У дитинстві дуже любив мати справу з теплом

Взимку грубка і пічне опалення було справою майже державної ваги, процес обслуговування і видобутку з неї тепла був багатокроковим і розміреним.

Грубка – справжнє серце дому, а не котел, як трохи фальшиво каже сучасна реклама. Викладена темним кахелем десь із богом забутої Теребовлі, вона нагадувала живу істоту, корову, котра потребувала догляду, інакше тепла від неї не дочекаєшся. Треба було зробити сто різних дій, поки гнів змінювався на милість і від кахлю йшло життєдайне тепло. Вибрати вчорашній захололий попіл і висипати його на дорогу в сніг, іноді ще теплий він шипів і пахнув дуже гостро, по особливому. Викурити з димаря сажу, спалюючи у ньому сторінки «свободи» і «вільного життя», стежити як чорніють обличчя усміхнених комбайнерів та зникають сльозливі історії про зраджене кохання. І спостерігати як величезні клапті сажі відриваються від стінок димаря і летять угору, як чорний сніг навпаки. Нарубати дзвінкою сокирою цупких грабів і м’яких ясенів. Розпалити і гріти руки до відкритих дверцят, стежити як розгорається вогонь і відбивається у очах.

Тепло було пильноване і поважне, воно не діставалось просто натисканням кнопки, але, зрештою, за нього ніхто не виставляв потім рахунки. Тепло було процесом і життєвим компаньйоном, як вода, сонячне світло чи каркання ворон. Поруч нього можна було читати, притулившись спиною до грубки, пекти яблука на кухні чи просто слухати як гуде вітер в димарі і лякає полум’я. І ти точно знав, що цей процес кінечний, скільки б не напалив ввечері – зранку буде нереально зимно вилазити з-під нагрітої перини. Ті, хто ночував взимку в хатах з пічним опаленням – пройшли дику школу ранкового аутотренінгу, пошуку мотивації і налаштування на дію. Тепер їм вирвати зуба без знеболення – дитячі забавки.

Зараз усе, звісно, набагато простіше. Прогрес автоматизував багато процесів, котрі потребували уваги, вивільнив багато часу, але взамін не дав нічого. Хіба соцмережі.

Володимир Гевко.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram