Уявіть собі людину, яка народилася на чужині, але з дитинства розмовляє українською мовою, належить до притаманного українцям антропологічного типу, а її предки з усім родом походять з України. Чи є вона українцем?
Звісно, що так! Без жодних сумнівів. Наприклад, генерал-губернатор Канади (1990—1995) Роман Гнатишин народився 16 березня 1934 року в Саскатуні. Його предки походять із буковинського містечка Вашківці. Він розмовляв українською мовою. Коли в жовтні 1992 роки відвідав Україну, то розчулений до сліз теплим прийомом земляків, сказав: «Я ніби завжди жив тут, з вами, дорогі моєму серцю буковинці…» Українці прийняли його за свого — з великою повагою і любов’ю. Спробуйте заперечити українськість Романа Гнатишина, якщо в нього наявні всі три чинники національної ідентичності: «земля» (походження предків з України), «кров» (раса, антропологічний тип), мова (ментальність, культура). І все це підтверджене любов’ю до нього з боку його українських земляків.
Перегляньте також:
- Альянс у галузі інспекційних та лабораторних послуг Biolights та ASi Ukraine LLC
- Як війна вплинула на якість освіти
Такі ж самі чинники української ідентичності має Ісус, Син Божий.
«ЗЕМЛЯ» (ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ПОХОДЖЕННЯ)
Ісус народився 25 грудня 1 р. до н. е. (за 6 днів до початку нової ери) в батьківській хаті в галілейському Назареті, тому його називали Ісусом з Назарета. Сам же він називав себе Сином людським, — щоб підкреслити, що йому притаманне все, що притаманне людині, в тому числі й національність. Для позначення національності його називали «Ісус Галілеянин» (подібно як «Леся Українка» чи «Вальтер Скотт», тобто «шотландець»).
Галілеяни — це південна гілка суперетносу галлів-кельтів-кіммерійців. Цей суперетнос (тобто сім’я етносів-братів, що виокремилася з первинного материнського етносу) народився у 12 ст. до н. е. в Україні. Звідси під різними племінними назвами він розселився на величезній території від Прип’яті до Іспанії та Палестини. Достеменно відомо, що в 11 ст. до н. е. південні галли («филистимляни») завоювали Палестину («пал-стан», тобто «воїнський табір»). Євреї в цей час населяли напівпустельні Іудейські гори між південною Палестиною і Мертвим морем. Північну Палестину, яка з огляду на родючі грунти була найбільше подібною до України, гали-филистимляни назвали словом Галлія—Гальлея—Галілея, тобто «край галлів». Так вони робили завжди — опановану землю називали іменем свого племені-етносу (Бельгія, Британія, Скотланд) або іменем всього суперетносу (Галичина, Галатія, Галісія). Своїй новій батьківщині галли дали власні гідроніми й топоніми: річки Ярдана («яра вода») і Яргон, гора Ярмак («яра маківка», сучасна Мерон), міста Магадан («могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія—скуфія—скупщина»), Рама («хрест»), Каня («яструб»). Галілеяни були прямими нащадками цих південних галлів — вихідців з України. Всі родичі Ісуса і всі апостоли, за винятком Іуди, були галілеянами. З погляду чинника «землі» (походження) Ісус був українцем.
«КРОВ» (РАСА, АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ТИП)
Характерною особливістю галів-кельтів були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи. Вони були відчутно вищими в порівнянні з іудеями: за даними археології, зріст тодішніх іудеїв не перевищував 160 см. Всюди підкреслюється, що в галів розкішне русяве волосся, яке чоловіки часто носили розпущеним.
Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії, вона була шляхетною красунею високого зросту, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі й тонкі пальці рук. Ісус був дуже подібний до Своєї матері — був високого зросту, мав тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі. Правдивість цих описів через 2 тисячоліття підтверджена Туринською плащаницею, яка зберегла фотографію Ісуса в момент його воскресіння. Згідно з нею, Ісус був людиною європейського типу з атлетичною статурою, зростом 180 см, світлокаштановим волоссям і шляхетним виразом обличчя. З погляду чинника «крові» (раси) Ісус був українцем.
«МОВА» (КУЛЬТУРА, СВІТОГЛЯД, ЗВИЧАЇ)
Культурно-світоглядна спадкоємність між галами-филистимлянами і галілеянами є безперечною: самоназва («галілеяни»), рід занять (хліборобство, садівництво, свинарство, рибальство, бджолярство, льонарство), воїнська традиція (і галли 12 ст. до н. е., і галілеяни 1—2 ст. н. е. були чудовими воїнами), культ честі та слави (прислів’я «галілеянин любить честь, а іудей — гроші»), символіка (від трипільських розписів кераміки филистимлян до трипільської мозаїки найдавнішого хрестиянського храму в галілейському Мегіддо).
Ім’я Ісус (Іес-ус) — це гелленський варіант імені Яс, що означає «ясний», «світлий», «сонячний». Гелленське слово «хрестос» означає «найкращий, шляхетний, боголюдина». Це слово має синонім — «син Божий»: «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти хрестос — син Божий. Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він хрестос» (Матвій 16.16, 20). Давнє слово «хрестос» не треба плутати з новотвором «хрістос», яке зустрічається лише в новозавітних текстах і означає «помазаника», «месію» — іудейського земного царя, який відновить Іудейську державу і підкорить всі народи світу.
Про звичаї галілеян свідчать ритуали, описані в Євангелії. Наприклад, обряд святкування Нового року, більше відомий як «Таємна вечеря», що відбувся в Єрусалимі на весняне рівнодення в четвер 22 березня 31 року. Ісус з апостолами по колу випили з однієї чаші свіжий виноградний сік (“плід виноградної лози”), здійснили обряд ломання короваю, «і, проспівавши славлення, вони вийшли на Оливну гору» (Матвій 26.30). «Славлення» або «славень» — це урочиста пісня, гімн. Описаний ритуал донині виконується в українських громадах, особливо в селах. Характерно, що згаданий вище ранньохрестиянський храм в Мегіддо не мав жертовника, зате мав великий стіл — вочевидь, для здійснення описаного вище ритуалу.
Населення Галілеї постійно підживлювалося галльськими переселенцями з півночі. Ісус належав до тієї хвилі галлів, які ще зберегли материнську мову, що нею розмовляли мешканці тодішньої України. Ця внутрішня мова в них існувала як «хатня» — нею «новоприбулі» галілеяни спілкувалися між собою, з дітьми. Саме цією мовою Ісус промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46), тобто «Лельо, Лельо, лем з мя ся остані». Для іудеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були загадкою. Натомість вони не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського краю, звідки галілеяни переселилися в Палестину. Дослівно ця фраза перекладається «Тату, Тату — лише зі мною останься». Але треба розуміти, що Ісус вмирав, у нього згасала свідомість, а в таких ситуаціях залишаються лише інстинктивні дії, вигуки і усталені словесні формули, що виголошують автоматично, наприклад: «Ой!», «Ого!», «Мамо!», «А щоб тобі!»… Тож найвірогідніше, що Ісус промовив усталений вираз (фразеологічний зворот, ідіому). Тому його не можна перекладати буквально — подібно до фразеологізмів «як з неба на голову» (тобто несподівано), «впало в око» (привернуло увагу), «з’їсти зуби» (мати великий досвід) тощо.
Сенс цього галльського фразеологізму — «Тату, Тату, тепер лише на Тебе моя надія», коротше — «Тату, допомагай!» Правильність саме такого перекладу тут же підтверджує євангеліст Лука, який в паралельному місці дає його гелленський еквівалент: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!» або «з Богом!» Так кажуть, коли починають ризиковану справу: йдуть на іспит, стрибають з великої висоти, починають хірургічну операцію тощо. В найважчий момент свого життя, переживаючи невимовний фізичний біль, втрачаючи свідомість і стрімко входячи у стан смерті, Ісус заговорив тією мовою, якою він думав, якою розмовляв з матір’ю і Творцем Всесвіту — своїм небесним Татом. Це була його рідна мова, що прорвалась назовні в «момент істини».
