Хто з дівчат в дитинстві не мріяв про театр або кіно? Ну, хоча б про сцену районного масштабу. Мабуть таких не було. Звісно, дитячі мрії залишались мріями – «розбивались» об театральний кін шкільної сцени, ще краще – сільського клубу, де зрідка дозволяли проводити репетиції драмгуртка.
Цей гурток очолював ветеран війни, вчитель російської мови і літератури Антон Антонович Врублевський. У нашому репертуарі була класика: «На перші гулі», «Сватання на Гончарівці». Якими довгими і виснажливими були репетиції! З яким фанатизмом «витискав» з нас – юних акторів всі «соки» шкільний вчитель. Він і сам перевтілювався на сцені до непізнаваності – і ми, затамувавши подих, тільки встигали відслідковувати кожний його рух, репліку. Аж якось село облетіла вражаюча звістка: син Врублевського – Юрій, вступив до столиці у театральний інститут імені Карпенка-Карого. І як тільки той приїздив до батьків, все село вже знало. А ми-школярики, групками проходжалися біля старої школи, де мешкали Врублевські і крадькома зазирали на подвір’я: хто не мріяв побачити живого актора. Ми свято вірили, що кожний, хто переступає поріг театрального, відразу ж ставав зіркою кіно або театру. Час від часу селом прокочувалась звістка: Юрко знявся в якомусь фільмі (наразі вже й не пам’ятаю), хтось дивився і в субтитрах нібито прочитав знайоме прізвище. В селі тільки й мови було, що про Юрка.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Я негайно передплатила республіканський журнал «Новини кіноекрану». Коли приносила до школи, мої товаришки п’ятикласниці гортали його по черзі. Я ревно оберігала кожний новий примірник: чого вартувала повно колірна обкладинка, адже щоразу там було унікальне фото когось з українських акторів. Отож за два роки у мене вже була солідна журнальна колекція. Однак мені цього виявилось замало, і коли моя мама поїхала до сестри в Казахстан, я впросила батька…. І він мені дозволив обклеїти всю кімнату (крім стелі) обкладинками журналу. Це було феноменально! У мене була неймовірна кімната, як кінотеатр, або театральна фотовиставка. Аж якось приїхала батькова мати, а моя бабуся Ганна із райцентру. І треба ж такому статися, що її погляд із цієї півсотні світлин вихопив якраз одне вже на той час дуже відоме і популярне в Союзі обличчя – Олександра Калягіна у ролі… Лєніна. Бабуся стала хреститись і слізно благати: «Дитино, прошу тебе, скинь того антихриста! Скинь! Благаю всіма святими!». Я ж ніяк не могла второпати, що вона каже і чого від мене хоче. Але її перестрашений вигляд настільки мене злякав, що я хутко стала відривати Калягіна-Лєніна від стіни. Безслідно зробити це не вдалося – на стіні залишився ніс Лєніна. У мене був свіжий номер журналу і я прогалину у виставці успішно ліквідувала артисткою Раїсою Недашківською…
Уявіть собі, моє перше інтерв’ю у херсонській газеті «Наддніпрянська правда», де я працювала кореспондентом відділу культури, було… з акторкою Раїсою Недашківською (в недалекому майбутньому – Народною артисткою України). На той час вона працювала у столичному молодіжному театрі і була популярною («Сірано де Бержерак», «За двома зайцями»). Відтоді любов до театру і кіно залишається у моєму серці непроминальною.
