Найвідоміша тернопільська гімнастка підкорила американський цирк

Найвідоміша тернопільська гімнастка Інга Шкарупа останніх 17 років мешкає у США, де має улюблену справу і не особливо любить згадувати часи, коли її фактично викинули зі спорту, не включивши в заявку на Олімпійські ігри.

Інга розповіла про своє теперішнє становище та згадала про велику мрію життя, яку через підкилимні ігри не вдалося реалізувати, пише «Номер один».

«Страховка – це твої руки і ноги»

– В Америці, як може комусь здатися, життя медом не намазане. Живу в Орландо (штат Флорида), працюю в цирку «Cirque Du Soleil». Багато часу займає робота з фізичним навантаженням. Практично кожен день потрібно налаштовуватись, як колись на змагання. Працюю п’ять днів на тиждень, по два шоу в день. А під час різдвяних свят доводиться працювати і по шість днів. Графік розплановано на весь рік, маю тричі на рік короткі відпустки – два тижні у травні, коли намагаюся приїхати додому, і по одному тижню в січні та вересні.

– Яку композицію у шоу особисто виконуєш?

– Номер називається «Повітряні акробати». У нашій групі чотири дівчини й один хлопець. Нас ліфтом піднімають під купол цирку і з допомогою спеціальної стрічки замотуємось та робимо ніби падіння. Все це відбувається з майже 10-метрової висоти.

– Не страшно падати з такої висоти, хоча, напевно, є якась страховка?

– У шоу «La Nouba» наш номер вважається найбільш небезпечним. Страховка – це твої руки і ноги, додаткового страхування немає. Є я і стрічка! Все залежить він тебе, ти маєш бути під контролем кожну секунду. Головне – правильно обмотатися стрічкою. Хоча у шоу вже працюю 13 рік, але досі страх постійно присутній і я боюся висоти. Причому боязко більше під час тренування при повному світлі. Під час шоу, коли світло вимикають, висоту не так відчуваєш, на ній не особливо концентруєшся, більше думаєш, як усе правильно виконати. Звичайно, до всього звикаєш, але потрібно бути дуже сконцентрованим. Вісім місяців тому в нас був випадок, коли дівчинка з нашої групи впала. Її вже не мало бути серед нас, адже падіння було головою вниз із великої висоти. Нашій партнерці дуже пощастило, що вона вижила, хоча, на жаль, стала інвалідом.

– А тебе травми за ці роки обходили стороною?

– Під час виконання номера дуже велике навантаження, тому травми є завжди. Усе болить потроху: плечі, пахи, спина, лікті, ребра, інколи буває, що защемляє шию, часто на шкірі є синці. Ось нещодавно на грудній клітці потягнула м’язи і довгий час після цього відновлююсь. У нас дуже важкий силовий номер, тому після його виконання завжди щось та й турбує, зазвичай це плечі.

– А є в артистів цирку щось на зразок лікарняних чи вони, як на конвеєрі, за будь-яких умов повинні вийти на арену?

– Організм – не залізний і різні випадки трапляються. Звичайно, у нас є лікарняні. На місці є лікарі, які постійно слідкують за станом здоров’я і у разі, якщо артист отримав травму, його відсторонюють від шоу до повного видужання, направляючи до профільного лікаря. Та якщо травма не серйозна, то перша допомога надається на місці, для цього є відповідні препарати, масажист тощо.

– Відсутність через травму в шоу, очевидно, відбивається на твоїй зарплатні?

– Хоча певну суму нам покриває страховка, однак, звісно, платня менша, якщо ти на лікарняному, ніж коли повноцінно виступаєш в усіх шоу.

– Інго, в цирку ти працюєш з тих пір, як поїхала з України?

