Незнане і яскраве релігійне минуле має популярна серед туристів печера «Кришталева» на Тернопільщині. Через переконання, що у цих підземеллях з’явилася Богородиця на початку ХХ ст., там загинув селянин — батько чотирьох дітей. Були й часи, коли у печері проводили богослужіння за участі сотень людей, – пише RISU.
«Кришталева» розташована на південно-східній околиці села Кривче, що у Борщівському районі. Довжина її розвіданих ходів наразі становить біля 23 км. А є ж іще нерозвідані, які досліджують спелеологи. «Кришталева» є карстовою печерою у гіпсах. Щороку її відвідують тисячі туристів.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Перші звістки про печеру, забуття і диво з пастушками
Кривченська печера була відома дослідникам щонайменше з часів публікації книги римо-католицького священика Габріеля Жончинського «Природнича історія Польського королівства» у 1721 р. У місцевому фольклорі зустрічаємо згадки про те, що підземні ходи могли бути відомі місцевим жителям і давніше. Так, за легендою під назвою «Золота брика», після короткочасного турецького панування на Західному Поділлі у 1672–1675 рр., коли турки контролювали і місцевий Кривченський замок, один із їхніх вельмож утікав від війська Яна Собєського і заховав десь «під п’ятою кривченською скелею, навпроти Яськового млина» цілу брику (бричку — прим. авт.) із золотом та іншими коштовностями. Але наприкінці ХІХ ст. про пам’ятку забули й дослідник Адам Кіркор писав, що ніяких печер у Кривчому немає.
Руїни Кривченського замку. Фото невідомого автора початку ХХ століття
Справжня слава і повернення до публічності спіткали підземелля у 1908 р. — тоді місце набуло слави такого, де явилася Матір Божа. Тут слід відзначити, що події розгорталися рівно через 50 років після з’яви Богородиці 14-річній Бернадеті Субіру у Лурді (Франція) — дівчина збирала хмиз у лісі. Також було це за 9 років до з’яви Богородиці малим пастушкам Люсії Сантос, Жасінті Марто та Франциску Марто у Фатімі (Іспанія).
Про події 1908 р. у Кривчому знаємо завдяки небайдужості уродженця Тернополя і випускника Львівської політехніки, громадського діяча, спортсмена-велосипедиста й першого дослідника печери у ХХ ст. Клима Гутковського. Оскільки цей чоловік ще й мав схильність до журналістики, то написав розвідку «Про печери в Кривче», яку опублікували у львівській газеті «Діло» у 1908 році:
«Історія відкриття сих печер така: в Кривче в Борщівському повіті на стрімкім взбочі доволі високої гори вимулила вода з весною сего року отвір великости людської голови, — подає Гутковський (тут і надалі зберігаємо стиль авторів текстів). — Пастухи, що пасли худобу на збочи, побачили отвір, якого давніше не було, здивовані почали заглядати в середину, кидали запалені сірники та побачили, що ся глибока вузенька яма, гейби студить, глубока до шість метрів. На дні тої ями, як часто в таких випадках буває, увиділось одній пастушці Матір Божа. Оден хлопчина, що таки нічого не бачив, кинув камінчиком на дно, і Матір Божа сховалась в бічну стінку».
Чутки про з’яву Богородиці почали дуже швидко поширюватися і люди почали йти до того отвору, розширивши його так, що людина могла пролізти всередину. Як зазначав Гутковський, одні бачили Матір Божу, інші — не бачили, але гору назвали «святою». А далі почався прикрий конфлікт на релігійному і національному ґрунті, опис якого ліпше передати словами з тієї ж статті 1908 року:
«Кривче є містечко, і має попри руського пароха також і польського. Сей запросив іще кількох священників, і 10 червня с. р. о 10 год. зрана мали вони з великою парадою взяти місце чуда в своє посіданє (хотіли зайняти його для себе — прим. ред.). Русини (давня самоназва українців)нічого о тім не знали, аж коли 19 мая вечером зачали з’їздитись польські ксьондзи, розвідались руські селяни о що ходить. О 12 год. вночи збудили місцевого руського пароха о. [Якова] Сербинського, до третої пороблено всі приготовлення, збито два хрести, о третій досвіта вдарили дзвони, а о 3.30 виринула вже процесія з тисячами народу на святу гору, там закопали хрести і посвячено місце. За кілька день станула дерев’яна капличка, та таким чином місце лишилося в руках русинів. Слава про чудо пронеслась і до Станіславова перед престол єпископський, та 20 серпня с. р. делегував станіславовський єпископ [кир. Григорій Хомишин] духовну комісію, котра на місци мала розслідити, скілько правди в тім чуді».
