Український релігійний діяч, архієпископ Тернопільський і Кременецький Української Православної Церкви Київського Патріархату архієпископ Нестор уже в свої 38 років є неперевершеною особистістю. Уродженець Підволочиська, у світському житті Андрій Анатолійович Писик, зі шкільних років був обдарованою дитиною. І якщо би не став духовною особою, то проявив би себе в економіці, виробництві чи науці. У 14 років юнак, який більше тяготів до точних дисциплін, уже прочитав усю Біблію. Саме це, за його словами, навернуло Андрія на священичий шлях.
Про все це і більше в інтерв’ю виданню Номер Один.
Перегляньте також:
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
- YAKTAK виступить у Тернополі з додатковим концертом
Після здобуття середньої освіти із золотою медаллю він поступив до столичної духовної семінарії, а після неї – до Київської духовної академії. Після успішного закінчення в останньому з них захистив кандидатську дисертацію. Відтоді й донині владика Нестор викладає богословські науки у відомих вишах України. У 2006 році вище церковне керівництво УПЦ КП возвело його у сан єпископа Тернопільського і Бучацького, а в 2012 році – архієпископа та призначило керуючим Тернопільсько-Кременецькою єпархією.
Владика Нестор є прогресивним священнослужителем, який свого часу власноруч створив для своєї єпархії перший сайт, а інтернет, якщо ним правильно користуватися, вважає одним із чинників прогресу, поширення любові до Бога, християнського виховання і доброчестя. В церковно-адміністративній діяльності архієпископ наслідує Патріарха Філарета. А у вирішенні всіх єпархіальних питань завжди керується любов’ю до Бога, а через неї – до людей.
Читайте також
Напередодні найбільшого християнського свята владика Нестор погодився розповісти нашим читачам про свій життєвий і духовний шлях, власне призначення і роль Воскресіння Христового для кожної людини.
– Владико, Ви походите з духівничої чи звичайної пересічної сім’ї?
– У нашій родині до мене не було духовенства. Я народився в Підволочиську у звичайній сім’ї. Там і пройшло моє дитинство. Батько мій родом із Чернігівщини, але все життя прожив тут. Мати походить із Богданівки того ж Підволочиського району.
– Можливо, Ваші батьки займалися чимось, що зближувало у світському житті Андрія Писика з майбутньою священичою діяльністю?
– Мати більшість своєї трудової діяльності пов’язала з бібліотечною справою і культурою. Певною мірою вона сформувала у мені любов до книги та читання. З дитинства я виростав у бібліотеці, в якій, зрештою, і познайомився з християнською літературою. Тож до книг у мене завжди було і досі залишилося особливе ставлення. Батько ж працював інженером у будівельній сфері.
«Завдяки шкільному гуртку самотужки створив єпархіальний інтернет-сайт»
– Ви вчилися у школі, мабуть, на відмінно? Які шкільні предмети Вам більше імпонували?
– Школу я закінчив із золотою медаллю. Мені завжди подобалося вчитися та розвиватися. Хотів дізнатися про щось нове, досі незнане. Тож навчатися мені передусім було цікаво. Звичайно, як і кожна людина, я не зміг максимально осягнути всі предмети. Як не дивно для моєї професії, але більше мені імпонували точні науки. Завжди більше за інші предмети подобалися уроки математики, фізики, астрономії. Але я би не сказав, що це якимось чином заважало моєму священичому покликанню.
– Однак, незважаючи на схильність до фізико-математичних предметів, Ви дуже любили читати. Якими ще були дитячі захоплення Андрія Писика?
– На першому місці все-таки була книга. А загалом, як і всі діти, грав у футбол, шахи, інші ігри. Більш серйозним моїм захопленням було збирати марки. Окремі захоплення навіть стали в пригоді у служінні Церкві. Відвідував комп’ютерний гурток, цікавився інформаційними технологіями. І коли очолив єпархію, то створив перший її інтернет-сайт. Нині у нас вже є фахівці, які цим займаються, а в 2006 році ми їх не мали. Я самотужки зробив його завдяки здобутим у гуртку навикам.
