Нещодавно колектив Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка практично одностайно проголосував за нового ректора. Ним став Богдан Богданович Буяк. «Номер один» знайомить своїх читачів з цією неординарною людиною, котра пройшла нелегкий шлях від студента до ректора одного з провідних вузів нашої країни, – пише Номер Один.
«Здавав документи в п’ятницю 13-го»
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– В останній день прийому документів, коли побачив протокольні рішення всіх підрозділів університету про висунення лише моєї кандидатури, мені не залишалося іншого вибору, як виконати обов’язок перед колективом. До цієї пори вагався, оскільки добре знав, наскільки це непроста посада. Понад 17 років працюю в ректораті, спочатку на посаді начальника відділу з виховної роботи, а останніх 11 років – проректором, тому реально був обізнаний, з чим матиму справу в майбутньому.
– На Ваш погляд, чому серед колективу стали єдиним кандидатом, мабуть, маєте настільки великий авторитет у вузі?
– Це їхній вибір, я ж можу тільки його жваво підтримати, змиритися з ним, але не можу судити людей за їхній вибір. Можливо, саме ті моменти, які довелося пережити з колективом у минулому, і послужили плацдармом для того, щоби всі підрозділи університету висунули саме мою кандидатуру. Мені впродовж 11 останніх років довелося бути куратором двох важливих ділянок функціонування університету – наука і міжнародне співробітництво. В науковому плані, скажімо, вдалося вивести університет у постійні лідери в групі педагогічних, гуманітарних, лінгвістичних, мистецьких та фізкультурних вишів. У нас дуже строкатий колектив – митці, музиканти, дизайнери, географи, історики, філологи, фізики, математики, біологи, хіміки. Їх важко адмініструвати, щоби виходив загальний науковий результат колективу. Головне – правильно розставити акценти на практичну і теоретичну складові. Це ж стосується міжнародної діяльності, на сьогодні маємо практично 90 відсотків усіх спеціальностей, які закрито Програмою подвійних дипломів. Що є доброю альтернативою стихійного виїзду наших молодих людей до Польщі, Німеччини, Чехії тощо. Також вдалося налагодити Програму академічної мобільності, коли наші студенти на цілий семестр мають змогу поїхати за кордон, вивчаючи ті предмети, які би мали вивчати у нас, а по закінченні привозять академічні довідки з оцінками, які їм перезараховуємо в ТНПУ, оскільки не маємо права не довіряти своїм закордонним партнерам.
– А Міністерство освіти не мало своєї кандидатури на ректорську посаду?
– Ми чекали, що, може, хтось зовні надішле свої документи поштою, оскільки конкурс було оголошено на всю державу. Так само представники колективу могли йти самовисуненням, не ставлячи до відома свій підрозділ чи адміністрацію вишу. Коли я здавав документи, а було це в п’ятницю 13-го жовтня, в останній день подачі, представник міністерства запитав, чи будуть ще якісь інші кандидатури. Я ж у відповідь сказав, що хотів про це дізнатися в міністерстві. Мені відповіли, що поки кандидатів, окрім мене, немає, але від них документи могли надійти поштою і потрібно було витримати встановлені законом 10 днів. 23 жовтня мені зателефонував представник міністерства і повідомив, що я так і залишився єдиним кандидатом.
– Вже тоді Вас можна було привітати з новою посадою…
– Тоді були легендарні чутки як у колективі, так і в Тернополі про те, що безальтернативного вибору міністерство не визнає, адже це не демократично тощо. Хоча насправді це не так. Також була певна пересторога, чи прийдуть люди на вибори, адже в них мали взяти участь дві третини від усіх делегатів (649 чоловік), бо частина працівників університету говорила: а навіщо йти на вибори, там і так усе зрозуміло? А ще якби кандидат не набрав 50 відсотків плюс один голос, то вибори були би визнані такими, що не відбулися. Тому довелося пояснювати, що на вибори треба прийти, адже це «свято демократії» і показник згуртованості колективу.
– Вже після голосування Вам не дорікали, мовляв, вибори нагадували комуністичні часи з повним «одобрямсом»?
– Чому повним? Було 5 чи 6 відсотків, які мене не підтримали (33 голоси «проти»). До цих людей за їхній вибір я ставлюся з повагою, хоча частина з них після голосування підходили і казали, що зробили технічну помилку, не розібравшись у бюлетені.
