Ці одкровення писались відразу після прем’єрного перегляду «Мазепи». П’ять років тому. Свідомо подаю текст без жодних змін. Щоб кожен читач «приміряв» його до себе… Адже за останніх п’ять років не тільки у нашій країні, а й у всьому світі відбулось чимало змін: на рівні геополітики, на рівні свідомості. Та й кожний з нас відтоді кардинально змінився.
Ремарка
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
Я довго шукала шлях… до розуміння істинної сутності Мазепи. Інформація, яка потрапляла до рук, була різношерстою. А слово «анафема» було якимось чужим і відразливим. Однак десь інтуїтивно відчувала, що за цією Величною Постаттю криється глибока таїна. Бог – це Вселенська Любов. Він не може ані карати, ані, тим більше, проклинати собі подібних. А саме це (прокляття) означає слово грецького походження анафема. Зазирнувши до релігієзнавчого словника (видання 1994 року, інститут філософії НАН України), зрозуміла, що насправді це були справи людських рук, а не Божих. А запроваджене воно було в середині 5 століття Халкідонським Вселенським собором буцім «від імені Бога», так там і написано, чорним – по білому…
«Про шану треба думати не на час, а навіки»
Особисто для мене вистава Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка розпочалась не з гардеробу, як прийнято про це говорити, а…із звичайної програмки (художник Григорій Лоїк), яку можна було придбати біля входу у партер. Було таке відчуття, як ніби хтось насипав мені в руки жменьку жаринок. Той вогнистий (колір) клаптик паперу гадаю не залишав нікого байдужим. А відразу ж починав гріти душу, бо ж очі, як відомо, це дзеркало душі. Я споглядала і дивувалась: чорна заграва на небі. Ледь-ледь пробиваються сонячні промені. Але які?! Потужні, багатообіцяючі. Здавалось, ще мить і…вибухнуть Сонцем. А там де Сонце (читай – Світло), темряві місця нема.
Внизу (програмки) невеличкий кінний загін. Чорна смертоносна хмара просто втиснула їх у землю. Першою у мене була така думка: «Господи, не знаю, хто вони, але дай їм сили втриматись, вистояти». А підпис під назвою вистави «Сповідь перед людьми і часом» відразу налаштував на філософський лад.
Читайте також
Тим часом мені ж пригадався виступ відомого всім (світлої пам’яті) публіциста дисидента Євгена Сверстюка. Коли йому вручали нагороду «Світло справедливости», то він, між іншим, зронив ось цю фразу: «Внутрішній лад корелює з небесним ладом». Мудро і влучно. Краще й не скажеш. Подумалось: «Яку глибоку інформацію несе в собі саме слово сповідь. Себто повідати світові (Богові) про наболіле, про найпотаємніше. Адже старослов’янське відь – відати, означає знати, знати про себе те, чого не знає ніхто інший і… відкритись, зрештою, «через отой світ» самому собі, своєму вищому «я».
Вистава «Мазепа» (автори Б.Мельничук, О. Мосійчук за творами Б.Лепкого) почалась не тоді, коли відкрилась сценічна завіса, ні. Кожний, хто заходив до театральної зали, ніби «спіткався» поглядом об гетьманську атрибутику (скіпетр, булава, перо з чорнилом, Біблія), яка скромно «возносилась» осторонь сцени. Гарна режисерська задумка. Показати у такий спосіб, що влада насправді (у космічному сенсі цього слова) нікому, крім Бога, не належить. І ще – та булава була надто самотньою… Перша зустріч гетьмана Мазепи із глядачем (народний артист України В’ячеслав Хім’як) відбувається крізь призму материнської любові. Оце і є ота «ниточка», яка допомагає зрозуміти: відкіля в Івана Степановича така саможертовна і незгасна любов до рідної України. Цих внутрішніх діалогів-одкровень на рівні серця, до речі, з рідною матір’ю (Марія Магдалина – заслужена артистка України Марія Гонта), впродовж вистави небагато. Але вони дуже вагомі, бо допомагають відкрити нам Мазепу із несподіваного боку: найперше – він люблячий син. А це одна із головних рис загальнолюдських цінностей. Відомо ж, що той, хто шанує батька і матір, буде пошанований самим Богом. І той, хто ніколи не забуває матері, ніколи не зможе забути своєї Батьківщини, витоків свого роду. Мазепа не соромиться сам собі зізнатись: «Дуже страшно, мамо!». Оця безпосередність духу пробуджує в ньому велику «дитинність». Дитинність – це чистота і прозорість думок у сприйнятті оточуючого світу. Тільки людина з великим і люблячим серцем здатна бути такою. Пам’ятаєте оте Христове: «Будьте дітьми і наслідуєте Царство Боже». Боже Царство може бути всередині кожного з нас тільки тоді, коли наш внутрішній лад перебуватиме в гармонії із небесним. Іван Степанович Мазепа, честь і слава йому, мріє і прагне (не зважаючи на царську самодержавну владу) навести такий лад на своїй рідній землі.
