В одному фантастичному романі описувався спосіб телепортації людей на космічні відстані, при якому вони розкладалися на атоми, перекидалися із швидкістю світла на іншу планету, після чого назад складалися назад. Щось на зразок цифрового аудіо, коли звук мікрофоном перетворюється на електричний сигнал, котрий розкладається на шматки, або сканується, наприклад, що 1/44000 секунди, кожна мить записується як двійкове число величиною у 16 (як варіант) знаків, потім на іншому “кінці” все це де кодується назад, передається на динаміки і ось зазвучав контрабас, може не так соковито, але все ж впізнавано. Там було знехтувано фактом, що швидкість світла, у порівнянні із космічними відстанями, доволі мала. Якщо уявити собі, що планети — це будинки на вулиці, то швидкість світла приблизно рівна швидкості пішохода на тротуарі, і то якщо він не поспішає. Але, тим не менше, читав я той роман із захопленням.
Перед телепортацією людям робили анестезію і ніхто не знав, що може статися, якщо її не зробити. І от один хлопчик, котрий із батьками телепортувався на далеку планету, вирішив ризикнути заради цікавості і затримав дихання у момент, коли всім надягнули маски і пустили газ. До мого розчарування, не було описано жодних пригод під час телепортації. Лише вкінці, коли всіх виводили із наркозу вже назад зібраними людьми, той хлопчик мав очі престарілої людини і відчайдушно-трагічним голосом кричав: «Там вічність, там вічність!». Роман той залишив слід у моїх роздумах на все життя. Я його кілька разів згадував, коли перебував в аналогічній із тим хлопчиком ситуації. На щастя, таких моментів було небагато, але все ж вони були… На залізниці.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Заходять всі у вагон, хто в купе, хто в плацкарт, хто в «СВ» — неважливо куди. У передчутті довгої ночі по черзі передягаються у спортивні костюми, але спортом ніхто не займається. Просто дуже зручно бути в поліестері. Взуваються в ґумові тапки, але на пляж теж ніхто не йде. Просто дуже зручно бути взутим в ґумі. А тим часом телепортація вже почалася: поїзд ліниво і млосно, в гармонії з неповторним запахом вагонів та якимось радіо-настроєм провідників, постукуючи і погойдуючись, рухається уперед. Невблаганно повільно… З перших хвилин я готовий на все, аби пошвидше звідти вийти. Але ні! Кожен кілометр треба відчути на своєму уздоров’ї! А пасажири потроху приймають анестезію. Не всі, правда, і не відразу засинають. Але настрій мають чудовий: грають в карти, їдять яйця-кури, слухають російську попсу, грають карти, жаліються на важке життя, голосно розмовляючи на суржиках ще більш неймовірних, ніж узори на шкарпетках, що проглядаютсья крізь дірки в ґумових тапках.
Якби совєцький союз був донині, то перед поїздкою всім би давали газову анестезію. Кожному свою дозу. Потім провідник вивів з наркозу, квиток в зуби і надвір. Тижнева подорож через Сибір здавалася б миттю! Але люди занадто творчі, аби дочекатися ініціативи від залізниці. Вони самі собі завжди влаштовували алкогольні анестезії. Я про це не здогадувався і був тверезий. Намагався то спати, то читати, то слухати музику, то продихнути крізь густе і затхле повітря. На ранок голова просто квадратна, очі злипаються, як і все тіло. В неймовірній позі, намагаючись уникнути контакту з поверхнями, робив ранішній туалет, вимушено пропустивши основну його частину — душ. І в кінці мені хотілося кричати: «Там вічність, там вічність!»
А недавно я знов згадав про той роман, коли їхав в потязі інтерсіті. Я там не помітив ніяких ознак совковості і був приємно задоволений. Сам до себе тихо думав: «Я задоволений Укрзалізницею, невже це не сон, невже це правда?» Здавалося, що зараз проснуся від задухи у купе, вдихну перегару від сусіда, боязко відкрию двері на тьмяний коридор, по якому тлумляться свіжі пасажири із клітчатими торбами…
