Той, у кого в душі сяє поетичне сонце, випромінюватиме його завжди, навіть у хмурний день. І на те є особлива причина: бо такі люди народжуються вже із тим сонцем. Інакше жити вони не можуть. А ведеться їм у житті не просто. А все через оте сонце, бо в кишеню ж його не сховаєш? Воно іскриться, насамперед, через очі, відтак – через погляд. Зрештою – проситься на папір, спробуй отоді вгамувати сонячне слово. Ще нікому не вдавалось це зробити. Про кого я? Я – про сонячне слово Ярослава Павуляка. Чим далі віддаляється він від нас у земному просторі і часі, тим ближчою стає його сонячно-поетична палітра.
Можна написати безліч книг, а можна – кілька. Але яких?! У Ярослава за життя було тільки три збірки: «Блудний лебідь», «Могили на конях», «Дороги додому». Останню, до речі, висували на здобуття найпрестижнішої в Україні премії – Шевченківської. Не склалось. З геніальними творіннями, до речі, зазвичай, найчастіше так і буває. Щоб усвідомити і зрозуміти написане генієм, потрібен час. Справжня поезія, настояна на вібраціях часу, має певну і важливу особливість: вона згодом пробуджує в людині (після її прочитання) тяглість до думки та критичного мислення. Схоже на те, що якраз це і відбувається з Павуляківським словом. Бо, повторююсь: чим далі від нас поет, тим ближче його творче надбання, іншими словами – сонце у грудях. Це і є прикмета наших з вами часів. Згадайте пророче Шевченкове, коли він писав після виходу «Кобзаря», мовляв, вже рік минув відтоді, як дав їм книжку, аби хоч хтось «гавкнув». Це з одного боку. А з іншого – десь на денці душі, звісно, шкода, шкода, що так у нашій Україні обходяться зі справжньою поезією. Зрештою, визнають, та тільки тоді, коли вже нема з нами самого творця тієї поезії. Не можу не погодитись із відомим тернопільським письменником Петром Сорокою, який висловився про Ярослава так: « Але іронія Бога полягає в тому, що їх (незначних) забувають одразу після смерті, або й раніше, а у великих поетів після смерті справжнє життя тільки починається». Почалось воно віднедавна й у (світлої пам’яті) Ярослава Павуляка, адже промоутером й опікуном його талановитої творчості став невтомний настасівчанин, односелець і приятель, доктор мистецтвознавства, професор, член Національної спілки композиторів України Олег Смоляк. Він провів вже чимало вечорів пам’яті, присвячених незабутньому поетові. Упорядкував солідне видання «Ярослав Павуляк у споминах». Продовжує по крихті визбирувати все, що стосується життя і творчості відомого настасівчанина.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Чи ж розумів цей поет, що він не такий як усі решта? Хтозна. Можемо тільки здогадуватися. Зрештою, що ми про нього достоту знаємо? Тільки те, що, його переслідувало КДБ за встановлення пам’ятника Т. Шевченкові у Настасові (1969) та за викарбуваний рядок на п’єдесталі: «І на оновленій землі врага не буде, супостата». За це був відрахований із Чернівецького держуніверситету, а згодом — і з Кам’янець-Подільського педінституту. Відтак, за порадою друзів-шістдесятників, вступив до Московського літературного інституту ім. Горького й отримав диплом професійного літератора. Ну і – особисте життя, важко сказати, чи склалося воно в нього. Інтуїтивно відчуваю, що він не встиг нам всім сказати приблизно таке: «Не оцінюйте мої вчинки, думки і почуття зі своєї точки зору. Ви не знаєте навіть половини того, що відбувалось всередині мене».
Через те, нам залишається ретельно вивчати його творчість, я би сказала – покроково. Бо він «ще не весь»:
«Я ще не весь, мене ще є доволі,
Але не тут – у наймах і брехні,
Де все одно, хоч у лахмітті болю,
Моя душа, мов квітка на коні…».