Кожний сценічний сюжет опоетизований, романтично піднесений і… несподівано возвеличений. У всьому вбачається легкокрилий і непередбачений політ душі головного режисера, народного артиста України Олега Мосійчука. Неперевершений діалог Мазепи з Мотрею. І все це на тлі різдвяної коляди! Хлопці, дівчата, піснеспіви, лапатий сніг, «що сипле навмання», сором’язливий сміх, дотепні жарти. Одним словом – у всьому Україна. Символічний образ України присутній скрізь. Але не нав’язливо, не вульгарно, а вишукано, делікатно, мудро і, якщо хочете, щемно. І це, незважаючи на криваві події, які розгортаються довкруж. Як символічно звучать зі сцени слова одного з героїв: «Христе рожденний, спаси всіх нас!».
Про символи
До речі, про символи. Їх багато і всі вони органічно доповнюють один одного. Мерехтливе полум’я свічок налаштовує глядача на співчуття до головних героїв, на прагнення до власного очищення через духовний зміст вогню. А що вже дзвони! Час від часу вухо вловлює той срібний звук. Щоразу він інший. То рвучкий як буря, то ледь-ледь відчутний, а то… просто німий. І тоді немов з-під землі з’являється Блазень (народний артист України Володимир Ячмінський). У його правиці височезний шест колядника, на верхівці якого пучок дрібненьких дзвоників переплетених різнобарвними стрічками. Блазень – дзвін проходить крізь дійство на сцені, ніби крізь стіну Часу, яка мимоволі виринає між минулим і теперішнім, і… відбувається процес очищення на рівні енергетичних вібрацій. Хіба що черствий душею не зрозуміє і не відчує цього невидимого колосального процесу. Коли мовчить великий Дзвін, то тоді не мовчать маленькі. Вони очищають і одночасно немов будять приспані душі до рішучого поступу… аж у сьогочассі! Їхній дзвін чути нам, сучасникам. І він, повірте, особливий: бо спонукає до глибинного і розважливого розвою думки і наміру в осягненні свого призначення на землі. А саме, попри всі негаразди залишатись Людиною з великої букви.
Окремі шматки фраз закарбувались в пам’яті. Не можу не поділитись цими словесними перлами з читачем: «Як мало хто залишився вірним мені», «Діти рівно такі, якими їх виховали батьки», «У кожного чоловіка своя совість, а в декого її нема», «Воскресення чекаєм цілий вік і нема нам спасення», «Наше щастя як сонце взимку: зблиснуло і сховалось».
