Мені ще й досі іноді сниться поштова скринька з мого дитинства. Один і той самий сон: скринька на штахетах паркану переповнена листами і газетами, її аж розпирає від кореспонденції. І як тільки я починаю діставати з неї все, що там є – прокидаюсь.
Колись це був реальний зв’язок з великим світом. Навіть важко уявити, що вона насправді була прообразом… майбутнього Інтернету. І хоча моя мама останніх 15 років працювала на пошті і могла додому принести листи чи газети сама, це було не цікаво. Мусила висіти на штахетах «з того боку» власна скринька, а мені треба було діставати з неї «пошту» власноруч. Я й досі не маю цьому пояснення. Отже пошту нам носила поштарка тітка Женька. Ніхто не називав її листоношею. Ще й досі пам’ятаю її прізвище –Тиха. Ця жінка й справді за своєю природою дуже відповідала прізвищу: була тиха й смирна, низенького зросту. А її хата, що погрузла в землю по самі вікна, і в якій жила Женька із старенькою матір’ю, здавалось, була ще меншою і була схожа на білий грибок, що ледь-ледь визирав з-під сірого солом’яного капелюшка. Коли вдалечині бовваніла цяточка поштарчиної постаті, у мене всередині все наповнювалось дивним солодким передчуттям якоїсь новизни. А як ще інакше це пояснити? Найбільшою популярністю у кожному радянському селі того часу користувалась районна газета, наша називалась «Колос» – її передплачували в кожній хаті. Це була святая-святих. За нею йшли обласні видання і республіканські. Майже кожний в селі передплачував республіканську газету «Сільські вісті», журнали «Перець» і «Радянську жінку». Жінка не могла бути просто жінкою, вона, як і все у колишньому Союзі було радянським – і крапка. «Сільські вісті», до слова, мали найбільший наклад – кілька мільйонів. Екзотичні журнали у примусовому порядку «виписували» у колгоспній конторі, сільській раді, школі. Належало це робити бригадирам, передовим дояркам і птахівницям. «Під прапором ленінізму», «Коммунист Украины», «Вопросы истории», «Партийная жизнь», «Птицеводство», «Скотоводство» і все в такому дусі.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Читайте також
І як тільки я почала вивчати у п’ятому класі французьку мову, то здійняла ґвалт: мені конче треба було передплатити… «Nouvelle de Moscou». І ось цей трепетний момент: дістаю із поштової скриньки грубеньку газету, сторінок на двадцять, із французьким заголовком, із французькими буквами, та шо ви… Каталог передплатних видань жадібно читала як художню книжку. «Малятко», «Барвінок», «Зірка», «Литературная учеба», «Вокруг света», «Україна»… Мені хотілось все це мати, тримати в руках, нюхати фарбу, читати. І ось нарешті, знаходжу в каталозі російськомовний щотижневик «За рубежом». Знову – ґвалт, мушу мати. Видання для того часу було не з дешевих, бідолашна моя мама. А мені ж хотілось в цій газеті знайти таку політінформацію на понеділок, про яку ніхто в класі ніде нічого не чув. І яке то було неймовірне задоволення витягати з поштової скриньки купу газет, яких не мав ніхто! Розпалювати ними грубку? Боронь, Боже! Все це з особливим трепетом складалось, сортувалось, підшивалось. А була я тільки у 8 класі. Якось класний керівник під час політінформації не міг назвати прізвище тодішнього редактора «Правды», і я підказала: Мкртчян. Вимовлялось важко, але запам’ятала, бо знала з кіно його тезку. Реакція у вчителя була ще та: він відверто не приховував свого здивування.
Пригадую, одного разу надіслала до газети «Зірка» на новорічний конкурс оповідання. Твір зайняв перше місце. Його надрукували. Під ним була вказана моя адреса. Що тут почалося! До мене почали писати ровесники зі всієї України. Всі хотіли зі мною листуватись. Спочатку я ретельно відписувала всім. Але уявіть собі, одного дня – п’ятнадцять листів, наступного – тридцять, далі – п’ятдесят. І так впродовж усього тижня. Я не встигала вчити уроки, а Тиха поштарка почала сердитись, що доводиться носити зайву вагу. Сказала, що буде їх викидати. Господи, як я переживала з цього приводу!
Майже двадцять років нема батька, трохи менше – матері. Батьківське обійстя зяє пусткою. Добрі сусіди тихцем розтягнули все, що було в хаті, біля неї. А скринька? Моє добре і потьмяніле від часу металеве пуделко продовжує жити своїм окремішнім життям… й отримувати листи вкупі з осінніми «бандерольками» у вигляді листочків і жолудів з дуба, який крислатіє над хатою з подвір’ям зеленою всеохопною парасолею. Щоправда, залежно від пори року, дубова парасолька міняє кольори: із ніжно-зеленої стає темно-зеленою, потім багряною, далі – коричневою, ще далі – прозоро-жовтою, снігово-білою. А навесні, здається, у травні, дуб щедро розсіює довкола себе ніжно-пругкі сережки. Їх також залюбки «отримує» поштова скринька з мого дитинства. Вона, воістину, унікальна й неповторна, наскрізь пронизана багрянцем часу, який стільки років поспіль всотувала в себе через лагідне сонячне перевесло, через рясні літні зливи й сумні погляди вицвілих і давно немитих маминою рукою вікон, через пухнасті снігові завії, через осиротілу навпроти сусідську хату тітки Марфи, що давно так само бовваніє на горбочку сумовитою пусткою. Якби ви знали, як іноді хочеться відкрити ту скриньку і дістати звідти непрочитаний лист, той, що іноді стукає мені прямісінько в серце недодивленим ще й досі сном.
Електронна скринька? Вона ніяка: холодна і безлика. Вона не гріє. Бо має всередині себе спам, куди скидається різний інформаційний непотріб. Однак я не могла зрадити своїй давній дитячій звичці: маю звичайну металеву скриньку коричневого кольору, з дашком. Дуже часто витягаю звідти купу «свіжих» газет, менше – журналів. Навіть – листи! Є люди, які ще пишуть паперові листи. І це дивовижно. Лист, написаний від руки, направду, гріє. У такі миті (коли читаю їх від когось) почуваюсь щасливою, бо забуваю про все на світі… А які цікаві марки наклеюють на конверт! Втім, це вже інша тема для розмови.
