Мова – це живий організм, який потребує догляду. Адже вона складається із слів, якими можна як і зцілити, надихнути, оживити, так і… поранити, вбити морально. «Споконвіку було слово, а слово в Бога було, і Бог було слово. Воно в Бога було споконвіку» (Біблія). «Тіло» української мови занедбане, понівечене, зранене. Хто тільки ним не пройшовся, не гарцював, не знущався…
Якось мені подзвонила з рідної Черкащини односельчанка. Час від часу мені телефонує, хоча, якщо бути відвертою, не завжди тішуся тим дзвінкам, бо вони завжди провокативні. Родини там вже, майже, немає. Однак мені цікаво: що там і як там. Коли почула у її лексиконі два диких русизми, не втрималась й обережно поправила:
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Українською, – кажу, – буде не больниця, а лікарня, а самольот – літак. Дивись як гарно звучить.
І знаєте, що я почула у відповідь?
– Я не люблю українську і всьо равно буду говорити больниця, я так привикла.
– Ти хоч на мить вдумайся, – прошу її, – яке негативне інше слово ховається у ньому – БОЛЬница. Вдумайся на кілька секунд. Біль! А яке гарне слово українською – ЛІКарня, там вже закладено інше – лік.
На тому кінці «дроту» запала мовчанка. Жінка була приголомшена:
– Ти диви, як воно є, а я й не подумала.
– Ну, а самольот? Таке відчуття, що летить сам, без пілота, куди це годиться, нема гарантії, що приземлиться. Інша річ – літак. М’яке, ніжне, цілеспрямоване слово. У ньому вже є ствердна інформація про те, що пілот здійснить м’яку посадку – лі-так!
– Ти диви, – знову щиро дивується знайома, – ти знаєш, я подумаю…
Не знаю, чи до чогось вона додумалась, але нещодавно стала свідком, як дві старші жіночки бідкались в автобусі, що читаючи газети, не розуміють багатьох слів: «Не наші вони, чужі». І як з ними не погодитись – в інформаційному просторі, й справді, засилля іншомовної лексики, особливо – англомовної.
А я пригадую початок 90-х. Друкувалась тоді у всеукраїнській газеті «Молодь України». І листувалась із викладачкою столичного університету, де перед цим вчилася – Марією Устимівною Каранською. О! Як ми її всі боялися і тремтіли при одній згадці «МУКа» – таке зліпили прізвисько з ініціалів. Вона «витискала» з нас всі соки: отримати з української… трійку було за щастя. Залишала після пар, створила «лікнеп» (ліквідація неграмотності). Розповідали легенди, що сам Іван Драч так і не склав у свій час їй іспит. Так от, Марія Устимівна прочитала у вищезгаданій газеті мою статтю про мовну проблему і в листі зробила суттєве зауваження. Цитую: «У Вашій статті зауважую два, навіть три, зайві іншомовні слова: «мовна проблема», «парадоксальна ситуація». Ви гарне українське слово «непорозуміння» МОДНО замінили «проблемою», «дивна» – на «парадоксальна», а «річ» – на «ситуацію», отже, припсували українську мову, начіплявши іншомовних латок (прищів!). Не сердьтесь, а задумайтесь!».
Відтоді минуло майже 20 років, але я з вдячністю зберігаю цей лист, як зіницю ока. Він мені дуже дорогий. І мені подумалось, цікаво, щоб сказала (світлої пам’яті) Каранська, якби перечитала сучасну періодику, послухала ефір? Світ змінився. Однак, з підміною українського слова на чужинське, треба вважати. Бо інша мова – інша ментальність. Вкраплюючись у нашу підсвідомість, впливає на багато факторів, але вже згодом. Яскравий приклад – сучасні інформаційні гібридні війни. Це і є той плачевний наслідок – наслідок тотальної русифікації. Але це вже інша тема. Краще згадаймо Рильського, який просив: « Плекайте мову, як парость виноградної лози. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіша від сльози вона хай буде…» .