Юний Богдан Буяк із рук Володимира Кравця отримав диплом (1997 р.)
та… став його наступником на посаді ректора через 20 років
Молодіжна премія у 10 мільйонів купоно-карбованців!
– Пане Богдане, широкому загалу Ви майже не відомі. Розкажіть трішки про себе…
– Народився у Тернополі в сім’ї службовців. Батько працював на комбайновому заводі, мати – спершу в ЦУМі, згодом – у Тернопільському відділенні Дистанції сигналізації та зв’язку Львівської залізниці. Навчався у звичайній тернопільській школі №11 на Сонячному масиві.
– Чим запам’яталися дитячі роки? Ви були чисто міським хлопцем чи їздили у село?
– Мати була зі Зборівського району, а батько – з Лановецького. З дитинства часто бував у селі. Особливо пам’ятними були поїздки на свята. Мав можливість порівняти відмінності святкування Різдва чи Великодня різних етнічних регіонів на Тернопільщині. А на літніх канікулах доводилося допомагати бабці, яка працювала в селянській спілці, обробляючи норму буряків. З 10 років мав серйозну практику в сільській місцевості, але водночас знаходив і час пограти з друзями у футбол.
– У шкільні роки займалися спортом?
– Для здоров’я і на любительському рівні займався багатьма видами спорту, відвідував різні секції. Найдовше займався футболом, також були тренування з баскетболу, волейболу, туризму. Наша 11 школа мала хорошу спортивну базу, тому доводилося влітку постійно ганяти з м’ячем, а взимку – їздити на лижах.
– Вибір майбутньої професії був власним чи батьківським?
– Мабуть, швидше моїм, але батьки теж не були байдужими. Спершу поступив на підготовче відділення географічного факультету педагогічного інституту. Зі шкільних предметів більше подобалася географія, ніж історія. Однак коли подавав документи на вступ до вишу, в останній момент переорієнтувався на «чисту історію». Мати зорієнтувала на те, що треба все-таки вступити до вузу, а не пробувати це зробити. Зараз абсолютно не шкодую про цей вибір. Адже в мене були чудові одногрупники, які на сьогодні стали досить успішними людьми –педагогами, депутатами, політиками, державними службовцями, працівниками прокуратури… Повністю задоволений своїми студентськими роками, це був той період, коли хотілося довести цілому світу, що я чогось вартий, що є така держава, як Україна, яка на початку 90-х тільки робила свої перші самостійні кроки. Студентські роки з гіперактивним життям – це була така оаза, де можна було черпати дуже багато енергії. Ці роки я згадую із вдячністю і гордістю.
– В археологічних розкопках доводилося брати участь?
– Звичайно, після першого курсу їздив на розкопки біля сіл Кобилля та Добриводи (Збаразький район). Досліджували пам’ятку черняхівської культури. Півтора місяця жили у палатках на природі. А найбільшою подією була знахідка монети Боспорського царства. Два дні археологічна експедиція святкувала! У наступні роки теж їздив у експедиції з молодшими курсами.
– Чи можна було у ці роки студенту безбідно жити на стипендію?
– Навряд, хоча вона інколи ставала у пригоді. Загалом зі стипендією у мене трапилась комічна історія. У 1995 році мене як успішного студента подали на президентську стипендію і кандидатуру погодили у столиці. Мої одногрупники отримували звичайну стипендію, а я, хоч і був президентським стипендіатом, не отримував нічого, бо при тій кризовій економічній ситуації в країні вона кілька місяців не фінансувалася. Студентський запал попри це не пропав і за мою активність мені присудили першу молодіжну премію. Весною 1996 року вона у разовому варіанті становила тоді 10 мільйонів купоно-карбованців. А через три дні прийшла… піврічна президентська стипендія. Як виявилось, вона була на… півтора мільйона меншою, ніж обласна разова премія. Можна собі тільки уявити зараз рівень тодішньої інфляції…
Котедж і машина оформлені на дружину
– Коли і за яких обставин познайомилися з майбутньою дружиною?
– Так історично склалося, що обоє навчалися на істориків! Коли я був студентом другого курсу, дружина вступила до педагогічного інституту теж на історичний факультет. Чотири роки зустрічалися. Коли я закінчив навчання у виші, а вона ще навчалася на п’ятому курсі, одружилися.
