Вже вкотре переконуюсь: довколишній світ (мова про його тонкий план)співзвучний стану душі кожної людини. А душа – це своєрідний камертон, від якого залежить сприйняття світу. Задум дитячої книжки «Хто загубив усмішку?» з’явився давно. Але він чекав слушного моменту. Це так само, як жінка чекає часу, щоб народити дитя. Таких моментів, повірте, довкола безліч. Дуже важливо бути камертоном, щоб їх чути (вловлювати).
Якось випадково почула фразу, яку мимохідь кинув незнайомець дітям, що похнюплені сиділи на лавці біля будинку. «Хто тут загубив усмішку?» – запитав він на піднесено-радісній ноті у малечі. І треба ж такому статися, що саме в ту мить, коли було мовлено сакральну фразу, я опинилася у тому місці. Чому акцентую увагу саме на цьому? Та тому, що насправді мала йти зовсім іншою дорогою. Однак в останню мить (МИТЬ!) передумала, вирішила піти навпростець – поміж будинками… Поки добиралася додому, майбутня книжка вже складалася в пазли – сюжети. І хочу вам сказати, досить швидко «склалася». Отож, від моєї головної героїні Усмішка втекла тому, що Яринка не виходила на вулицю і увесь свій вільний час проводила за… комп’ютером.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
У видавництві книжку надрукували 19 грудня. День святого Миколая! Справжній подарунок у день такого свята. Пригадую як зараз: завірюха шалена – світу білого не видно. А мені хочеться радість людям принести. Взяла кілька книжок і пішла до сільської бібліотеки, щоб подарувати дітям. Коли поверталася додому, почало смеркати. Увесь цей час віхола не вщухала. Вітер жбурляв снігом в обличчя. Його пориви були такими сильними,що йти вперед було дуже важко. Тож намагалася йти то боком, то спиною, то втягнувши голову в плечі і високо піднявши хутряний комір куртки. Вітер розійшовся не на жарт… Несподівано попереду побачила невеличку згорблену постать, що рухалася мені на зустріч. Це була старша жінка. Тієї миті вона нагадала мені мою матір, яка давно відійшла в інші світи. Незважаючи на відстань, від незнайомки повіяло неймовірною самотністю, а, може, й смутком. Такий жаль огорнув душу і серце, що годі. Захотілось чимось потішити стареньку. І коли ми порівнялися, я простягнула їй книжку про Усмішку. Вона дуже здивувалася, але, випереджаючи її запитання, я мовила: «Сьогодні день святого Миколая, а оскільки я Миколаївна, то хочу вам зробити подарунок». Бачили б ви, яка Усмішка осяяла обличчя цієї бабусі… Звісно, я не чекала на «дякую», бо ж не задля цього давала книжку, тому пішла далі, вперто «пробираючись» крізь снігову завію. Але на цьому історія не закінчилась…
Якось стою в черзі у кафедральному соборі до жінки, яка приймає записки на молитву. Збоку невеличкі двері. Там сидить інша жінка, яка приймає книги, щоб потім їх продавати у церковній крамничці. Піймала себе на думці: «От якби «Усмішку» запропонувати. Тема ж як не як, актуальна: діти, комп’ютерна залежність, виховання, стосунки батьків і дітей, ну і – «кольоротерапія» (яскраві ілюстрації художниці Тетяни Осіпової). І раптом виходить звідти пані Тамара, побачила мене і каже: «А я вже збиралася вас шукати. Приносьте вашу книжку про усмішку, запропонуємо людям. Дуже мені сподобалася». Моєму здивуванню немає меж. «Але ж ви її навіть не бачили», – відповідаю несподіваній пропозиції. «Чому не бачила, навіть читала». Побачивши моє щире здивування, продовжила: «А хіба не ви подарували книжку моїй мамі?». Он воно що! Я згадала за бабусю «із вечірньої віхоли» і моє серце осяяла невидима іскрометна усмішка.
P.S. Згодом книга потрапила до болгарського міста Шумен. Там її прочитала українка Ольга Костова. Книга настільки їй сподобалась, що вона зробила переклад болгарською. Шуменські дітлахи власноруч підготували ілюстрації. Чи ж не диво?
Фото: Валентина Семеняк