– Свій духовний та життєвий вибір Ви здійснили у шкільні роки? Що Вас надихнуло на нього?
– Думка пов’язати свою долю з духовним служінням виникла десь у чотирнадцять років. До того, як і всі юнаки, прагнув здобути то одну професію, то іншу. А на душпастирський шлях мене надихнула Біблія, яку я в цей час прочитав повністю. У радянські часи взагалі християнську літературу не так легко було десь дістати. А коли на початку 90-х з’явилася Біблія українською мовою, я її із захопленням перечитав. І саме тоді зрозумів, у чому моє покликання. Відтоді почав уже більше читати християнської літератури – «Закон Божий», деякі на той час мені доступні богословські книги. І ще більше переконався, що це моє і цим шляхом я повинен пройти.
– У дитячі та юнацькі роки становлення більшості хлопців відбувається через бійки. Чи траплялися вони у Вас?
– Я ніколи не був прихильником насильницьких методів розв’язання проблеми. Хоч уже цього й не пам’ятаю, але, можливо в дуже ранньому дитинстві вони й траплялися. Мені якось вдавалося словом і мирним шляхом долати конфлікти. Це, мабуть, і від батьків багато залежить. Якщо я в чомусь не мав рації, то вони не карали, а пояснювали суть моєї провини. Я осмислював її та погоджувався, що це неправильно. І вже більше такого не коїв. А якщо дитина отримала покарання від батьків, не розуміючи в чому її помилка, то озлоблюється і згодом переносить свій негатив на інших. Я до школи завжди ходив із позитивом, що давало змогу без бійок вирішувати міжособистісні стосунки.
– У чотирнадцятирічному віці в юнаків та юнок виникають уже захоплення одне одним. Ви ж обрали своїм життєвим шляхом священичий чин саме тоді, коли на Андрія Писика почали заглядатися дівчата. Чи зустрічалися з ними?
– Чому ж ні? Тоді я прагнув лише бути священиком, а до чернецтва прийшов уже під час навчання в академії. Тож щодо тодішніх моїх взаємин з дівчатами, то, як і кожен підліток, зустрічався, ходив на побачення. І я не бачу в цьому нічого шкідливого у моєму життєвому шляху до душпастирства.
«Дійшов до розуміння, що саме у чернецтві бачу свій шлях, й інших варіантів у мене немає»
– Після завершення школи Ви поступили до духовного вищого навчального закладу. Хоч потрапити туди нелегко, а Вас одразу ж зарахували на другий курс?
– Так, я вступив до Київської духовної семінарії. Оскільки у мене була «золота» медаль і відповідно добрі оцінки в атестаті та успішно складені вступні іспити, то мене одразу ж зарахували на другий курс. На той час була велика потреба у священиках. І траплялися випадки, коли після складання іспитів екстерном переводили через курс вище. Для прикладу, з першого на третій тощо. Тож якщо успішність дозволяла, то навчальний курс скорочувався. У столичній духовній семінарії я навчався з 1996 по 1999 роки. І того ж року вступив до Київської духовної академії. Там і прийшов до розуміння, що моє життя має бути пов’язане з чернецтвом.
– Що Вас спонукало до цього досить відповідального кроку?
– Було багато чинників, але думаю, що найвагомішу роль відіграло те, що духовна академія розташована на території монастиря. Тож і спілкування з чернецтвом, спостереження за їхнім життям, спільні з ними молитви та їхні поради мають велике значення для духовного становлення студентів. Навіть тих, які після навчання створюють власні сім’ї. Я себе шукав, у мене були різні думки та бачення. Але, проаналізувавши їх, дійшов висновку, що в духовному плані життя одруженого священика видавалося не зовсім моїм.
– Ви самостійно дійшли до такого висновку?
– Я певний час коливався. Але одного разу старенький ієромонах Богдан дав мені своєчасну і слушну пораду: «Якщо задумуєшся над чернецтвом, то в жодному разі не треба поспішати. Лише коли в тебе не буде ніяких коливань і сумнівів, тоді можеш йти в монастир».
– І скільки часу Ви коливалися у таких сумнівах?