Існує помилковий стереотип, наче Ісус перед смертю почав цитувати арамейською мовою «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» Це повний абсурд, адже Ісус ніколи не втрачав зв’язок з Творцем, а на смерть пішов цілком свідомо, з власної волі — для того, щоб третього дня воскреснути і якнайяскравіше продемонструвати боголюдський потенціал Людини.
Окрім того, якби ці слова були сказані арамейською, то навколишні іудеї їх би добре зрозуміли, натомість «деякі з тих, що там стояли, почувши те, казали: Он, Іліяху кличе!» (Марко 15.35). Так само останні слова Ісуса не були сказані гебрейською, гелленською чи латинською, оскільки поряд стояли первосвященики і фарисейська старшина, які знали ці мови. Але ніхто з них не зрозумів сказану Ісусом фразу, яка на слух сприйнялася як «Елі Елі лема савахтані». Вона була промовлена з дещо невиразною артикуляцією, адже в Ісуса було розбите обличчя і він вмирав. Євангеліст Лука, повторимо, тут же дає гелленський еквівалент цього галльського фразеологізму. Це вже не перший випадок, коли один євангеліст наводить звучання слів в оригіналі, а Лука їх перекладає. Наприклад, сказані арамейською мовою слова «Таліта, кум!» (Марко 5.41) перекладаються як «Дитинко, пробудися!» (Лука 8.54).
Нарешті, існує гарантований спосіб дізнатися, якою мовою говорив Ісус. Це елементарно: просто знайдіть того, хто її зрозуміє — це і буде мова Ісуса! Тож якщо її розуміють навіть сучасні українці карпатського краю (де збереглися дуже архаїчні звичаї та говірки), значить Ісус говорив саме цією мовою — мовою Карпат, тобто карпатським діалектом української мови. Культурологи стверджують, що Лельом українці називали Бога-Творця (Яра, Сварога), якого вважали своїм небесним Батьком. З погляду мови та звичаїв Ісус був українцем.
ВИЗНАННЯ УКРАЇНЦЯМИ
Українці надзвичайно люблять і поважають Ісуса — не дивлячись на двотисячолітню інформаційну війну проти нього, спроби підмінити його сонячне боголюдське вчення іудохристиянською єрессю «рабів божих», фальсифікацію Євангелія, перекручення історії, заглушування Доброї Новини всіляким інформаційним шумом. Українці підсвідомо сприймають Ісуса як свого, рідного. Всенародний авторитет Ісуса незмірно вищий за авторитет будь-якого іншого Великого Українця. І цей авторитет дедалі зростатиме по мірі знайомства українців зі справжнім Ісусом та його Посланням — «Доброю новиною Ісуса Хреста, Сина Божого». Хай Буде!
Дивна давня легенда
В Карпатських гОрах, скрізь поміж народом,
Відомим з давніх пір, як галичани,
Ще пам’ятають жінку свого роду –
Її Марією назвали й величали.
Вона жила в прадавній Галілеї,
Де той народ так звав свою країну,
Пісні співала мовою своєю,
І з молоком передала ту мову сину…
Про кого йдеться, то невже ж не здогадався?
І цю історію від нас давно ховали,
Наш слід заплутали та „склабами” назвали,
Щоб кожен з нас осліп і запродався
Чужинцю підлому, облудливому татю,
Якому байдуже, чи ллється наша мова,
Чи почали її, сердешну, виганяти
Із храму пам’яті та світлої любові…
Та слід залишився, – жива допоки мова,
І до історії ключі вона тримає,
І рідним словом, невмирущим вічним словом
До нас Євангеліє нині промовляє.
Там, бач, залишились такі слова Хрестові,
Що ні один тлумач ще їх не втямив,
Бо прозвучало, сповнене любові:
„О, лельо, лельо, лем з мя ся остані!”
Перекладати галичанам слів не треба –
Там батько лельом споконвіку називався,
То син Маріїн очі звів свої до неба,
Сказав, щоб лиш Отець із ним остався…
Незрозуміле розпинателям те слово, –
Вони і досі на свій лад його тлумачать,
Марія ж дивиться на нас і досі плаче,
Не забувати нас благає рідну мову!
Анна Малахова