– З України я поїхала у 2000 році. Декілька місяців була в Канаді на навчанні. Там відбувався свого роду кастинг, дивилися, що я вмію, тренувалася і тільки після цього направили в Орландо. Що цікаво, у Канаді я навчалася іншій дисципліні ніж та, яку нині виконую. Спершу почала виступати на так званій батутній доріжці, розміщеній навхрест, на якій виконувала стрибкові вправи. Потім у групі повітряних акробатів потрібна була заміна. Місцеві тренери побачили, що я ідеально підходжу, в мене красива лінія, я розтягнута. І вже тривалий час працюю в номері «Повітряні акробати». Загалом у цьому цирку я відпрацювала три роки, потім п’ять років не працювала, а в 2008-му знову повернулася. Загалом у цирку «Cirque Du Soleil» я вже 13 років.

– Скільки коштує шоу, в якому ти береш участь?

– Шоу має багато номерів і триває понад півтори години. На його перегляд є різні ціни, в середньому 100 доларів, хоча можна придбати квитки і по 60 доларів, усе залежить від місця, в якому ти сидиш. При цьому не обов’язково місця ближче до сцени є найдорожчими. Наприклад, коли друзі просять придбати квитки, то беру місце якнайвище, тому що є номери, які відбуваються під куполом, тоді постійно треба задирати голову. Коли ж сидиш вище – видно як усю сцену, так і те, що робиться вгорі.

– Якщо приїжджають до тебе у гості рідні чи знайомі, є можливість їх запросити на шоу безкоштовно?

– Учасникам шоу виділяють усього по чотири безкоштовних білети на рік. Є ще місця вгорі за склом, де теж можна дивитися шоу, хоча зображення звідти не таке якісне, але все ж… На ці місця нам видають по 12 квитків. Якщо усі білети використала, то, звичайно, доводиться купувати, хоча для артистів цирку передбачена суттєва знижка.

«Я – в шикарній формі»

– Як вдається стільки часу тримати себе у формі, адже коли тобі 18-19 років – це одне, а відпрацювати 13 років?..

– У дисципліні «Повітряні акробати», так чи інакше, ти маєш бути розтягнута, пластична. Якби у мене всього цього не було, мені б одразу сказали: «Ти нам не підходиш». Я ж відповідаю усім цим критеріям, тим більше, що нас щороку перевіряють, є ОФП-нормативи, все як у спорті. Тому доводиться бути у формі. Звісно, я вже не маю такої фізичної форми, яка була, коли професійно займалася гімнастикою, де значно більші навантаження. Тим не менше, і в цирку великі навантаження, які маєш витримувати, якщо хочеш і далі брати участь у шоу.

– Щоб якісно виступати, якось окремо тренуєшся?

– Додатково нікуди не ходжу, тренуюся виключно в цирку. Хоча у нас є тренери, які розподілені по номерах, але підкачка, розтяжка – це все на моїй відповідальності. Ніхто мене в цьому не контролює.

– А якщо порівняти твою вагу, коли ти закінчувала активні виступи у спорті, і нинішню, багато додалакілограмів?

– Не забувайте, що я закінчила спортивну кар’єру, коли була 19-річною дівчиною. Тоді організм був несформований, я росла. До тодішньої ваги додала 8-10 кілограмів, але всі у цирку продовжують казати, що я струнка та худенька і… постійно відправляють щось поїсти. Для цирку і для життя, не хочу себе хвалити, я – в шикарній формі!

– А як ставишся до харчів, що дозволяє собі артист американського цирку?

– Дозволяю собі практично все, що люблю. Під час роботи на організм іде велике навантаження, зокрема, стрічки перетискають шлунок, тому протягом дня я не можу багато їсти. Ситно ж вечеряю після роботи. На вихідні можу собі більше дозволити і ні в чому не відмовляю. Намагаюся сама собі готувати. Споживаю зазвичай натуральні страви – салати, дуже люблю супи. Хоча інколи дозволю собі чіпси, а перед шоу постійно вживаю кілька кусочків шоколаду. Натомість не вживаю солодкої води. Щодо солодощів, то у мене був період, коли страшно на них налягала, але це тривало не довго. Загалом такого, щоб дуже тягнуло до тістечок, тортів чи інших солодощів, немає, якщо морозиво їм раз на півроку, то це дуже добре. Просто не хочеться.