– Приблизно це тривало рік. Я довго думав, але в один момент прийняв для себе виважене рішення. Дійшов до розуміння, що саме у чернецтві бачу свій шлях й інших варіантів у мене немає. Тоді звернувся до намісника монастиря, владики Димитрія, з проханням прийняти мене в число братії монастиря. Я просився у послушники, але оскільки владика, який водночас був ректором духовної академії, мене добре знав, то благословив відразу на постриг.
– Відомо, що по суті разом з Вами тоді священичого чину набули ще троє наших земляків, які нині, як і Ви, стали високими духовними особами в УПЦ КП.
– Справді, жовтень 2000 року був багатим на постриги вихідців з Тернопільської області. Тоді чернечого чину набуло нас четверо. 1 жовтня – теперішній архієпископ Агапіт, котрий нині є намісником Михайлівського Золотоверхого монастиря, а також архімандрит Лаврентій, який нині служить благочинним у цьому ж монастирі – вони обидва родом із Підволочищини. А разом зі мною 26 жовтня постригався теперішній архієпископ Рівненський Іларіон, який походить з Бучацького району.
– Хто для Вас обрав чернече ім’я Нестор?
– Я постригався у Києві, а Михайлівський золотоверхий є під опікою Святійшого Патріарха Філарета. Тож кожному з новопострижених монахів імена обирає саме глава Української Православної Церкви Київського Патріархату. Я постригався восени напередодні дня преподобного Нестора, імена ченцям як і новонародженим на хрестинах обирають ближче до днів пам’яті цих святих. Тож чернече ім’я на честь Нестора, літописця Печерського мені обирав сам Патріарх Філарет. Так мене і нарекли.
– Це так збіглося чи владика знав про Вашу любов до книг, адже постать святого говорить сама за себе?
– Святіший Патріарх спостерігає за духовним становленням кожного студента і хто з них чим живе. Владика, мабуть, побачив мою певну схильність до наукової діяльності. А ще до цього я ніс послух у бібліотеці при духовній семінарії. Тому, мабуть, не випадково мене постригли на честь саме цього святого.
«Дисертація спрямована на те, щоби священик міг навернути людину, яка долає гріх, у правильне русло»
– Ще будучи студентом Київської духовної академії, Ви вже в молодому віці досягнули досить високого церковного сану і навіть здобули наукову ступінь.
– Так, спершу я був рукоположений в ієродиякони, а вже через півроку був посвячений в ієромонахи Святійшим Патріархом. Щодо наукової діяльності, то духовна академія в той час за рівнем відповідала приблизно світській аспірантурі. Тож у 2003 році я захистив дисертацію зі здобуттям ступеня кандидата богословських наук. У своїй науковій праці торкнувся теми «Досвід православної антропології у творіннях святих отців і в монашій традиції».
– Чому Ви вважаєте цю тему актуальною для Церкви?
– Ця тема викладалася на основі бачення психічної антропології – функціональності людської душі з позиції, як це викладається у творах святих отців і в традиціях преподобних, котрі про це писали. Цим я прагнув зрозуміти, як діє в людській душі гріх, як діє благодать і всі чинники, що впливають на життя людини. Треба розуміти діяльність та функціонування людської душі. Певні процеси, які у ній відбуваються, святі отці детально описали. Саме від антропології відштовхується аскетика та інші богословські дисципліни. Моя дисертація була спрямована на те, щоби священик, бачачи, як у душі людини розвивається гріх або відбувається боротьба з ним, міг спрямувати християнина в правильне русло.
– Владико, Ви як учений-богослов, перед тим як очолити єпархію, викладали у головному вищому навчальному закладі.
– Так, коли я був ще у столиці, з 2003 по 2006 роки, викладав у Київській духовній академії та семінарії. Тоді було започатковано співпрацю між нашою академією і Чернівецьким національним університетом, де при філософському факультеті відкрили богословське відділення і внаслідок цього він став філософсько-теологічним. Для його формування вище церковне керівництво УПЦ КП направило туди кількох викладачів. Серед них був і я.
– Ставши архієпископом, Ви й надалі продовжуєте викладацько-богословську діяльність? Як Вам вдається, незважаючи на зайнятість, поєднувати її з керівництвом єпархією?
