З ініціативи письменника, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Всеукраїнської літературної премії ім. Степана Сапеляка (2017 р.), головного редактора журналу «Літературний Тернопіль» Богдана Мельничука, започатковано серію книг «Краяни – лауреати Шевченківської премії. Вибране». Перша книга присвячена (світлої пам’яті) поету Степану Сапеляку і вийшла друком у тернопільському видавництві «Терно-граф».
Політв’язень прокомуністичного режиму, правозахисник, член Міжнародного ПЕН-клубу. До книги увійшли різнопланові поезії із циклу «Свобода слова», «Слово на зажинок», «Слово до матері», «Приготування до спокути», «В поцілунку любові». В основі видання – його збірка «Во ім’я слова» (Харків: Майдан, 2007). В оформленні книги використані графічні твори львів’янина, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка художника Івана Остафійчука. Портрети відомого українського художника Богдана Ткачика. Видання здійснено за фінансової підтримки Тернопільської ОДА, Тернопільських обласної та міської рад.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Фото: Валентина Семеняк
23 травня 2017 року у День пам’яті жертв політичних репресій Степану Сапеляку було встановлено меморіальну таблицю на стіні колишнього приміщення обласного управління КДБ по вул. Коперника. Нині музей політв’язнів та репресованих. Колись у цих підвалах юний Степан відмучився дев’ять місяців. 24 вересня 1973 року Тернопільський обласний суд у закритому режимі виніс С. Сапелякові вирок за ч.1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда») і ст.. 64 («Організаційна діяльність та участь в антирадянській організації») – п’ять років позбавлення волі й три роки заслання. А передував цьому нечуваний випадок. До 55-ї річниці проголошення Української Народної Республіки та 54-х роковин Акта Злуки ЗУНР і УНР група росохацької молоді (у якій був Степан) вивісили в Чорткові жовто-блакитні прапори і розклеїли написані від руки листівки, де йшлося про «Свободу українським патріотам!» (арешти шістдесятників). Заслання поет відбував у концтаборі № 389/36 у селі Кучино Пермської області. Після звільнення мав право жити тільки в Харківській або Донецькій областях – вибрав перше.
У своїй передмові «Тривалий рваний зойк…» Богдан Мельничук написав про свого побратима: «Він любив людей і довколишню природу. Ми бродили з ним лісом, котрий починається відразу ж за подвір’ям його родинної хати в Росохачі на Чортківщині, й Степан розмовляв не лише зі мною, а й із деревами, травою, пташками. І здавалося, що дерева шелестять із вдячністю, трава росте швидше, птаство співає веселіше… Він показував мені джерело, до якого звідусіль приїжджали незрячі, щоб промити очі цілющою водою, а на горі над ним – залишки схронів вояків УПА. Я слухав його неквапну, виважену на терезах думки мову і розмірковував над тим, що Степанові вірші, наскрізь проникнуті вболіванням за долю України, встократ підсиленим його стражданнями в Сибіру, теж промивали, тільки не очі – свідомість тисячам, а може, й мільйонам земляків, сущих на рідній землі та в еміграції».
Незабаром серія «Краяни – лауреати Шевченківської премії» поповниться новими іменами: Роман Андріяшик, Іван Гнатюк, Роман Лубківський, Григорій Штонь.
Фото: Валентина Семеняк