– Ти п’ять років була поза цирком. Чим у цей період займалася?

– Спершу працювала тренером, потім – продавцем (продавала купальники) і кілька років відпрацювали у двох шоу в водному парку. Там виконувала стрибкову програму, лазила по канату, а ще був сольний номер «Кільце», коли мене піднімали й опускали на певну висоту, а я виконувала силові елементи. Одне із шоу відбувалося у відкритому басейні з дельфінами, косатками тощо, інше – в закритому приміщенні, і було воно суто акробатичне.

– А чому не залишилася там, а повернулася в цирк?

– Усе просто – шоу закрили. Думала, що у цирк мене назад не візьмуть. Зробила відео , що я можу, надіслала туди, і після його перегляду мене за кілька днів прийняли назад до «Cirque Du Soleil».

– А чи не було пропозицій стати тренером зі спортивної гімнастики, адже мала великий досвід, чимало досягнула у цьому виді спорту?

– Коли пішла з цирку, то близько 9 місяців пропрацювала тренером з гімнастики. Але довелося залишити цю справу, адже платня була мала, до того ж її постійно затримували, а потрібно було винаймати житло, витрачати кошти на проїзд, харчування. І коли надійшла пропозиція працювати в іншому шоу, я поміняла тренерство на більш стабільну роботу.

Два роки тому дівчина, з якою я працювала у цирку, відкрила свій гімнастичний зал і час від часу запрошувала мене на гімнастичні збори. Коли мала вихідні, то певний час там підробляла. Загалом резюме особливо нікуди не направляла, тому й, напевно, запрошень не мала.

– А який зараз рівень гімнастики у США?

– Американські гімнастки на дуже високому рівні. Хоча під час моєї гімнастичної кар’єри американки не були нашими конкурентками, українки їх значно випереджали. Чесно скажу, за нинішнє покоління українських дівчат-гімнасток мені соромно, вони дуже у майстерності опустилися. Після того, як я залишила спорт, ще деякий час українська гімнастика трималася, а потім пішла на спад і нині переживає складні часи.

«Повідомлення, що не їду на Олімпіаду, розбило моє серце на шматки»

– Напевно, неприємні для тебе спогади, але не можу не запитати. 2000 рік. Іде підготовка до Олімпіади в Австралії. Називають склад української гімнастичної збірної, де ти була одним із лідерів, і несподівано місця для Інги Шкарупи не знайшлося…

– Влітку перед Олімпіадою травмувалася, підвернула ногу, болів гомілкостоп. Ішов процес відновлення. В один прекрасний момент старший тренер збірної України сказав, що я на Олімпіаду не їду. На Іграх нашу країну в спортивній гімнастиці представляли шість спортсменок. Претендентів було значно більше, з різних куточків України, кожен тренер намагався «пропхати» свою вихованку. Кажуть, кожне місто платило за включення свого спортсмена до офіційного списку на Олімпіаду. Тернопіль , очевидно, цього не робив. Тоді була своя політика. Навіть якщо ти сильніша і могла принести славу країні, до уваги це не бралося. Я розуміла, що першим номером гімнастичної збірної України на той час не була, але у трійку-четвірку точно входила і була впевнена, що маю поїхати в Австралію. Тим більше, рік перед тим була у складі команди, яка на чемпіонаті світу в Китаї виборола ліцензію на Олімпіаду. Я заслужила це право, але не так сталося… На той час до збірної взяли дівчинку, яка, по-перше, була молодша за мене на кілька років, по-друге, із травмованим коліном. Поїхавши в Австралію, вона жодного разу так і не вийшла на старт.

– Чув, що в той момент творилося ще багато нечистого.

– Уже пізніше дізналася, що лікарі на чиєсь прохання спеціально мені давали не ті препарати, кололи не ті уколи. А все для того, щоби біль у нозі не припинявся і я вчасно не відновилася. Отже, була причина, щоби мене не включити у склад збірної на Олімпіаду. Також розповідали, що під час олімпійського відбору на спортивній базі в Конча-Заспі спортсменки ходили до чаклунок, яких просили зробити так, щоб їхні конкурентки невдало виступили. А тренери налаштовували своїх підопічних, щоби дівчата одна з одною не розмовляли….