– Справді, я й надалі продовжую викладати в уже згадуваному Чернівецькому університеті. І ще декілька років тому мене запросили до Волинської Православної богословської академії. Оскільки у мене немає можливості регулярно щотижня їздити і до Чернівців, і до Луцька, то я викладаю за допомогою інтернету: дистанційно з Тернополя за допомогою Skype. Я готую презентацію та висвітлюю тему лекції, а потім уже приїжджаю на сесію і приймаю іспити.
«Інтернет, як і будь-який інструмент, залежить від того, якими руками його використовувати»
– Як простежується з Вашої розповіді, у власній богословській діяльності Ви досить активно застосовуєте комп’ютерну техніку та інтернет. Однак і серед священиків, і в суспільстві побутує думка, що через всесвітню павутину шириться дуже багато негативу.
– Будь-яку річ не можна однозначно сприймати негативно чи позитивно. Тим же ножем можна як нарізати їжу та нагодувати голодного, так і, наскільки би жорстоко це не звучало, зарізати людину. Тобто від цього предмет не стає сам собою поганим. Так само й інтернет придумали, щоби полегшити життя і працю людей. На жаль, є особи, котрі в тій чи іншій речі передусім шукають щось гріховне. Але це залежить від самої людини. Якщо вона прагне нести добро, то це робитиме і в інтернеті, і в реальному житті. І навпаки, якщо в її серці є зло, то вона його намагається скрізь насаджувати. Тобто інтернет, як і будь-який інструмент, залежить від того, якими руками його використовувати.
– Отже, така прогресивна річ, як інтернет, залежно від того, як її використовуватиме дитина, може бути як згубною, так і дуже корисною для її розвитку. Що би Ви порадили в даному актуальному питанні батькам і педагогам?
– Як у реальному житті, так і в інтернеті й у соцмережах повинен бути батьківський і педагогічний контроль над підростаючим поколінням. Для цього у дитини завжди були, є і будуть учителі, вихователі, наставники і тато з мамою, щоби спрямовувати її у правильне русло. Бо часто інтернет виявляється найвпливовішим з усіх перелічених чинників виховного процесу. І в цьому напрямку дорослим треба посилено працювати.
«Приклад Патріарха змусив мене більш аналітично ставитися до церковно-адміністративної діяльності»
– Усі кажуть, що праця з людьми є найскладнішою і найважчою, а Ви очолили єпархію у 26-річному віці. Завдяки чому архієпископ Нестор успішно виконує цей послух?
– Наскільки успішною є моя діяльність керуючого єпархією, судити не мені, а тим, хто поряд або бачить її з боку. Однак вважаю, що мені її виконувати дещо легше, бо свого часу отримав хорошу школу від Святішого Патріарха Філарета. Коли закінчив академію, здійснював послух особистого секретаря глави Церкви і виконував обов’язки керуючого справами Патріархії. І я перейняв багатий досвід церковного управління від Патріарха. Проникливість, мудрість і стратегічне бачення Його Святості мене дуже багато чому навчили.
– Безпосередньо у чому проявлялися ці риси Святішого Патріарха? Що являє собою ця непересічна в історії України особистість?
– Бачачи якісь певні речі в церковному управлінні, я сприймав їх зі свого боку і мав власну точку зору щодо вирішення тієї чи іншої проблеми. Спочатку не розумієш, чому Патріарх стосовно цього питання прийняв зовсім інше, часто неординарне рішення. Але згодом мені відкривалася реальна картина тієї проблеми, що насправді була зовсім іншою, аніж мені уявлялося. І я в таких ситуаціях неодноразово переконувався у мудрості і правильності прийняття рішень Святійшим Філаретом. Власне його приклад змусив мене більш аналітично ставитися до багатьох моментів у церковно-адміністративній діяльності.
– Чим Ви вважаєте для себе досягнення свого нинішнього високого церковного сану?