Комісія для перевірки дива: чому не всі її члени потрапили в печеру
Описана щойно подія мала велике значення для подальшої історії печери, її ремінісценції постійно давалися взнаки. Саме вона привела Клима Гутковського до Кривча — чоловіка запросили до складу комісії для участі у процесі вивчення автентичності дива. Завдяки своїй спостережливості і педантичності Гутковський детально передає особливості обставин і звичаї, що тоді побутували:
«Урядованє такої комісії відбувається дуже поважно. Наперед іде комісія до церкви і там предсідатель відбирає від кожного члена присягу. Відтак засідає ціла комісія за стіл: на столі між двома свічками уставлений хрест та св. Евангеліє, на котре люди складали присягу, а відтак зізнання, котрі протоколовано, — провадить нас Клим Гутковський. — Переслухавши всіх людей комісія удалася на місце чуда (на св. гору). Аж тут показалося, що не дуже щасливим був склад сеї комісії. Бо коли прийшлось отвором лізти вдолину аж до щілини, де показується образ Матері Божої, то лиш ігумен о. Василіян з Михайлівки та я могли зісунутись в долину, а для прочих членів комісії оказався отвір завузький».
Тож комісія відійшла собі. А от Клим Гутковський уже не заспокоївся. 22 серпня 1908 р. він у компанії студента Уляницького, гімназиста Сербинського (вочевидь, сина згаданого вище греко-католицького пароха Якова Сербинського, який служив у Кривчому протягом 1900-1910 рр.) й одного місцевого селянина вибрався знову розвідувати таємничі підземелля.
Батько чотирьох дітей пішов в печеру і загинув
«По дорозі довідався я, що безпосередньо по тім, як комісія відійшла від місця чуда, якийсь путник мав видіннє, що якраз в тій норі, о котрій я згадав, є чудо: там має бути стіл, а за столом сидить Матір Божа, ціла свята родина та всі святі, — продовжував розповідь Гутковський. — І той чоловік поліз в ту нору шукати чуда та до тепер не вийшов».
Декілька інших людей намагалися лізти за ним, але поверталися налякані. Отож, Гутковський взяв 500 м шнуру і зі згаданими супутниками пустився на порятунок того, хто зник у безвісті.
Уже на початку шляху селянин, який супроводжував команду порятунку, злякався і повернувся нагору. Гутковський, Уляницький і Сербинський таки пролізли крізь болото і через 30-40 м вибралися на сухішу ділянку. Вони вчепили шнур до якогось виступу скелі і пішли далі, орієнтуючись на сліди босих ніг того паломника, який пішов, як він думав, до Матері Божої і святих.
Один із ходів «Кришталевої»: у наші дні туристичний маршрут освітлений. Фото із сайту mountains.in.ua
«Ґрунт під ногами ставав чим раз твердіший, так сліду босої ноги (бо пропавший чоловік пішов босо) вже не було знати. Але заразом ставала дуча (отвір, прохід — прим. ред.) чим більше розгалужуватись і лиш простому випадкові треба дякувати, що ми йшли тою самою дорогою, що загибший: а що йдемо добре переконали нас о тім кістки з вишень які подибали ми по дорозі, — описував Гутковський. — Що кістки кидав пропавший були ми певні поперше тому, що жоден селянин не відважився би так далеко пускатись, а по друге, що один слоїк варених вишень знайшли ми в його клуночку, котрий йдучи до печери лишив в каплиці. (В тім клуночку найшли ми між іншими речами і паперами, з котрих ми довідалися, що він називається Карпо Музика з Зеленої, рільник, літ 45, жонатий і має четверо дітей».
Рятувальники-волонтери дійшли до місця, де шнур закінчився і Гутковський пішов далі, відриваючи шматочки паперу та позначуючи ними шлях для повернення. Далі Уляницький і Сербинський залишилися та час од часу гукали, а провідник групи відійшов ще трохи. Та Карпа Музики знайти не вдалося. Він загинув. Його останки через роки знайдуть спелеологи і назвуть відповідне місце «Залом скелета».
Дослідження і доля Гутковського
У 1909-му дослідженнями печери у Кривчому займалися спільно відомі українські географи: уродженець Перемишля Степан Рудницький та уродженець Сокаля Володимир Геринович (у публікаціях міжвоєнного періоду його прізвище писали —Ґеринович). Розвідки самого Клима Гутковського у Кривчому тривали до 1914 р., коли почалася Перша світова війні і герой печерної епопеї пішов на фронт. Але до цього він надав відкритим та описаним залам теперішньої «Кришталевої» імена: «Дзвін Чорної Ради», «Богдана Хмельницького», «Івана Мазепи», «Тараса Шевченка»… Також дослідник устиг скласти карту підземель — її зберігали родичі чоловіка, але втратили. Ця мапа або схема могла б дозволити відтворити первісні ймення «Кришталевої». Під час Першої світової війни Клим Гутковський очолив славнозвісну Гуцульську сотню УСС, яка зупинила російські війська у Горганах. Він помер внаслідок отриманих поранень 29 травня 1915 р. у Будапешті, де й похований.
«…з великими плянами хотів Ґутковський виїхати до Америки, зібрати на уладження печер більшу суму гроша і зробити з них другу Постойну (популярна печера у Словенії — прим. авт.), — писав іконописець, мистецтвознавець та дослідник історії українського мистецтва і церкви Дем’ян (Дамян) Горняткевич. — Та проєкти його розвіялися серед диму гармат: вибухла війна й наші відкривець пішов туди, де лунала стрілецька пісня й рішалася доля українського народу. Свій останній порив переплатив життям і над його забутою могилою десь у Будапешті віють хіба одні віртри…».
Було б чудово, якби могилу Клима Гутковського віднайшли українці Будапешту та заопікувалися нею. Адже українська громада у столиці Угорщини існує.
Дем’ян Горняткевич та його ініціативи щодо печери
У 1920-1930-ті рр. печера стала популярним місцем серед туристів — сюди приїжджали люди і з далеких країв. На початку осені 1925 р. у Кривченській печері побував і Дем’ян Горняткевич. Він відомий, зокрема, тим, що у 1930 р. з Ювеналієм Мокрицьким розписував Унівську лавру.
Горняткевич зупинився у Кривчому в священичій родині Назаревичів. Він згадує про замулений осінніми дощами вхід до підземель. Аби потрапити туди, чоловік із місцевим дяком, синами місцевого священика: старшим-семінаристом і молодшим, який готувався до війська, взялися все розчищати. Згідно зі зведеним шематизмом Станиславівської єпархії, укладеним о. Дмитром Блажейовським, місцевий парох, якого звали Францом і який служив у Кривчому протягом 1922–1924 рр., тоді вже був покійним. Сина, який навчався на священика і допомагав працювати у печері, звали Богданом — він служитиме у Кривчому парохом упродовж 1928–1938 рр. Його подальшу долю поки встановити не вдалося і якщо хтось її знає, просимо звернутися до автора цієї статті через редакцію РІСУ.
Маловідомим є у наші дні те, що до Другої світової вхід до «Кришталевої» був не таким, як у наші дні — у нього спускалися вертикально, а не заходили, немов через двері. Схему того входу передав спелеолог із Тернополя Юзеф Зімельс у книзі «Печера Кришталева».
Дем’ян Горняткевич ініціював справу освоєння «Кришталевої». Спільно з Богданом Назаревичем у 1927 р. він навіть пропонував, щоб пам’яткою заопікувався спеціальний місцевий громадський комітет охорони печер, але місцева громада не виявляла значної активності. Очевидно, що на долю пам’ятки впливало і настирливе бажання польської влади відібрати її в українців. У 1927 р., за словами Горняткевича, місцевий війт-поляк заборонив комітету проводити будь які роботи без дозволу староства у Борщеві. Зрештою, місцевим активістам вдалося з ним домовитися про продовження робіт із розчищення входу за однієї умови: усім керуватиме фахівець.
І от якраз на ту пору, чи за збігом обставин, а чи без нього, з’явився у Кривчому будівельний майстер, який, представившись українцем, зумів здобути довіру громади та взявся звести зручний вхід до печери.
