Коли випадково, в мережі-Інтернет побачила, що її творчий вечір проводив сам Мирослав Дочинець, то була неабияк вражена. І коли письменник приїхав до Тернополя, взяла всі листи і йому показала, а заодно порадилась: що з ними робити? Готова публіцистика. То, може, опублікувати?
Ця історія ще й досі не дає мені спокою, вона багатосюжетна і насичена несподіваними миттєвостями, коли вже не дивуєшся нічому, а сприймаєш все як є і потай, всередині душі, чекаєш на продовження. Бо у Бога нема нічого неможливого. Така вона – сага життя. Але про все за порядком.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
У мене в житті була чудова людина – вчителька французької мови Малильо Софія Михайлівна. Вона несподівано з’явилась у нашому селі на Черкащині: про неї ніхто нічого не знав. Звідки вона, де її сім’я? Люди як люди, поміж себе висловлювали різні здогади, але й по всьому. Від усіх дуже відрізнялась: була мовчазною, я би мовила – заглибленою в себе, усамітненою. А ще – надзвичайно співчутливою до довколишньої природи. Там, де мешкала, був фруктовий сад. Коли приходила зима, Софія Михайлівна власноруч робила годівнички і кріпила їх до кожного дерева. Всеньку зиму вона годувала птахів, розмовляла з ними: здавалось, що до неї злітались пернаті з усього світу. Звісно, що для мешканців села це була неабияка дивовижа. Відтоді на неї позирали як на дивачку, мовляв, ото ще одна, немає більше що робити.
Уроки французької, які перед цим «викладав» колишній міліціонер (?!) ніхто серйозно не сприймав, в результаті знання були нульовими. Відтепер на французьку треба було ходити і вчити. Уроки стали надзвичайно цікавими. Вчителька ще й чудово малювала, через те до кожного уроку готувала власноруч виготовлені таблиці, писала пісні. Це був прообраз майбутніх відео-презентацій. Ще й досі пам’ятаю одну з тих пісеньок про сніг. Коли в 10-му класі в анкеті про майбутню професію я написала, що мрію бути журналістом… мене перестріла в коридорі вчителька історії і стала повчати, мовляв, куди ти замахнулась, хто твої батьки, та там дочки міністрів позаймали давно вже всі крісла, опустись на землю, ну, то й що, що до районки дописуєш. Чомусь мені дуже засіли тоді в голові оті «дочки міністрів» і це, щиро зізнаюсь, дуже зачепило, навіть десь там, всередині, добряче розізлило. Я почала готуватись. Навіть вступила на заочні підготовчі курси. Було дуже важко, адже треба було готуватись ще й до випускних шкільних екзаменів. Якось до мене підійшла вчителька французької і сказала: приїжджай, будемо готуватись. Це зараз я знаю, що то було репетиторство, але тоді такого слова ніхто ще не чув. Упродовж весни і на початку літа я їздила велосипедом 5 км на заняття з французької. Як же мені хотілось довести історичці, що я не гірша міністерських дочок і що вступити до університету можна й без знайомства.
Уявіть собі, французьку я так і не здавала, тільки два предмети плюс творчий конкурс і співбесіда. Міністерство освіти саме того року вирішило поекспериментувати: здаєш два перші екзамени на 9 балів і тебе відразу зараховують до вишу, третій іспит відпадає автоматично. Мені пощастило… Але завдяки сільським урокам з французької, в університеті це був один з моїх улюблених предметів і державний іспит я склала на відмінно.
Усі п’ять років навчання в столичному університеті я листувалась із Софією Михайлівною. Наше листування ніколи не переривалось: і навіть тоді, коли я одружилась, коли народжувались діти, коли працювала. Мені навіть на думку ніколи не спадало, щоб викинути ті листи, зберігаю їх донині. Це були безцінні поради, глибоко філософські роздуми про життєві ситуації, про творчість, про літературу, про музику, про мистецтво взагалі… А коли почались лихі 90-ті, листування набуло іншого характеру – історія, політика. Для мене це була справдешня біла пляма. Я читала її майже публіцистичні опуси і дивувалась – звідки вона все це знає і так легко орієнтується у політичних течіях, іменах тощо… Згодом почала писати геніальну поезію…
З цього моменту історія набирає несподіваних обертів. Це був початок міленіуму – 2000 рік. Лідія Яківна Романчук – зв’язкова і медична сестра в підпіллі ОУН та УПА, літераторка (мама Лесі Романчук-Коковської) пише книгу спогадів про Магадан «Червоним плакала калина». Вона попросила зробити для обкладинки особливе фото калини. Мені це вдалось. Один примірник книги я відразу послала Софії Михайлівні на Черкащину. Нікому більше – тільки їй. Знаєте, це як Боже Провидіння. Однак відповіді не було довгенько… Коли ж її отримала, то була дуже здивована. Вчителька писала вже не з Мошурова, а з Мукачева. Виявляється, вона була родом із Закарпаття. Коли вийшла на пенсію, сестри забрали її на маленьку батьківщину. Але це ще не все. Здається, місцева влада виділила їй міську квартиру з усіма зручностями. Про це вона наголошувала кілька разів, адже у Мошурові їй доводилось постійно палити грубку дровами, носити з криниці воду, а здоров’я вже не було. Тільки згодом я дізнаюсь, чому його не було…
Лист був дуже емоційним: вона прочитала книжку Лідії Романчук. З’ясувалось, що в один і той же час перебувала разом з нею в одному таборі на Колимі! От і не вір після цього, що світ тісний. Як там опинилась? За те,що жила і працювала в окупованому Чехословаччиною рідному краї, за те, що була на каторзі у фашистській Німеччині. Сталінський режим заочно засудив її на 10 років «за пособничество международному империализму». Забрали з 2-го курсу Львівського університету, де вона вчилась на французькій філології. В’язницю і концтабори відбувала на олов’яних шахтах. Зокрема у сумнозвісній шахті Хеніканджі. Після реабілітації і звільнення закінчила Львівський університет з червоним дипломом. Потім викладала французьку у різних сільських школах (на Вінничині, на Запоріжжі), у Мошурівській середній школі на Черкащині найбільше – 24 роки. П’ять років у Дрогобицькому інституті. «Іди і вір» – її перша поетична збірка (1994). Далі були інші – «Воскресіння пам’яті” (1999), «А душа її – жива» (2006), «Надія» (2008), «Від Тиси до Дінця» (2009).