– Де мешкає Ваша родина?
– Спершу проживали у батьків дружини. А три роки тому, продавши квартиру, переїхали у невеликий котедж під Тернополем у приміському селі Петриків. Загальна його площа – 150 кв. м, житлова – 80 кв. м. Маємо вітальню, спальню, дві дитячих кімнати, гараж та господарські приміщення. Абсолютно задоволені будинком, до того ж він знаходиться за півтора кілометра від місця роботи, тому при нагоді практикую з роботи ходити пішки.
– Також маєте з дружиною землю в іншому приміському селі – Біла.
– Колись була можливість набути у власність земельні ділянки і ми з дружиною нею скористалися. Земельна ділянка чекає свого часу, можливо, діти колись захочуть там щось зробити. Наразі щосезону лише косимо там траву.
– На чому їздить новий ректор педагогічного університету?
– На автомобілі «Хюндай Санта Фе» власником якого є дружина. Я вписаний у технічний паспорт як особа, яка може користуватися автівкою. Нею їздимо за необхідності – у далекі подорожі я за кермом, по місту більше їздить дружина.
– Згідно з Вашою декларацією виходить, що котедж і машина записані на дружину. Чому так?
– Так трапилося через… збіг обставин. Таке життя в проректора з наукової роботи та міжнародного співробітництва, що потрібно було періодично бути у роз’їздах, тому залишився без нерухомості та авто (сміється, – авт.). Коли набували власності на машину, я був у відрядженні, а дружина, будучи особисто присутньою в нотаріуса, записала автівку на себе, адже того вимагала юридична процедура. Щодо котеджу, то ситуація схожа – в той час я був на стажуванні у США.
– А як дружина ставилась до такого кочівного способу життя чоловіка, адже, мабуть, бувало, що Вас по півроку не було вдома?
– Ну півроку – це забагато… Рік на рік не випадав, але інколи всяке траплялося. І справді, мав дуже багато поїздок як по Україні, так і за кордон. Якось дружина звиклася з цим. У всякому випадку, якщо й мала щось проти, то тримала це при собі. Були, звичайно, моменти морального характеру, «виховні бесіди», що вже пора припинити постійні поїздки. Але я мав залізний аргумент: така у мене робота! Конфліктів на цьому ґрунті ніколи не було і щиро вірю, що і в майбутньому цього не станеться.
– Як дружина сприйняла Ваш вибір іти в ректори?
– Спокійно… Ми вже стільки років разом, що навіть такі рішення приймаються спокійно! У вересні цього року відзначили 20 років подружнього життя. У цьому світі є якийсь символізм. На 10-річчя одруження у нас народився син, а на 20-річчя я пішов у ректори. Дружина мене розуміє і підтримує!
«Я щасливий чоловік, що не став депутатом»
– Знаю, що Ви ще й політолог…
– Політологія – це дуже цікава наука і тим більше, навчальна дисципліна. Так історично склалося, коли прийшов працювати на викладацьку роботу, мені запропонували цей навчальний предмет для моєї професійної діяльності. Окрім базової політології викладаю студентам «Філософію науки», «Філософію освіти», «Аналітику суспільних процесів» та інші. Що ж до політології, то свого часу на одному з місцевих телеканалів практикував як політичний експерт, мене запрошували в якості аналітика на різні політичні заходи тощо.
– У 2015 році Ви брали участь у місцевих виборах від однієї з політичних сил. Депутатом не стали, а чи бачите себе в політиці?
– У політиці себе абсолютно не бачу. Тоді склалися так обставини, що мої близькі друзі починали становлення однієї політичної сили в Тернополі і попросили їм допомогти. Коли мене запитав ректор Володимир Кравець, навіщо це мені, адже я й так маю багато роботи, я йому відповів: «Хлопці попросили». «Серйозний аргумент», – була реакція Володимира Петровича. У мене тоді було велике бажання без приналежності до будь-якої партії щось зробити для людей, міста та тернопільського краю. Я свідомо не обирав прохідного округу, скажімо, університетського, де міг би потенційно перемогти. Натомість пішов на найскладніший округ №31 у Тернополі. Це вулиці Яреми, Овочева, Смакули, Головацького, технічний коледж і, що стало приємним сюрпризом, будинок на вулиці Тарнавського, 8, де я провів своє дитинство. У мене було велике і непереборне бажання допомогти мешканцям новобудов вулиці Яреми, оскільки вони абсолютно забуті всіма. Там є проблеми з доїздом (дороги як такої майже немає), не ходить громадський транспорт тощо. Так доля розпорядилася, що депутатом я не став. Як повідомили представники партії, мені не вистачило пару голосів, щоби за рейтингом зайти депутатом в міську раду. Особисто не з’ясовував цієї ситуації, але на сьогодні, спостерігаючи за тим, що діється в міській раді, я щасливий чоловік, що не став депутатом (сміється, – авт.).
