Ягільницька трагедія: в землю правди не сховати

Опубліковано:
22 Листопада, 2017 о 12:43

Нас постріляли німці в сорок другому.

Тепер тут ні могили, ні хреста.



Притулок наш останній не означено,

Буряк щорік над нами вироста.

Ми ніби є, і нас нема неначе.

Ви хочете дізнатися, хто ми?

Ми ті, що в душах ваших даленіємо,

Невольники Чортківської тюрми

Із вулиці Скорботи і Надії…

Андрій Базалінський.

Ці слова відомого поета, краєзнавця Андрія Базалінського неначе мечем протинають душу, настільки проникливо написані вони автором, ніби від імені самих жертв трагедії, з часу якої пройшло 75 років. Сумна і скорботна дата. І відкриває вона нам страшну правду тих часів про людей, чиї голоси з небес кликали усі ці роки про встановлення справедливості, про спомин.

Він був одним із них

Із початку жовтня,  відколи на полі між Чортковом і Ягільницею знайшли останки 52-х українських патріотів, яких 27 листопада 1942 року вбили німецькі нацисти, ця тема не сходить зі шпальт газет, радіо- і телеефірів.  

Нещодавно директор бібліотеки Заліщиків Ольга Тракало дала мені почитати книжку спогадів Мирослава Харкевича «Я вас не забув», за що їй велике спасибі.  Видання передав  до книгозбірні уродженець Товстого, редактор і ведучий програми у Чикаго (США) « Українська вечірня трибуна»  Лев Боднар. Нині, на жаль, уже покійний. Цінність цієї книжки не лише в єдиному екземплярі на Тернопільщині, та й, можливо,  в Україні, а в тому, що її автор –  один із тих в’язнів, які пройшли усі пекла тюремних знущань. Він був свідком останніх днів і годин своїх побратимів перед смертю.

Їх усіх розстріляли німці 27 листопада 1942 року у полі поблизу села Ягільниця на Чортківщині. Мирославу Харкевичу вдалося уникнути смерті завдяки клопотанню родичів. Він вижив і написав книжку в пам’ять про своїх хлопців, яка побачила світ у 1997 році. Писав її автор у Нью-Йорку і Чикаго. Видання  охоплює спогади його юних літ, 1935-1945 років.

Життєвий шлях автора (у книзі він називає себе Степаном) зосереджується передусім у двох центральних осередках українства – Львові і Коломиї, столиці Галичини і столиці Покуття. Юність Мирослава Харкевича минула у селі Іллінцях Снятинського повіту. Там його батько Маріан Харкевич очолював  народну школу і мав репутацію українського патріота. Його слідами пішли і два його сини – Левко і Мирослав, які були членами ОУН. Левко поклав свою голову у 26 літ, будучи в’язнем польської тюрми, а опісля – краківських таборів.

У Львові Мирослав студіював медицину і вів активне патріотичне життя як член ОУН. А ще пройшов вишкіл у війську, отримавши звання підпоручника резерву  під час короткої польсько-німецької війни. Зайди і поневолювачі змінювались дуже часто, але незмінним було бажання молодого патріота і його побратимів здобути волю і жити вільно.

Шлях до цього був складним і трагічним, проте виправданим, як зазначає сам автор. Він пише: «Це були хлопці і дівчата, що не дожили віку, щоб стати відомими і славними. Вони гинули свідомо  в юності свого життя , яке дуже любили…Для цих друзів слова «здобуду або згину» – не були лише високопарною фразою…Для них це були слова святої присяги, яку вони додержали».

Із тугою автор розповідає і про свого брата Левка, який загинув під чужим прізвищем, і про швагра Богдана, якого розстріляли гестапівці холодного лютневого ранку при виконанні завдання, найкращого приятеля у житті Дмитра Перешлюга, у якого відібрали життя  ті ж гестапівці на порозі рідного дому.

«Ду біст файн», або «Ти вільний»

Згадавши про найкращих друзів і родичів, автор Мирослав Харкевич переходить до розповіді про особливості перебування у тюрмах Коломиї, Чорткова, Львова, а також про кожного, з ким  довелося ділити цю гірку долю в’язня. Він не лише згадує імена та прізвища, але й подає особливості характеру кожного, передає нам розмови про життя і майбутнє, які точилися між полоненими.

Найперша  розповідь – про учителя Дмитра Григоровича – «сидів з ним на одній лаві у Снятинській гімназії»,  далі – про інженера Романа Сельського (Мундзя) – «мав прекрасні манери, від дитинства грав у теніс, і саме його найбільше боялися енкаведисти цілої станиславівскої области», Василя Мельничука (Чумака) – «ціле життя був у підпіллі», його гімназійного товариша Міська Парасюка, який любив «дисукутувати про різних дівчат». Описує автор і газду Юрія Сливку, який молився півголосом, отця Павла Витвицького «із Жабйого, що годинами дивився у стелю і думав, що там тепер роблять без нього, хто править…», гуцула Миколу Сорука – «мріяв годинами про панну Ліду», кооператора «вуйка» Влодка Сидорука – «ніяк не міг рішитися, з ким оженитися, коли вийде на волю», Богдана Ліцовського – «дуже чекав на волю, щоб викінчити кілька «важних справ»», малого тілом, але великого духом Владка Тиховського із вічною усмішкою на обличчі, завжди мовчазного Влодка Мегеру, щедрого Влодка Деревенка та безкорисливого Миколи Оленюка.

Список можна продовжувати і далі, проте він буде надто великим. До того ж і не потрібно цього робити, оскільки імена всіх невинно убієнних 27 листопада 1942 року на сьогодні уже відомі, та й сам автор зазначає, що «моя розповідь хоч правдива, то не задовільно удокументована , в ній замало прізвищ і фактів, точних дат і подробиць про різні, більше або менше, важливі події». І ці побоювання автора виправдані, адже з часу трагедії пройшло чимало років, а написання спогадів пан Мирослав відкладав через більш нагальні життєві плани.

Мирослав Харкевич пригадує, як одного ранку зловісно заскрипів у дверях камери ключ. Зазвичай цей звук не пророкував нічого доброго, в’язня  викликали підписати якісь папери і …відустили. «Жандарм завів Степана широкими сходами до головної важкої брами…і сказав три магічні слова: «Ду біст фрай» – ти є вільний». Відтак автор передає свої відчуття при цьому: «Він чекав на смерть, в найкращому разі на освєнцімський концентраційний табір, а про волю то ніколи не відважувся навіть мріяти. Він додавав у своїй розгубленій голові два до двох, але чотири ніяк не виходило».

Наша українська історія – наша гордість. Із численними окупантами наші діди і прадіди боролися героїчно, відважно. Ніхто не  змусив скоритися цей нескорений народ. І Ягільницька трагедія –  яскраве свідчення цьому.  Світла пам’ять Героям!

 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Теги: #базилінський, #новини тернопільщини, #новини тернополя, #тернопіль, #тернопільські новини, #ягільницька трагедія
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Василь Тракало
09:43, 6 Червня, 2024

До професійного свята. Інтерв’ю з головою Тернопільської обласної організації НСЖУ Василем Тракалом

Блоги

ТОП новини тернопільщини: