Зустріч із пані Марією для нашої журналістки була цілковитою випадковістю. Адже зараз жіночка живе у Мінську, а на Тернопільщину змусила приїхати бюрократична необхідність.
Важко було одразу зрозуміти всі її слова, адже ми знаємо місто саме таким, яким воно є зараз. Але сказати, що пані Марія нас здивувала – це краще промовчати, бо її голос був переповнений жалем та хвилюванням… – пише Бучацький інформаційний портал
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
… Я родилася у Бучачі. З 1960 по 1968 рік проживала у цьому місті, рік походила тут до школи, а потім переїхала з мамою в Чернігівську область. На цьому мої подорожі не закінчилися і, у підсумку, я опинилася у Мінську. За 50 років, відколи я покинула Бучач, мені випадало двічі бувати тут проїздом, але я навіть подумати не могла, що теперішня поїздка шокує до глибини душі. Коли через стільки років я приїхала до рідного міста, прийшла до того будинку на Галицькій (а за моїх часів вона ще була Леніна), де я жила, мене охопили і злість, і жаль, і відчай водночас.
У Мінську я директор навчального дизайн-центру. Ми допомагаємо людям опанувати дизайн, декор, декупаж і тому подібне. Тому мене шокувало все. Я навіть фото зробила, щоб показати своїм викладачам. Ми нове зістарюємо, а тут старі двері, яким вже більше, ніж 50 років у такому стані. Якщо хочете залишити такі, то відрестравруйте і нехай собі стоять, а не наносьте постійно свіжий шар фарби, яка вже від старості потріскала, покрийте їх лаком, поремонтуйте, щоб вони не криві були, щоб зачинялися.
Здивувало і вразило мене, водночас, сміття, яке лежить у цьому рові. Ми в дитинстві тут ходили, бігали, було зелено, гарно, а зараз там, фактично, звалище. Навіть фільмую це все, щоб потім братові показати, бо він собі навіть не уявляє нашого рідного міста, у якому не був 50 років. А в голові лунає: “Братику, тут страшне, що робиться”. Люди говорять, що сміття багато, бо смітників не ставлять, так треба в мішки його збирати і під міську раду йти, нести під двері. Я не можу з цим змиритися. Пам’ятаю, навпроти був скверик перед старим готелем. Там мама моя працювала, а ми з вікна часто дивилися за нею. І дворик був такий гарний в нас, дитинство щасливе було. Це була найщасливіша пора до 8 років. Постійно його згадую.
А потім ми поїхали. Важко було. Хата була не така, все було чуже, бувало, сховаюся від всіх і плачу, Бучач згадую. А тепер приїхала і знову плачу. Плачу, бо як можна було довести? Невже 50 років тут не було влади? (розповідачка говорить зі щирим жалем) Чому за ці роки навіть двері у під’їзді не поміняли чи хоча би не відрестраврували? У чому винні ті гарні скульптури, що прикрашали старі будинки, що про них так не дбають сьогодні? Вони стояли без голів, без ніг, без рук, побиті і ніхто навіть на них не дивиться. Це ж історична цінність. Хотілося піти до міської ради і запитати чи мають вони Бога в серці, щоб так не берегти це місто. Але і люди також винні, бо мовчать, бо все їх влаштовує. А сьогодні я розчарувалася.