– І в політику більше не плануєте повертатися?
– Наразі – ні. Оскільки вважаю, що це аморально по відношенню до колективу педагогічного університету, в якому можуть працювати представники і прихильники різних політичних сил, а керівник вибере тільки одну… Тому політика мене поки не цікавить, займатимусь виключно розбудовою університету.
– В інтерв’ю Ваш попередник Володимир Кравець розповів про спадок у декілька десятків мільйонів, який він Вам залишив. Що це за гроші?
– Чесно, навіть не знаю, що це за фонд і гроші, про які говорив Володимир Петрович. Коли прийде наказ із Міністерства освіти і науки України про моє офіційне призначення ректором, тоді розберуся і розкажу про ці гроші. Це, скоріш за все, ті кошти, які є на рахунку університету для того, щоби безпроблемно закінчити 2017-й і розпочати новий 2018 календарний рік.
Зі своєї сторони я хочу віддати належне Володимиру Кравцю, членом команди якого довгі роки був. Серед багатьох його чеснот як керівника великої організації, зокрема, є те, що наш виш – єдиний у Тернополі, який жодного разу не відправляв своїх працівників у відпустки за власний рахунок, ТНПУ – єдиний університет, який не затримував навіть на один день виплату заробітної плати. Це мудра політика ректора!
Богдан Буяк виступав за команду КВН історичного факультету “Родина Алексів”
«КВН – це віддушина, яка допомагає у професійній діяльності»
– Чи маєте хобі?
– Так, це футбол, туризм і КВН. Зі шкільних років полюбив футбол і зараз із синами та друзями часто люблю побігати з м’ячем, а також мене можна побачити на футбольних матчах тернопільських, українських збірних та клубних команд як уболівальника. Студентські роки подарували мені і любов до КВНу. Спершу сам брав участь в іграх, виступаючи за команду історичного факультету «Родина Алексів», згодом тривалий час виконував місію голови журі Західноукраїнської ліги КВН, на моїх очах на сцені «Березолю» зростали зірки – Сергій Притула, «VIP-Тернопіль», «Вар’яти». Гра веселих і найкмітливіших – це віддушина, яка допомагає як у професійній діяльності, так і в комунікації з різними людьми. КВН – це найперше інтелектуальна гра, і щоби вигадати той чи інший жарт, треба мати неабиякий хист і талант. Кавеенівський рух – це хороша річ, яка мені реально допомагала по життю.
– Чи готові після того, як стали ректором тернопільського вузу, бути присутнім у жартах КВН?
– А чому б ні? Я мав такий досвід як голова журі Західноукраїнської ліги, абсолютно нормально на це реагував, адже сам свого часу робив подібні речі, розумію механізм цих жартів. Не зміниться ситуація і з моїм нинішнім професійним статусом, більше того, щиро вітатиму продовження славних кавеенівських традицій у педагогічному університеті.
– У Вашій біографії є кілька маловідомих сторінок. Виявляється, Ви працювали вчителем у сільській школі, помічником директора ТОВ «Ватра-Арс» і завідувачем диско-бару…
– Після закінчення навчання в університеті, оскільки одружився, треба було думати, за що утримувати сім’ю. Я не знав, чи поступлю до аспірантури, адже конкурс був великий, а я, як людина стратегічно-вихована, зміг тоді працевлаштуватися, як виявилось згодом, усього на місяць вчителем історії у Прошівській сільській школі. Поруч із роботою сільського вчителя склав іспити і вступив до аспірантури. У школі мені тільки встигли оформити трудову книжку й одразу змушений був забрати її в університет, який вона більше не покидала…
Тим не менше, навіть на аспірантську стипендію (на третьому році навчання вона становила 120 грн.) сім’ю не прогодуєш. Тому я пішов працювати помічником директора палацу культури «Ватра» при виробничому об’єднанні. Організовував різні відпочинкові заходи, конференції, представницькі форуми тощо. Оскільки після університетських та кавеенівських часів у мене була хороша база, тому ця робота була мені в задоволення. Через рік мені запропонували очолити ще диско-бар «Перлина», який у ті часи був одним із найбільших розважальних закладів Тернополя. Для історика освоїти громадське харчування – це було щось нове, але був тоді молодим та завзятим і взявся за цю роботу. Однак на початку 1999 року знову постав перед вибором: успішна кар’єра менеджера розважального закладу чи успішне завершення навчання в аспірантурі?