«Майстер зі своїм помічником забрався до діла радикально: замісць розбивати тверду масу ґіпсу джиґанами, попросту розстрілювано його порохом. Заходила лише одна небезпека — ушкодження каплички: тому пересунено її трохи на бік. Але й їхня робота не тревала довго, бо страшний хмаролім (буря, гроза — прим. авт.), що навістив майже цілу Східну Галичину в 1927 р., не минув і Кривча. 31 серпня грізна туча перейшла понад селом, унеможливлюючи часово ведення розкопок. Коли ж опісля поновлено працю, її кінець був вельми сумний, — переповідав хід подій Дем’ян Горняткевич. — Одної днини майстер наложив більшу кількість стрільна (вибухівки — прим. авт.) й наслідком вибуху знищив частинно каплицю, а сам відтак пропав без вісти… Люди оповідали собі, що він був відай знаряддям у руках відомих чинників, маючи на меті доказати комітетові безуспішність ведення праці власними силами».
З огляну на неуспіх та ще й великі матеріальні витрати, у місцевої громади дещо опустилися руки. Пройшов рік після тих подій: у 1928-му борщівський староста виступив з ініціативою, аби кривченський комітет охорони печер зрікся претензій на печеру на користь новоствореного туристичного товариства у Борщеві.
«Міжтим у Кривчу йшла кампанія за право власности у повному розгарі. Отець Назаревич, що тоді висвятився й одержав завідательство парохії таки на місці, робив усякі можливі заходи (навіть через станиславівську консисторію), щоб тільки задержати печери під охороною української установи. Одначе — безуспішно! — зазначав Горняткевич. —Не буду тут описувати ходу подій, бо це могло би наразити деякі одиниці (особи — прим. авт.) на неприємности, згадаю лише те, що кривчецький комітет і люди доброї волі зробили все, щоб не випустити з рук дорогої памятки по сотн. Ґутковськім».
Вхід до печери у Кривчому. Фото невідомого автора 1920-х рр.
У середині жовтня Борщівське староство організувало роботи над входом до печери — було облаштовано зручніший доступ до пам’ятки.
«Очевидно, що поодинокі комори (зали печери — прим. авт.) мусітимуть тепер “вихреститися”: вони дістануть польські назви. З давніх українських не лишиться й сліду. Та в серцях наших вони остануть на все нашими рідними, українськими, овіяні ясною памяттю їх відкривця», — підсумовував мистецтвознавець та іконописець.
Подальша історія показала, що передбачення Дем’яна Горняткевича про печеру справдилися.
«Є там кімнати (зали — прим. авт.) Орловіча, Савіцького, Кунцека та інших. Нема салі тільки одного, а саме: Клима Гутковського!», — читаємо в одному з випусків газети «Діло» 1930-х рр.
З іншого боку, Подільське туристично-краєзнавче товариство подбало про те, щоб була можливість доступу туристів до пам’ятки. В одній із веж місцевого замку для зручності відвідувачів, які приїжджали здалеку, облаштували готель, який сучасною термінологією ліпше характеризує слово «гостел». Візитерам забороняли руйнувати печеру: ламати сталактити, відбивати кристали «на пам’ять», залишати написи на стінах.
Кривченський замок до Другої світової війни. У вежі на передньому плані діяв гостел для туристів
У «залі Буйвола» були відправи за участі 300 осіб
У 1932 році із сім’єю відвідав Кривченську печеру та детально описав її стан діяч пластового руху, вояк Української Галицької Армії, медик та викладач Степан Гайдучок зі Львова. Спершу мандрівники зайшли помолитися до місцевої церкви Покрову Пресвятої Богородиці, зведеної у 1856 р. і перебудованої у 1926-му.
«Віддавши Богови, що Боже, зискавши моїми зубаками (гірськими черевиками) симпатії всіх тих, що ходили в таких “на таліянському фронті”, пускаємося до печер. В низ яром річки Циганки йдемо яких півтора кілометра. Стежка вигідно вдержана. Дивне диво! В ніякому друкованому провіднику не подано, хто ті печери відкрив. Чи тому, що це зробив українець? Навіть голові місцевого краєзнавчого кружка п. Мельцерові незнана історія відкриття», — відзначив С. Гайдучок.
Автор мав на увазі саме те, що у тодішніх польських туристичних путівниках не згадували про Клима Гутковського. Відкривач печери залишив по собі добру пам’ять і українці гордилися ним, а деякі сусіди могли й заздрити та не згадувати його ім’я там, де належало.
Описав Степан Гайдучок і те, як виглядала печера та її околиці у 1932-му.
«Що ж ми бачили? — питаєте. Вверх яру деревляна каплиця, де кілька разів у році правиться богослуження. Гіпсові обриви так і проглядають здовж цілого яру. Малими отарами ходять вівці, мов у карпатських полонинах — подає він. — Понижче каплиці, яких сто кроків забудований на спаді вхід до печери. Забудівка нічим не ріжниться від тої, яку можете побачити на знимці Ф. Величка зперед війни. Ждемо на провідника, а загалом студіюємо написи на дошках. Довідуємося з них, що теперішній парох о. Назаревич, ще як студент теольогії з кількома іншими ще в 1925 р. перший працював над відчищенням засипаного входу, а щойно пізніше зайнялося печерою подільське туристичне краєзнавче товариство в Тернополі».
Із публікацій у пресі з часів між Першою та Другою світовими війнами дізнаємося, що відвідувачі «Кришталевої» освітлювали собі шлях ацетиленовими/карбідними лампами. Це ліхтарі, в яких джерелом світла є ацетиленове полум’я, отримане внаслідок хімічної реакції карбіду кальцію з водою. Але особливо несподіваними є навіть не ці технічні деталі — ми дізнаємося з газет, що у печері у 1930-ті рр. відбувалися велелюдні богослужіння.
Зал буйвола у «Кришталевій». Світлина невідомого автора з часів перед Другою світовою війною
«Показує нам провідник і кімнату Мельцера, або т. зв. “Каплицю”. Там править парох раз на рік богослуження, — писав Степан Гайдучок. — От тому кілька днів (це було у серпні 1932-го — прим. авт.) була відправа, то понад 300 людей було в печері — пояснює провідник. Від себе додам: церква має на це право сервітуту».
З цих слів зрозуміло, що українці зуміли таки хоч частково відстояти право на печеру. Згідно з інформацією Юзефа Зімельса, відправи проводили у залі, який у наші дні носить назву «зал Буйвола» і в якому усім екскурсоводи показують кам’яний виступ, що дійсно нагадує голову бика.
Капличка стояла і в 1933-му, а вхід підірвали у 1946-му
Згідно з описом печери, створеним у 1933 р. інженером В. Нехаєм, вхід до неї був розташований на висоті 235 м. над рівнем моря, одразу під капличкою. Тобто, капличку громаді теж вдалося відновити.
Утім, лихоліття Другої світової, а відтак насильницька радянізація змели те, що було набуто громадою тяжкими зусиллями. Оскільки печери Борщівщини, і Кривченська теж, часто слугували повстанцям УПА, 10 березня 1946 р. співробітники НКВД, заблокувавши підпільників під землею, знову зруйнували вхід. Зробили це з допомогою тротилу. Уночі, коли семеро повстанців спробували вийти, їх усіх арештували, подає Юзеф Зімельс.
Наступні спроби відкопати вхід до печери спелеологи здійснили уже у 1958-му, але успіхом вони увінчалися лише у 1961-му. Тоді почалося нове життя печери. Тоді її назвали «Кристальною» через ефектні кристали. Натомість «Кришталевою» її почали називати передусім завдяки туристам, хоча кришталю ані з залах, ані у ходах її немає. З роками печера у Кривчому ставала все популярнішою — її десятиліттями представляли передусім як пам’ятку природи і відвідувачі чули, напевно, більше про доісторичних тварин, залишки, яких палеонтологи знайшли у «Кришталевій», аніж про Клима Гутковського та старання місцевої громади подбати про неї. А все ж, пам’ятка збережена і приймає тих, хто хоче пізнати щось нове. Тепер настала черга повертати ще й малознані сторінки її історії.
Екскурсії до «Кришталевої» проводить «Тернопільський обласний комунальний центр туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді». Згідно з інформацією сайту цієї установи, відвідувачів організовано водять у пам’ятку у вівторок-середу о 10.00–17.00, четвер-неділю — о 10.00–18.00. Останній захід групи до печери — за 45 хв. до закінчення робочого часу екскурсоводів. Максимальна кількість осіб у групі — 15.