–Які були твої емоції, коли дізналася, що не їдеш до Австралії?

– Дуже засмутилася, прикро було до сліз, ні з ким не хотіла спілкуватися. Сказала собі, що залишаю спорт, бо не бачила більше дороги у гімнастиці. Моя мета – Олімпіада, до неї довго йшла. Цим я тільки й жила, адже віддала спорту багато сил та здоров’я, у мене не було нормального дитинства, як в інших дітей. Дехто з дівчат по збірній вважав мене білою вороною, бо в мене на першому місці була гімнастика та Олімпіада, мене більше нічого не хвилювало, я не думала ні про хлопців, ні про дискотеки. Брала участь у двох чемпіонатах світу і Європи, їздила на Всесвітню універсіаду і все заради одного-єдиного – поїздки на Олімпіаду. Повідомлення, що мене не беруть, розбило моє серце на шматки.

– А твої особисті тренери ніяк не могли вплинути на цей процес?

– Я почала тренуватися у тернопільській ДЮСШ №2 на відділенні спортивної гімнастики в Тетяни Вікторівни Геращенко, далі мене тренував Володимир Іванович Турчин. А потім переїхала у київський спортінтернат, де мене тренувала Зінаїда Іванівна Горбач, котра вивела до рівня збірної. Вона була заслуженим тренером України, її вихованки досягали значних результатів на змаганнях найвищого рівня, тому потраплю я на Олімпіаду чи ні, вона, на відміну від інших наставників, особливо не переймалася.

– Як цю несправедливість вдалося пережити?

– Надійшла пропозиція працювати в цирку і я, не роздумуючи, кинула все і поїхала за океан. Що цікаво, коли їхала в Канаду, гімнастична збірна якраз летіла на Олімпіаду. Можете собі уявити мої відчуття. Вже згодом дівчата розповідали, що багато людей, у тому числі наших суперниць з інших країн, запитували: «Де Шкарупа, чому Інги немає?» Ті ж італійці, як дівчата, так і чоловіки, а також їхні тренери мене називали «елегантною гімнасткою», і для них було дуже дивно, чому мене не взяли на змагання.

Незадовго мені мама повідомила, що на неї вийшли представники Канади (я часто там бувала на комерційних турнірах, навіть допомагала місцевим спортсменкам, ставила їм техніку), хотіли, щоб я виступала за їхню збірну. Я ж відповіла, що хочу про гімнастику якнайшвидше забути і про неї нічого не чути.

– Після Олімпіади не доводилось зустрічатися з дівчатами, одна з яких зайняла твоє місце в олімпійській збірній?

– Жодного разу на олімпійську базу більше не приїздила і ні з ким по життю не зустрічалася. Бачила одну дівчину, яка працювала в іншому цирку і проїздом перебувала в Орландо, але гімнастичної теми практично не піднімали. А так у кращому разі з кимось хіба що переписуємось у соціальних мережах. Колись одна дівчина, яку я вважала подругою і з якою ми жили в кімнаті, дзвонила та вибачалася. На той час я була за неї набагато сильнішою і не вважала її своєю конкуренткою, але вона таки на Олімпіаду поїхала. При розмові вона згадувала, що коли захворіла, то тільки я біля неї цілу ніч просиділа, прикладала до голови компрес, щоб збити температуру, викликала лікаря…

«Тренери називали мене «дубовою» та «нерозтягнутою»

– Інго, якби тобі сказали повернутися у минуле, пішла б у гімнастику?

