– Петре, чуєш, давай візьмемо те дитятко. Воно вижило, здоровеньке. Ти ж так хотів сина…
Жінка Петра Войнаровського жила своїми задавненими ілюзіями більше десятка літ. Не так ілюзіями, як вистражданим прагненням мати дитину, яке за вироком лікарів вже довгі роки залишалось лише бажанням. А шлюб без дітей, як день без сонця. Вже й професорів усіх в області знала, і до бабок їздили з чоловіком – ніхто не міг допомогти їм народити дитятко.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
На кожен новий місяць перед тим, як лягти до ліжка з чоловіком, Ганна, вичісувала косу і гребінець клала під подушку, щоб зачати донечку. Переживши кілька років бездітності та виплакавши голубі яскраві очі аж до прозорого кольору, вирішила працювати акушером в пологовому будинку. «Як своїх Бог не дав, – казала, -то хоч іншим буду допомагати з’являтися на світ».
Ії подружня половина – Петро Войнаровський з багатодітної родини. Звик руками тяжко працювати змалечку, вивчився на маляра-штукатура. А відомо: якщо ти чесний і працьовитий, готуйся бути бідним. Та Петро так старався, заробляв, де міг, що сім’я не бідувала. З дванадцяти братів та сестер лише йому спало на думку забрати вже літню маму до себе. Тільки одним журився – бездітністю… Бо ж писали класики, серце – не дитина, його галушкою не нагодуєш.
Тож як почув новину про врятовану дитину, відразу вирішив йти до свого приятеля на розмову.
Петро Войнаровський з Петром Півнем дружили з дитинства. Потім доля їх якось рознесла. Той час минув – немов батогом ляснув. Войнаровський пішов працювати на будівництво в Тернопіль, одружився, за кілька літ отримав в місті квартиру. А Півень закінчив Львівський інститут і залишився працювати в рідному селі. Доробився в останні роки – став головою колгоспу. По-різному простелилися і сімейні дороги. В Півня вдома було четверо дітей і всі, як на підбір, дівчата. А слава така ходила про нього навколишніми селами, що любив Петро гульнути і не одна перестаркувата дівка, не одна молодиця мала від нього дитину. І все – сини.
Якось приїхав Петро Півень до давнього товариша в гості. Звірився йому – розповів, що дружина тяжко захворіла, повіз на обстеження в район. Вердикт лікарів приголомшив : пухлина. А в сімдесяті роки це, практично, був вирок. Поставили умову нейрохірурги, мовляв, необхідно терміново оперувати, а вона – вагітна на шостому місяці п‘ятою дитиною. Викликали пологи, дитинку забрали в бокс. А дружина Войнаровського побачила ту крихітку – та й до чоловіка: «Яка гарна дитинка, давай візьмемо, може хоч на старість будемо радість в хаті мати. З його матір‘ю складна ситуація – чи й виживе, четверо дочок вже мають. Треба Півня спитати…»
А Півень не заперечував, бо йому тоді було чим клопотатися. Коли малечу дотримали в пологовому будинку до дев’ятимісячного віку – Войнаровські забрали її додому. Ганна навіть звільнилася з роботи – аби доглядати свій скарб – подароване долею дитятко. Хлопчик, як на диво, ріс здоровим і назвали його на честь обох батьків: і рідного, і названого – Петром.
Петько був доглянутий: панькалася з ним Ганна та няньчилася, догоджала та тішилася. Гляділа, як ока в лобі. Та й чоловік її ніколи й не гримнув на сина. Така ідилія була доти, поки не підійшов час дитину оформляти в дитсадок. В названих батьків не було жодних документів, жодних прав. Малий Петько обох батьків знав, бо часто бачились, татом кликав Войнаровського, хоч записаний був Півнем. Довгенько між сім’ями йшли перемовини. Слабка після численних операцій дружина Півня погодилася віддати хлопця на всиновлення. Та поставила одну умову: як хлопець стане повнолітнім – хай сам вирішує, до якої родини прихилитися.
Петько ріс, як кіт навсидячки, балуваний обома родинами та лінькуватий. Вчитися не хотів, а йому й потурали. Цікавився найбільше дівчатами. І коли одна з його пасій в десятому класі прийшла з батьками і заявила, що вагітна, Войнаровські зрозуміли, що упустили щось важливе у виховному процесі…
Женитися Петько не прагнув, викручувся, як в’ялена риба. Тихцем від усіх своїх родичів зібрався та й втік – подався на північ заробляти. Як влаштувався аж на Далекому Сході, дав вісточку, що живий-здоровий. Його названий батько тої вісточки вже не почув – трагічний випадок на будові вкоротив йому віку.
Хоч кажуть, що втраченого дня ні за які гроші не купиш, Петько, тоді вже Петруха і не намагався ті дні наверстати. Став балакати, як сокирою слова рубати. Що заробляв – спускав на випивку й гулянку, таку ж і компанію мав, з якою відсидів рік за розбій.
Років зо п’ять, а може й більше, не знала Ганна про свого Петька до ладу нічого. У житті може трапитися що завгодно, але коли матір втрачає дитину, це важко виправдати фразою «що не робиться, все на краще». Тужила вона. І коли пролунав дзвінок, а на порозі квартири з’явився її син – мамина радість вихлюпнулася, немов виринула з глибини. Не знала, де й посадити сина з його друзями. Чим пригостити.
Тиждень гульдибасила компанія – виїли всі запаси постарілої Ганни. Кілька разів міліцію викликали, бо п’яні матюки та з’ясування стосунків лякали сусідів. Та якось під ранок все стихло на довгих два дні. Коли сусідка виносила сміття, помітила, що вхідні двері до Ганиної оселі трохи прочинилися. Вона гукнула в темінь коридору, ступила крок – і закричала. Ганна лежала на підлозі з ножем у спині.
Зоряна Замкова
