Свято Миколая 2013-го року відбулося для мене і моєї сім’ї в особливий спосіб. Молодший син був на Майдані, а старший – вдома. У ніч з 18-го на 19-е грудня вони мали помінятись місцями. Чоловік був у відрядженні. І мені також випало 18-го бути в Києві по справах. Виходило так, що Миколай «мав» застати нас усіх в потязі. Але недарма є прислів’я: «Хочеш розсмішити Бога – розкажи Йому про свої плани».
У молодшого сина квитка ще не було і ми домовились, що він, як тільки його купить, відразу зателефонує. Домовились їхати додому в одному потязі. Виходило так, що на половині шляху ми мали розминутись із старшим сином, який в цей час мав їхати до столиці, а ми – додому (вахтовий метод). І ось я згадую за Миколая. Особливо роздумувати про подарунок не доводилось: купила на вокзалі український прапорець. Невдовзі подзвонив син і сказав, що купив квиток на «мій» потяг, тільки в інший вагон. Хотів ще сказати номер місця, але… несподівано йому розрядився телефон. Одним словом, коли плацкартний вагон дружно хропів, я «вирушила» у подорож – шукати сина аби покласти під подушку подарунок. Картина була не з веселих: з усіх полиць звисали ноги, цілий ліс ніг… Спробуй відшукати найрідніші ноги. Таки знайшла! Я ж мама. Тихесенько поклала прапорець і почала пробиратися у зворотному напрямку. Побачивши своє місце, полегшено зітхнула і… за звичкою почала мацати під подушкою… І, о диво! Там лежав такий самий прапорець, який я щойно поклала синові. У мене відвисла щелепа… Хто його поклав? Яким чином? Моя творча фантазія не «зводила кінці з кінцями». Це вже згодом дізнаюсь від провідника, що то син попросив його покласти подарунок.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Зустрілись ми з ним удосвіта на Тернопільському пероні. Вдома я знову за звичкою зазирнула під подушку: там були гостинці від старшого сина, який поїхав на Майдан і з яким ми розминулись в дорозі. Дивні діла Твої, Господи!