– То була особистість дуже потужного заряду, – каже львів’янин Богдан Чепурко. – Він творив свою легенду. Ярослав – неповторний козак: розсміяний від вуха до вуха й від серця до серця. Славко брав світ щирістю, правдою та справжністю. Воднораз душа його була, «мов квітка на коні» чи «білі флейти дощу на конях». Згодом це модифікувалось у «могили на конях». Інтонації його віршів навідліг били пружною, нервовою енергетикою. Стрижневою була парадоксальність і дивність, ба – й дивовижність внутрішнього сюжету, фольклорна символічність поетичних фігур.
Завершу словами Олега Смоляка: «Про поезію Ярослава Павуляка мало говорити – її треба читати».
Валентина Семеняк.
***
Вже знов народжуються коні,
Щоб запрягтися у туман.
Поля дрімають на припоні,
Жують каміння і бур’ян.
Цвіте терново Тернопілля,
На північ дивиться з-під брів,
Свобода сяє від похмілля
І доплива до берегів.
Повідлітали риби в ірій,
Не повертаються в краї.
І вже не риби – у безвірі
Світами бродять мамаї.
16 березня 2003 року
***
Знайдуть мене з янтарними очима
Не витязем на карому коні –
Лежатиму навпомацки плечима
До неба, а душею до стерні.
Знайдуть мене із вірою в насіння,
Що рахувала мати на столі.
На щедрій ниві ялове каміння
Прилипло животами до стерні.
Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся,
І не ридаю, не тремчу, не сплю –
Вслухаюся в пророцтво землетрусу,
Зануривши обличчя у ріллю.
***
З чужини до отчого порога
Голову обмотує дорога.
… Польова дорога поміж липи,
Від Дунаю – до гнучкої Стрипи,
Ворухнися деколи наліво,
Щоб мене ще ліпше заболіло.
Щоб не заболіло до відчаю –
Дай напитись липового чаю.
Дай мені хоч трішки для спокути
Біля тебе у рові заснути.
В пилюзі, у куряві, в болоті,
У твоєму зболеному поті…
З чужини до отчого порога
Голову розмотує дорога.
Та й живу з такою головою –
Люди оглядаються за мною.
***
Мені в дитинстві з деревця крутого
Нетлінний тато вистругав дорогу.
Вона давно пропала десь, одначе
Була то мудра забавка дитяча.
Гойдалася колиска піді мною,
Гойдався я з дорогою крутою.
Тулив її до рота від нестями
І все глодав молочними зубами.
Була тоді одна з дитячих мук –
Мені дорогу виривали з рук.
Ховали поза спину чи в рядно,
А я не міг без неї все одно.
Щоб не згоріла – заглядав у піч,
Второпати не міг у чому річ.
Аж потім повертали, щоб замовк,
Коли об землю головою товк.
***
Бачу, земле, твоїм багатством
Підкупили твоїх людей,
З твого неба сповзає птаство
І вивчає молитву курей.
Бачу, земле, немов помиї,
Виливають на тебе глум,
Перелив я з краси твоєї
Дивні очі у тихий сум.
По тобі сновигає совість,
Від села до села бреде,
Душу викраде, а натомість
Грудку золота покладе.
Не придумано ще покари,
Не розгадано ще вагань,
Заселили тебе примари
Без вулканів і сподівань.
***
Я живу від весни – до весла,
Хоч надихався скону у герці,
Так живу, щоб до тебе прийшла
Піраміда з дитиною в серці.
Щоб додому верталися дні
Лікувати знамена на скронях,
Так живу, щоб колись навесні
Заспівали могили на конях.
Щоб, немов немовля, у печері
Не заснуло життя без вечері.
***
В моїй кімнаті серед ночі
На стінах вікна розцвіли,
А я лежу на лівім боці
Накритий сонними крильми.
В моїй кімнаті серед ночі
Пляшки співають під столом,
А я лежу на лівім оці,
Лежу з розхристаним чолом.
В моїй кімнаті серед ночі
Танцюють двері по траві,
А я лежу на лівім кроці,
Стиснувши сяйво в голові.
До слова.
3-го травня у рідному селі Ярослава Павуляка – Настасові, у церкві Вознесіння Христового, в пам’ять про поета о 10.30 ранку відбудеться Божественна Літургія (за упокій душі). Об 11.30 – парастас на могилі, о 12.00 – ювілейна академія.