Хтось нарікає, хтось не розібравшись і не занурившись в історичний пласт тогочасся, засуджує Мазепу (згідно розповсюджених чуток проминулих владних структур)… А Іван Степанович тільки однією фразою посилає відповідь у всі три часові виміри одночасно (минулим, теперішнім і майбутнім поколінням), просто і дохідливо: «Іноді закрадається думка: покласти булаву і сказати: беріть хлопці, хто відважиться…». А й справді, спробуйте. Чи є серед нас такі, хто б на це зголосився? То ж бо воно і є. Щоб керувати країною, треба її любити, а щоб любити її – треба народитись в любові. Це космічна субстанція, яку не кожному дано осягнути на рівні (не розуму), а саме – серця. Бог всемилостивий, бо час від часу (хоч раз на вік) але таки дає нам шанс і посилає на землю такі світлі особистості. От тільки люд наш, зазвичай, товче воду в ступі, замість того, щоб підтримати і не піддатись спокусі перед істинним вибором. Бо відділити зерно від полови також треба вміти. Блазень зі сцени насправді веде діалог не з Мазепою, а з кожним з нас. Його фрази легко «приміряти» до себе і тут же можна почути філософську відповідь, але яку! «На світі вічного нічого немає, і щастя вічного немає. Бо якби було, то збуденіло б». Або ось це «Бог сотворив світ, а творять його люди»…
Трьохсюжетність. Справдилося
Під час перегляду відбувається глибоке «занурення» у давні історичні пласти – події, після чого починаєш відчувати себе духовно багатшим і, якщо хочете, мудрішим. Бо врапт десь на інтуїтивному рівні бачиш себе причетним до всього, що було колись, що є зараз і, що буде в майбутньому. Ідентифікуєш себе українцем, не відокремлюєш, як це роблять сьогодні деякі політики.
Ось весілля Мотрі (актриса Алла Кулішевська) з Іваном (актор Євген Лацік)… А ось Іван Степанович, який прагне бути нейтральним спостерігачем всупереч велінню серця. І все це заради щасливого майбуття інших. Тобто нас з вами. Це весілля – як три жалі, як три печалі. Здається, режисер зумів поєднати непоєднуване: трьохсюжетність проступає як одне єдине ціле. Звісно, завдяки злагодженій і відшліфованій грі тернопільських акторів Юрія Черненка, Наталі Олексів, Миколи Блаженка, Андрія Маліновича, Віктора Бурка, Миколи Петрушенка, Миколи Ткачова, Михайла Безпалька, Ігоря Наконечного, Андрія Мандзюка, Віталія Лугового, Олександра Папуші, Олега Кириліва, Олени Складан, Емілії Нестерович, Юлії Яблонської, Богдана Стецька, Сергія Андрушка, Дмитра Губ’яка, В’ячеслава Хім’яка, Марії Гонти, Володимира Ячмінського, Люсі Давидко та багатьох інших, вистава відтепер вирізняється серед інших, бо за глибиною і філософічністю своєю нагадує…обрамлений діамант з багатьма гранями. Як мудро зробив Олег Мосійчук, використавши сучасне музичне оформлення!
Завдяки цьому утворюється невидимий місточок між минулим і теперішнім часом. Через те сучасний глядач легко «вписується» в інший просторовий вимір і легко всотує в себе на клітинному рівні все, що відбувається на сцені. Без зайвого напруження. Це відчутно просто фізично!
І насамкінець про Кобзаря. Свідомо пишу з великої букви. Бо це –не просто символ України, а це її Душа, її Голос. І він незнищенний, він вічний як сама Вічність. У виставі він «з’являється» дуже вчасно. Тоді, коли здається ситуація остаточно безвихідна. Його вдало доповнюють Білий і Чорний ангели (актриси Олена Складан і Юлія Яблонська). Їхня присутність не випадкова, бо нагадують нам про дуальність світу, а ще – про життя і смерть. Про ці вічні дві космічні категорії, які, не зважаючи на контрастність, завжди крокують поруч, і які насправді невід’ємні одне від одного.
«Щоб державу будувати, треба в собі анархію переломити. – Звертається до майбутніх нащадків, себто до нас з вами Іван Степанович Мазепа. І продовжує. – Про шану треба думати не на час, а на віки». Фінальна сцена. Завершення. Німий дзвін. Він розгойдується і б’є на сполох. Німий, бо ми німі. Але після перегляду «Мазепи» Мосійчука такими вже не будемо ніколи.
Валентина СЕМЕНЯК,
НСПУ, НСЖУ