– Ніколи б не хотіла перейти через це! У гімнастику прийшла в 4 рочки. На початках мене не хотіли записувати у секцію, бо мала не таку, як у всіх, ходьбу, була дуже худенька, натомість випуклий животик, який, як і будь-яка дитина, не вміла втягувати. Батько ж тренерам сказав: «Дайте їй повисіти на брусах, подивіться, яку вона має силу в руках!» Я тоді 10 разів підтягнулася, і мене таки взяли на гімнастику. Тернопільські тренери ніколи не робили на мене ставку, за їхніми словами, я була «дубова», «нерозтягнута», у мене до гімнастики не було від природи дару. Натомість я була працелюбна та наполеглива і десь у 7-8 років мене, як кажуть, «поперло», я почала відвойовувати позиції в інших дівчат. І тренери вже побачили, що в мене таки є талант та спортивна хватка.

– Який вид гімнастичної програми був твоїм улюбленим,а який не долюблювала?

– До улюблених можу віднести стрибок та вільні вправи. У Києві тренер поставила на хорошому рівні роботу на брусах. А не любила колоди, з якої неодноразово падала, це сталося навіть на чемпіонаті світу.

– Інго, ти сказала, що перед Олімпіадою травмувалася, а загалом у спортивній кар’єрі часто турбували травми?

– У гімнастиці без них ніяк! Скажімо, падала на голову, було зміщення шийних хребців, тріщина в грудній клітці. На щастя, переломів (стукаємо по дереву, –авт.) у мене ніколи не було.

– А після травм, які ти назвала, не було бажання закинути гімнастику і зайнятися чимось менш травматичним та більш дівчачим?

– Був такий випадок, що кидала гімнастику. Але це було не через травму, мала конфлікт із тренерами. Тиждень не ходила в зал, після чого наставники почали телефонувати, питати батьків, куди поділася. І я таки повернулася в гімнастику.

– Коли вперше поїхала на міжнародні змагання?

– Якщо не рахувати комерційних турнірів, то перший мій міжнародний старт відбувся у 1996 році на юніорському чемпіонаті Європи в Бірмінгемі (Англія). Тоді в опорному стрибку здобула бронзову нагороду і в команді теж була третьою.

– Пригадай твої головні перемоги в гімнастиці…

– Три роки поспіль виборювала звання чемпіонки України в багатоборстві. Також була третьою на чемпіонаті Європи у командному заліку. У 1999 році з командою здобула «бронзу» і на чемпіонаті світу. Щодо цієї медалі, то тут вийшла ціла детективна історія. Наша команда мала бути третьою, але дівчина, яка ніколи з колоди не падала, таки це зробила і українська збірна тоді зайняла четверте місце, а «бронзу» вибороли гімнастки з Китаю. Виявилось, що у китайській збірній виступали дівчата, молодші за 16 років, що було заборонено правилами. У 13 років я отримала цю медаль і нині вона знаходиться в мене у Штатах. На той час це була дуже очікувана медаль, адже я була майстром спорту міжнародного класу, а за призове місце на чемпіонаті світу давали звання заслуженого майстра спорту. Коли цю медаль нам повернули, мали б автоматично дати «заслуженого», але цього так і не відбулося до сьогодні. У відповідних спортивних відомствах не доходять руки.

«Дуже хочу народити дитину, щоб було заради кого жити»

– Ти згадувала, що у дитячо-юнацькі роки повністю присвятила себе гімнастиці та не ходила на побачення з хлопцями. Нині ти теж ще не знайшла своєї другої половинки…

– Я не те, що не хочу цих відносин, я не щаслива у тому плані. Траплялися такі люди, які не стали моєю другою половинкою. У мене багато років були відносини з молодим чоловіком, але два роки тому ми розлучилися. Місяць тому знову почала спілкуватися з американцем, як воно буде і як далеко ці відносити зайдуть – не знаю. Сім’ю і дітей давно хотіла. Навіть думала сама народжувати, але у США це важко, допомоги немає звідки чекати, тому матір’ю-одиночкою бути не хотіла. Однак вік піджимає, потрібно вибирати. Тому може так статися, що буду мамою-одиночкою, адже дуже хочу народити дитину, щоб було заради кого жити. На сьогодні діти моєї рідної сестри Христини (на три роки молодша за Інгу, –авт.) – Артур та Карина – для мене як рідні.

– Знаю, що Тернопіль залишив у тебе теж гіркий присмак.