«Жінка, яка пройшовши важкий життєвий шлях, відчувши на собі весь жах і жорстокість антигуманної тоталітарної машини, не втратила доброту серця, віру в людей і любов до життя: Я жити знов хочу, щоб знову і знову Вдихати бальзам материнської мови, Щоб бачити в щасті і славі Вкраїну, І слухати пісню її солов’їну. І ці слова повинні стати для всіх чітким дороговказом на шляху до кращого майбуття, про яке так мріяла Софія Малильо» – написала у своїй статті її родичка. Померла п. Софія у жовтні 2015 року. Ця дата мене вразила, бо саме цього дня 15 років тому померла моя мама. Однак про це я нічого не знала. Бо останні два роки намагалась налагодити зв’язок, але зусилля були даремними, адже після інсульту вчителька була прикута до ліжка. Втім, про це я дізналась згодом – через мукачівський Союз Українок. Через хворобу жінку забрала до себе сестра Олена у рідне село Верхні Ворота. Скромність цієї особистості вражає, я, наприклад, тільки після її смерті прочитала, що у 2009 році Указом Президента України за активну громадську та наукову діяльність вона була нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Якось, перебираючи свій епістолярний архів, почала перечитувати листи вчительки до мене: це жива пізнавально-філософська публіцистика. Тримати їх вдома – непростимо. Листи мають йти до людей. Вирішила оцифровувати самотужки, але на це йде багато часу, якого в мене останнім часом катастрофічно не вистачає. І тут випадково (знову ж таки, завдяки мережі-Інтернет) потрапляє мені інформація про те, що на 40-й день після переходу Софії у Вічність до її могили з’їхались журналісти, письменники, священики, педагоги зі всього Закарпатського краю. Було вирішено відкрити у її рідному селі музей. Як тут не втішитись, адже тепер епістолярну спадщину знаної на Закарпатті поетеси і моєї сільської вчительки зможу передати туди, у село Верхні Ворота.
У Львівському Будинку Вчителя з ініціативи Ліги Українських Жінок та за сприяння його керівництва, а також – товариства «Рідна школа» ім. Костянтини Малицької відбулося урочисте вшанування пам’яті української поетеси Софії Малильо з нагоди 90-х роковин від її народження. Ось що писала львівська преса минулого року: «Софія Малильо добре відома на Закарпатті, але по всій Україні її ще мало знають, недооцінюють, хоч внесла вона вагомий вклад в українську поезію та ревно працювала на громадській ниві задля розквіту Української Держави. Тепер гарно вшанували її пам’ять у Львові, ознайомивши із її особистістю вчителів і бібліотекарів, які сподіваємось, понесуть у свої локальні світи отриману інформацію, поширять знання про життя і творчість цієї Великої Патріотки. Коли вникнути в життя і твори Софії Малильо, то відкривається широкий світ любові до України, щемкий аналіз її історії та палкий заклик до служіння їй. Тож конче знати й пам’ятати особистість цієї Українки».
І ще одна знакова подія. Нещодавно громадські активісти Мукачева оздобили чудовим розписом будинок, у якому жила Софія Малильо. Він розцвів посеред зими її віршем, в обрамленні яскравих соняхів. Прилегла територія біля цього будинку відтепер називається «Софіїн Двір».
І як тут не згадати улюблену фразу моєї дорогої вчительки, яка завжди у листах до мене зверталася: «Дорогий мій, Друже!»: «У житті завжди, аж до самого скону є місце для щасливого здивування». Софіє Михайлівно, якою ж прозорливою особистістю Ви були. Тепер і мені залишається тільки дивуватись. Попри все, дякую Господу за те, що Ви були у моєму житті і вчили дивуватись його проявам у найпростіших деталях, незважаючи ні на що.
«Даруй нам, Господи, зцілитися від рабства,
безпам’ятства, злиденства, яничарства
та обновитися у зміні поколінь!
Дай нам здолати розбрат і розруху
і піднестись на верховини духу,
до Істини вселюдської. Амінь».
(із поезії «Молитва», 1991) Валентина СЕМЕНЯК, письменниця
P.S. Та на цьому історія не закінчилась. Влітку дзвонить мені Лідія Романчук і схвильованим голосом запитує: «Слухайте, чи чули ви щось за таку поетесу – Софію Малильо? Мені знайома з Ужгорода передала її збірку. Я під такими враженнями! Та це ж правдиво геніальна поезія!».
Фото з мережі Інтернет