– І Ви вибрали науку…
– Саме так. Практично за рік підготував кандидатську дисертацію і мене… відрахували з аспірантури на підставі попереднього захисту. Тоді була вакансія в університеті проректора з виховної роботи. Декілька потенційних кандидатів відмовилися, оскільки ніхто не хотів іти на цей складний напрямок. Я знову ж таки, молодий і завзятий, який тільки-но успішно закінчив навчання в аспірантурі, прийняв і цей виклик. Начальником відділу виховної роботи пропрацював шість років, паралельно з адміністративною роботою розпочав викладацьку діяльність. У 2001 році захистив кандидатську дисертацію. А в 2006-му, в 32 роки, мені довірили посаду проректора з наукової роботи. Це було дуже сміливе рішення Володимира Кравця, адже я був наймолодшим проректором з вишів усієї України.
– На вже своїй новій посаді як будете співпрацювати з керівництвом міста,області?
– За Володимира Кравця у мене була місія, яку він жартома називав «проректор по виїздах»… Я завжди намагався підтримувати дружні стосунки із керівництвом міста, області, брав участь у різних нарадах, представницьких заходах. Тому й надалі буду налаштований на конструктив. А маючи такий потужний студентський базис, який сформовано в місті, було би смішно з боку міста й області його не використовувати і примножувати. Люди, які на сьогодні керують нашим краєм, розуміють значення ось таких потужних і кваліфікованих колективів. Це родзинки нашого краю, тому скажу скромно: співпрацювати з нами – це велика перспектива…
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
– Пане Богдане, Ви вибагливі в одязі?
– Люблю одяг, в якому мені буде комфортно. Свято шаную той день, коли можна одягнути джинси, оскільки практично щодня доводиться ходити в робочому одязі – костюмі (сміється, – авт.). Років з десять тому намагався привнести в університет традицію – щоп’ятниці приходити до праці без краваток. І, дякуючи підтримці Володимира Петровича, ця традиція вкорінилася серед колег. На сьогодні ректорат ходить на роботу без краваток. Цю традицію збережу й надалі, коли офіційно обійму посаду ректора.
– Ви віруюча людина і як часто відвідуєте літургії?
– Віруюча, а питання, як часто буваю у церкві, для мене філософське. Це не повинність, а поклик душі. Буває, що храм відвідую часто, деколи, у силу різних обставин, рідше. Гарним місцем для моєї душі була і є Зарваниця, також люблю бувати в монастирі Ясна Гора в місті Ченстохова (Польща), де знаходиться третя за популярністю святиня всіх католиків світу. Відвідання святих місць не роблю на показ. Вважаю, що це потрібно робити виключно за покликом душі і не хизуватися своїм віросповіданням, прихильністю до ритуалу тощо.
– Де зазвичай любить відпочивати Ваша сім’я?
– Маю хороших друзів, з якими товаришуємо давно і, як правило, на відпочинок їздимо разом. Це зазвичай на природу або ж у Карпати. Літній відпочинок теж плануємо разом, останні роки була спільна поїздка на автомобілях у Болгарію, цього року були в Туреччині.
– Чи маєте у рідному Тернополі улюблене місце відпочинку?
– Парк ім. Т. Шевченка та Тернопільський став. Хоча мені дуже подобається ліс, вогнище і все, що з ним пов’язано, адже ще зі шкільних років майже професійно займався туризмом.
– Які Ваші улюблені страви і чи щось самі готуєте?
– Не повірите, але дуже люблю смажену картоплю, гарно приготовлену в українських традиціях. Також полюбляю вареники та пельмені. Готує дружина, я ж можу виконувати підручні роботи. Хоча коли біда припре, то можу смажену картоплю і сам приготувати.
Віталій Попович
