулі та часнику, вуйко Місько всмажив нам картоплі, ми повечеряли, запили чаєм з якоїсь трави, якої вуйко зірвав недалеко, той час дуже смачно пахнув, і вас так довго не було, що ми з Сашком заснули у машині. Пам’ятаю, як ти розбудив мене і зі словами «ти мисливець чи сплюх?» на руках приніс до вогню, де гуділа вся доросла компанія.
А вуйко Олег свого Сашка так і не добудився. На ранок він ображено надував губи, коли я розповідав йому, як ми сміялися, як тріщав вогонь, як нарізали м’ясо. А він все це проспав у машині і від образи на долю мало не плакав! Я теж, тату міг проспати. Бо мені було дуже тепло у твоєму светрі.
Шкода, що за життя не встиг розповісти тобі проо це і подякувати за все твоє тепло. Але вір’ю, що ти це зараз читаєш і хочу сказати: дякую тобі, Тату!
Олег Ущенко.