– Архієрейська діяльність не є якимось особистим здобутком чи кар’єрним зростанням. Для мене, як для кожного ченця, вона є послухом, який дає Церква. Це чимось подібно до солдатської служби. Працюю тут, допоки потрібний на Тернопіллі. Направить Священний Синод в іншу область чи місце – без зволікань там виконуватиму свою місію. Поки що я бачу, що ще багато повинен зробити в рідному краї. І вважаю, що такої самої думки щодо цього і Святійший Патріарх.
– А яке Ваше бачення свого адміністративного служіння в Українській православній церкві Київського патріархату?
– Для мене головним керівництвом у прийнятті будь-якого рішення є любов до Бога і людей. Це стосується навіть тих рішень, які є неприємними чи навіть болісними для певних людей. Основним у прийнятті того чи іншого рішення є критерій: наскільки воно відповідатиме тому, як би це хотів бачити Ісус Христос. На першому місці є любов до Бога. А вирішення питань стосунків між священиком і парафіянами теж повинне відштовхуватись від любові. Дуже легко прийняти якесь кардинальне рішення, але наскільки воно буде корисним для того священика і його парафії? Вважаю, якщо конфлікт не сягнув значних наслідків – хтось допустив певну помилку, але готовий її виправити, – то йому варто дати змогу це зробити. Бо в усьому має бути любов. Якщо рішення приймати з гордості, гніву, ненависті, то воно не приведе ні дочого доброго.
– З цієї позиції Ви успішно вирішили чимало в тому числі й міжконфесійних церковних конфліктів.
– Якщо ми будемо діяти з позиції любові, то досягнемо вагомих результатів. Бо нащо сваритися, відстоювати щось таке, що є неважливим для душі. Адже матеріальні чи політичні загострення нічого доброго не дадуть. Сьогодні ми є різними Церквами, і якщо розсваримося, то завтра буде важче об’єднатися. Бо так чи інакше йдемо до об’єднання в Українську єдину помісну Церкву. І зараз саме такий час, коли треба її розбудувати. А це ніколи не зробиш на ненависті – лише на любові.
«Величне свято Воскресіння Христового повинно бути приводом задуматися над своїм життям»
– З тієї ж любові до людства Ісус Христос пожертвував собою заради його спасіння. Що, на вашу думку, повинен взяти кожен із нас від найголовнішого християнського свята?
– Це є надісторична подія, яка взагалі змінила все людство. І те, що Христос переміг гріх та здолав смерть, відкрив для людей шлях до Царства Небесного, повинно бути приводом для кожного з нас задуматися над своїм життям. Ісус для мене відкрив цей шлях, але чи я йду ним? Чи я дійсно прямую до Бога? Чи я розумію, куди веде моє життя? Якщо воно йде у правильному напрямку, то це добре. А якщо ні, то час його змінити. Нехай кожен з нас отримає у своє серце благодать, щоби вона нас теж воскресила і підняла від чогось поганого, злого, гріховного до життя вічного і праведного. Щоби примножувалась любов Божа і все навколо ставало набагато кращим.
– Ви змалку задумувались над суттю свого життя і нині в усьому наслідуєте Спасителя світу. Ваше покликання виявилося невипадковим? У чому полягає призначення архієпископа Нестора?
– Господь покликав сюди, на малу батьківщину, і я вважаю, що це невипадково. Адже ім’я Нестор, яке я отримав при постригу, з грецької перекладається як «той, що повернувся на батьківщину». Не буває таких збігів – це все є промисел Божий! Я вважаю, що саме тут потрібний, щоби працювати для Церкви Христової, щоби розбудовувати УПЦ, щоби нести Христа до людей. У цьому я бачу, якщо так можна сказати, своє призначення. Нині на півночі області парафії переходять з Московського Патріархату під омофор нашої Церкви. Люди цього прагнуть, і їм треба дати змогу бути в Українській церкві. У Тернополі відбувається будівництво кафедрального собору. В єпархії зростає кількість недільних шкіл, розширюється духовна освіта, робляться справи милосердя. Це все відбувається більшою чи меншою мірою навіть без суттєвого впливу глави єпархії. Але як і будь-яка справа, воно потребує координації, узгодження. І я вбачаю свою місію в тому, щоби допомогти всім, хто хоче зробити щось добре для Бога, Церкви і людей.
Олесь Миколайчук.