– Коли я була провідною спортсменкою, то мені пообіцяли квартиру, якщо… поїду на Олімпіаду. Я туди через різні обставини не поїхала і про мене в рідному місті забули. Навіть попри те, що не поїхала на Олімпіаду, мала багато вагомих досягнень – була триразовою абсолютною чемпіонкою України, в призерках чемпіонатів Європи та світу, тому місцева влада могла якось допомогти із квартирним питанням. Але тоді якось це все заговорили і місто за мої багаторічні успіхи залишило мене ні з чим.

– У Тернополі щороку проводять змагання з гімнастики на кубок Інги Шкарупи…

– Місто почало організовувати їх без мене, використовуючи моє ім’я в гімнастиці. Я не маю нічого проти, більше того, мені приємно, що в рідному місті мене не забувають, хоча я вже давно з нього виїхала. На жаль, практично ніколи на цих змаганнях не буваю, усього двічі особисто була присутня. Вони проводяться зазвичай у квітні, а в мене відпустка в травні.

–Чи відомо тобі про ті проблеми, які виникли у твого батька в Тернополі, коли місцева влада намагається, м’яко кажучи, вставляти палки в колеса, демонтувавши магазин, який, до речі, називався твоїм іменем?

– Про те, що між батьком і місцевою владою відбувається «війна», обізнана. Прикро, що в рідній країні має місце корупція, керівники не «нажируються» грішми. Коли гостювала в Тернополі, то була на прийомі в заступника міського голови. Просила за батьків, адже вони не якісь там бандити, нічого нелегального не роблять, нікому шкоди не завдають. Високопосадовець пообіцяв розібратися, але далі слів справа так і не пішла. Моє ім’я відоме у спортивному світі, моїм ім’ям названо щорічні всеукраїнські змагання, але щоби чимось допомогти моїм рідним – цього немає. Батьки як можуть борються із несправедливістю, адже вони чесні люди, але самі розумієте, в якій країні їм доводиться жити, кожен чиновник «гребе» під себе. А коли я у США, в мене руки зв’язані, нічим їм не можу допомогти.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Інго, ти маєш американське громадянство?

– 9 років тому отримала американське громадянство. Спершу подала документи на «Зелену карту», а через 5 років – на громадянство. У цьому питанні значну допомогу надало керівництво цирку.

– В Америці маєш власне житло?

– Маю великий будинок – чотири спальні, дві вітальні та кухню. За нього продовжую сплачувати, він у кредиті на 30 років. Оскільки живу одна, а сплачувати кредит потрібно, то буває, що беру квартирантів, здебільшого з країн колишнього Радянського Союзу. Район, де мешкаю, вважається хорошим, та й мені близько до роботи.

– Чи має Інга Шкарупа автівку?

– Без автівки в Орландо – нікуди. На «Тойоті Кемрі» їжджу і в магазин, і на роботу вже близько 10 років. Тут усі мають машини, хоча і є громадський транспорт. В Україні водійських прав не мала, отримала їх в Америці і вже маю 17 років водійського стажу.

– Рано чи пізно доведеться піти із шоу. Де бачиш себе після цирку?

– Навіть не знаю. Тренером працювати не хочу, хіба буду вчити артистів дисципліни, яку зараз виконую. Шоу затребуване, тому можу тренувати людей, які прийдуть мені на зміну. Можливо, буду давати приватні класи з гімнастики, може, організую невеличкий бізнес. Поки здоров’я дозволяє – працюю, а там – куди вітер подує… Грандіозних планів немає, хочу займатися тим, що мені подобається, і приходити на ту роботу, яка б мені приносила задоволення.

– Чого хочеш досягнути у житті?

– Важко сказати, я зараз на тому етапі, що думаю, можливо, з цирком закінчити, бо замучилась як фізично, так і морально. Я хочу сімейного затишку, стабільності у відносинах, мати поруч кохану людину…останніх 17 років мешкає у США, де має улюблену справу і не особливо любить згадувати часи, коли її фактично викинули зі спорту, не включивши в заявку на Олімпійські ігри.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram