Коли Тарас Прохасько бідкається про безсніжне сегорічне Різдво, я згадую свою подорож до Вифлеєма. Місяць тому, на початку грудня, на центральній площі цього палестинського містечка вже пишалася височенька ялинка. Рясно обсипана різнокольоровими іграшками, підперезана дощиками й прикрашена гірляндами, вона мала створювати різдвяний настрій всього за кількадесят метрів від Храму Різдва Христового.
Мені, втім, вона здалася екзотичною, бо погода була сонячною й теплою, гулялося тоді містом у футболці й сонцезахисних окулярах, наче був свіжий літній день. Апельсинові дерева вгиналися під тягарем стиглих плодів, на базарних вулицях торгували прохолодними напоями й морозивом. Словом, жодного натяку на Різдво в тому нашому традиційному розумінні – щоб зі срібним снігом під ногами і солодкою кутею на столі. Ялинка у Вифлеємі виглядала не просто екзотичною, вона там була недоречною.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
Читайте також
Хоча символіка цього різдвяного дерева прозора: дощики й гірлянди – це змій-спокусник, що обплів стовбур; кульки й прикраси – це плоди дерева пізнання, яблука (або – в близькосхідній версії – граната); зірка – вифлеємська зоря, що сповістила світу благу звістку. Втім, ялинка як різдвяний символ перекочувала у Вифлеєм із Заходу, та й трапилося це протягом останніх століть. Таким чином можемо спостерігати своєрідний обмін символами: Вифлеєм дав світу Ісуса, світ віддячив Вифлеєму ялинкою.
Мандрування дає змогу змінити звичний кут зору, покращити оптику; подорож на Святу Землю збагатила контурну карту моїх власних уявлень реальною картинкою. І виявилося, що вся біблійна історія розгортається в південних широтах, у спекотному й посушливому кліматі, поміж оливкових і мандаринових дерев. Без снігу, студені й наморозі на шибках, як ми звикли. Не кажучи вже про те, що й сам Ісус не був втіленням білошкірої слов’янської вроди, знайомої нам з локальної іконографії.
Це тепер ми такі мудрі і все знаємо з фільмів та інтернету, а колись у наших палестинах жителів Близького Сходу змальовували хіба з уяви. Тому завжди так цікаво розглядати музейні експозиції ікон, приглядатися до іконостасів у старих храмах, особливо виконаних в наївному, примітивному ключі, ‒ бо можна простежити і за тогочасними стереотипами. Як тоді люди уявляли трьох царів, скажімо, або жителів Близького Сходу, сучасників Ісуса. Нічого дивного в тому, що, пишучи ікони, вони хапалися уявою за образи своїх сусідів чи знайомих, зображували їх у звичних для себе рисах.
Насправді ж Ісус і люди, що його оточували, не були аж такими схожими на слов’ян. Вірогідно, що й відтінок шкіри у них був темнішим, і волосся могло кучерявитися, і носи могли бути більшими й не такими ідеально рівними, як на наших іконах.
Якраз у цьому полягає одне з найбільших чудес християнства – і як релігії, і як світоглядної концепції – у прийнятті Іншого, інакшого, коли пророком для людей міг стати представник іншої крові, кольору шкіри, мови й культури, виходець із далекої землі. І коли ми говоримо, що Європейська Унія збудована на християнських підвалинах, маємо на увазі саме це – єдність у різноманітті, акцептацію інакшості, рівність усіх перед – колись Богом, а тепер – Законом.
Думаю, саме під таким кутом слід оцінювати ганебну позицію УПЦ МП в Запоріжжі навколо трагедії, що обірвала життя дворічної дитини. Цей інцидент переводить Московський патріархат на щабель не просто українофобської організації, а ще й антихристиянської. Адже чи по-християнському це – відвернутися від Чужого, який потерпає у скруті, відмовити Іншому (за кольором шкіри, мовою, політичними поглядами чи патріархатом хрищення) у хвилину розпачу?
І чи відспівав би той горезвісний батюшка самого Ісуса, якого, як відомо, христили не в Москві-ріці?
