Казала моя бабця: чим довше життя, тим більше журишся, що життя таке коротке. Насправді, кожному свої літа розміряні. Як і можливість їх наповнювати та проживати. Як твердили ще в античні часи: спробуй, можливо, тобі вдасться прожити, як людині, яка задоволена своєю долею, яка збагатила внутрішній світ любов’ю і добрими справами. А, можливо, збагатила не лише власне життя. Адже історія душі людської не менш цікава за історію цілого народу. Бо кожна людина є творцем своєї держави.
На передодні великого свята – Дня Незалежності України – працівники Теребовлянського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України пройшли дорогами історії, яка написана долею людей з обмеженими можливостями з Гусятинщини та Теребовлянщини. Усі, кого відвідували працівники Фонду, наближаються до свого дев’яностоліття. І спогади, пережите цих людей вже закарбувалися в історії краю та їх родин.
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
Начальник Теребовлянського відділення Надія Цубера разом зі своїми колегами добиралися сільськими путівцями до потерпілих на виробництві, щоб у найсвятковіший день держави віддати шану цим мужнім людям, поспілкуватися та привітати їх. Надія Павлівна буває в людей з особливими потребами, якими опікується Фонд, часто. « Але, – зізнається, – в ці дні вирішили завітати до найстарших, щоб і собі почерпнути у них життєлюбства, волі та смаку до життя.
Зараз ми маємо можливість йти протоптаними життєвими стежками, засіваючи їх добром, вдихаючи рідне повітря оновленої України. Та Петро Іванович Жмуд з села Постолівки, Гусятинського району пригадує своє.
«Але так , як тепер – не було, ой не було, – споглядаючи на небо приказує чоловік, який народився 1934 році в багатодітній сім’ї.- В сім’ї було восьмеро дітей, тому з раннього віку приходилось працювати. З восьми літ обходив лошаків в сільській конюшні, так як був старшим хлопцем у сім’ї, обробляв разом з батьками власну землю. Одночасно навчався в Постолівській школі. Після закінчення четвертого класу поїхав в Макіївку, Донецької області на стажування, щоб робити в шахті. Навчання не сподобалось, тягнуло до рідного села, до поля, тому і повернувся додому. В 1950 році утворилися селянські спілки. Працював їздовим в спілці, де і отримав травму.»
Так, доки здоров‘я служить, то чоловік не тужить… А Петру Івановичу перестало служити здоров‘я в тридцять два роки. Тяжко йому згадувати про ті злощасні жнива понад п’ятдесят літ тому. Троє дітей вже підростало. І тільки життя налагодилось – прийшла в хату біда. Чоловік навіть пам‘ятає той день, коли потрапив на колгоспному полі під каток, який тягли коні. Далі довгі місяці в лікарні. Важкі травми ноги, руки та голови, інвалідність.
Натерпівся він за ті роки. Добре, що дружина стала йому і руками, і ногами: все встигала на роботі і в господарстві. Петро Іванович аж світліє на лиці, коли йде мова про його численну родину – має 6 внуків та 11 правнуків. Коли на свята всі зійдуться – повна хата. Гаївки та колядки записують за прадідом, бо той завше любив співати. Замолоду грав і в сільських виставах. З тих часів попри всі життєві труднощі зберіг він свою веселу, позитивну вдачу.
Все життя Петро Іванович мріяв про Незалежну Україну і до сьогоднішнього дня в його душі палає промінчик надії, що в нашій державі життя стане легшим. І дякує Богу за кожен прожитий день.
Побували того дня працівники Теребовлянського відділення і в селі Підгайчики, у родині Драгана Василя Юліановича. Занурилися в їх спогади про родину, про втрачений зір. Про те, як добре, що створений Фонд соціального страхування, який дбає про людей. «Життя однозначно було важким, – розповідає пан Василь, – але і надзвичайно цікавим. Прагнув, щоб діти й онуки жили у вільній, незалежній Україні. Роки проходять та є з ким поділитись своїми здобутками». Він не просто живе, але й навчає цьому своїх найрідніших. Тепер, на дев’ятому десятку, разом з дружиною радіє за дітей та внуків. Молоді дивляться вперед, старші — назад, та усі разом творять теперішнє.
В Ладичині, біля хати Бочулі Петра Пилиповича – різнобарв’я квітів, які схиляють свої голівки перед сивиною та літами господаря. Бо зозуля йому накувала майже 90 років. Надія Цубера завітала до чоловіка, якого в селі називають найбагатшим. «І його найбільше багатство, – переконана Надія Павлівна, – в його дітях, онуках і правнуках. Хіба це не багатство: зібрати на Святвечір за столом дітей, 13 внуків, 26 правнуків і 3 праправнуки? Хіба це не багатство – виховати своїх дітей, щоб вони піклувались батьками? Адже завдяки дітям батько побував в Єгипті, Італії Болгарії. Але не все життя було у них раєм. Працюючи на млині, чоловік отримав профзахворювання, яке заставило змінити професію. Був продавцем, комірником, будівельником. 23 будинки звів своїми руками. На жаль, горе навідалось в його домівку не один раз. Похоронив дружину, двох синів, онука. Сила духу та віра в завтрашній день, підтримка родини навчила його робити добро і дякувати Всевишньому за подаровані дні життя».
Прощаючись з працівниками Теребовлянського відділення, Петро Пилипович дякував за турботу і виявив бажання пройти ще й санаторно-курортне лікування. Його запевнили, що його мрію здійснять і побажали в здоров’ї відсвяткувати 100 річний ювілей.
Не могли працівники Фонду оминути і оселю Марії Григорівни Давосир, яка наприкінці серпня готується до свого 87-ліття. Потерпіла на виробництві теж пригадує минуле. Була молода, потрібно було давати дітям лад, бралася за будь-яку роботу. Працюючи на скиртуванні соломи, впала з машини. Важка травма прикувала її до ліжка. Але бажання жити, ставити на ноги дітей зробили справжнє чудо. Вона зрозуміла, що є два способи прожити життя: можна жити так, ніби чудес не буває, і можна жити так, ніби все в цьому світі є дивом. Пані Марія почала одужувати. Життя її – як український рушник, усе помережане-вишите. Роки не пройшли, а пробігли і в пам’яті залишились, наче постові часу – оздоблені лише приємними моментами. Радіє жінка, що дочекалася правнуків, які живуть у незалежній державі.
Отак пронеслися спогади людей, які бачили цю землю багато десятиліть в горі та радості. Як писала Ліна Костенко, історія проситься в сни нащадків. Такими спогадами хотілося б нагадати, як важливо жити з надією та вірою, не втрачати оптимізму навіть в найтяжчі часи свого життя. Кожен з цих людей на схилі літ виокремив для себе головні здобутки життя – радість у дітях та внуках, подяка Богові за кожен прожитий день та можливість жити в незалежній державі. Хотілося б, щоб так підсумовував життя кожен з нас…
Тож зі святом вас, шановні краяни, з Днем Незалежності, Україно!
