Слово – це зброя. Хай не видима, але дуже серйозна і відчутна. Особливо у наш неспокійний час. Час гібридної інформаційної війни. Коли всім все можна, коли в когось дуже тугий і дуже набитий грошима гаманець. Втім, це якщо кажучи, образною мовою. Адже часи змінилися, і замість тугих гаманців – численні рахунки в банках, які аж ніяк не обтяжують кишені багатьох можновладців, навпаки. Що тоді залишається творчій еліті? Тій із неї, яка ще не продалася і яка не вміє нічого іншого робити, як окрім писати. Залишається – Слово. А воно ж – «Слово, моя ти єдиная зброє…» (за Лесею Українкою).
Прозові твори відомого тернопільського письменника Богдана Мельничука, які вийшли окремою книжкою під геть не оптимістичною назвою «Без прикрашування», автор називає оповідками. Та й колір цього видання, а він чорний, налаштовує візуально, звісно, не на позитив: насторожує і концентрує. У сповідальному слові до читача письменник й сам делікатно зауважує, що «… на відміну від деяких інших авторів, йому не хотілося тішити читачів навмисно «утепленими» історіями (звідси й дещо іронічний підзаголовок цієї книжки), хоча й, звичайно, розумію, що в наш непевний, аж до чорноти, час, прагнеться абстрагуватись і від жорстокої дійсності, й від потоку негативу, що ллється на мізки з телеекранів, радіоефіру і газетних шпальт. Але залишаюся реалістом, не бажаючи зваблюватися на казку, хай навіть і традиційно, згідно з вимогами жанру, красиву. Відомий принцип – краса вища від правди – мабуть, не для мене. Отже, життя як воно є. Без прикрашування». Теплуваті, холоднуваті історії від Мельничука, і зовсім… не до кави.
Перегляньте також:
- Дієтологи радять їсти сало, щоб схуднути
- Сімейна бібліотека полеглого Героя з Тернопільщини стала публічною
Головні герої з неповторними долями, з особливими характерами, здобутками й невдачами, а то й злетами і падіннями. Їх досить і всі вони різні, проте, значна частина – з характером. До речі. В основі слова «характер» – приховане інше сакральне слово «Хара». Це енергетичний центр організму людини (два пальці нижче пупка). Це особливі давні знання про потоки енергії, які проходять через людину (Земля-Космос) і фокусуються у цій ділянці тіла. Звідси: характерники, харакірі. Ті знання практично вже втрачені на нашій території, відгомін про них залишається, хіба що, на підсвідомому рівні, а ще – в окремішніх словах, як носіях закодованої генетичної інформації народу. У вищезгаданій книжці літературних героїв можна поділити на характерних і безхарактерних. До перших я би віднесла Гриця («Чоловічі сльози»). У свій час він «вдень і вночі не злазив з трактора. Норми перевиконував, у фальшивому соцзмаганні перемагав». Відбув на Майдані, куди ще добрався на своїх ногах, а додому його вже привезли, бо вони йому відмовили. Гриць боїться сам собі зізнатись і визнати страшну правду, перед якою опинився не тільки він, а й вся Україна. Чоловік, прикутий не тільки до ліжка, а й до телевізора. Навіть тут, лежачи, шукає виходу із ситуації. Та, мабуть, має бути хтось, хто скаже правду у вічі. Автор вкладає її в уста дружини Гриця – Василини: «І задля чого постраждав? Як крали, так і крадуть, як брали хабарі, так і беруть, тільки більші суми називають. Краще б лишився тоді вдома…». Схоже на те, що вустами Василини промовляє сьогодні народ України. Бо так думає не вона одна, а тисячі і сотні тисяч українців, особливо тих, хто не живе, а животіє, не маючи де заробити на кусень хліба.
Герої прозових оповідок Мельничука, ті, що з характером, не миряться із свавіллям знахабнілих чиновників, бізнесменів тощо («Жорстокі ігри дорослих», «За наших хлопців на війні!», «На полі вічного бою», «Козацька помста по-новому або Запорожець за Дунаєм-2», «Таємниці Орисі та лісу», «… І пішла пакувати валізу», «Спокута з примусу», «Чому тремтіли ноги»). А до «безхарактерних», на мою думку, належать ті, де герої сіють зло, ворожнечу, заздрість і ненависть, зраджують, зловживають алкоголем («Наворожила», «Якби небо було дзеркалом», «Прощай, Норо», «Брудно живете», «Біль на чверть століття», «Панталиха і Софрон», « Якби я кожному», «На життєвому роздоріжжі», «Небо плакало»). Хтось із читачів може закинути: «Навіщо вже про таке писати, ситі по зав’язку». Хочу зауважити, що має бути хтось, хто про це пише-нагадує, застерігає… Що таке добро? Це відсутність зла. Як можна пізнати, що таке добро, якщо не знатимемо протилежного. Такі, на жаль, реалії повсякденного життя.
Однак, поміж вищезгаданих творів, які я умовно поділила на дві групи, є ще й інші, які відрізняються від попередніх. Вони про милосердя, про співчуття, про людську гідність, про спрагле бажання пізнати світ і себе в ньому: «Картопля на все життя», «Квіти для незнайомки», «Високочолий і золотоволоска», «Бо люблю», «Дощ і квітка», «Люди і ляльки», «Для мене і жовте листя – зелене або два портрети в одному», «Батьківська хата», «Парасолька для коханої», «Втратив хату – знайшов щастя» тощо. Героям цих ліричних оповідок притаманна важлива якість – Любов. Любов у вищому сенсі цього слова. Грецькою це звучить – агапе. Це та вища Божественна якість, про яку колись написала Леся Українка: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І герої Мельничука, які «серце зірке мають» («Невістка в окулярах») прагнуть залишатись Людьми з великої букви, так само, мають у серці оту духовну іпостась, яка й допомагає їм, незалежно від обставин (а вони дуже нелегкі й непрості – авт.) залишатись, зрештою, людяними. І кому, як не майстрам пера, розповідати про це, доносити інформацію людям.
До слова. Ще раз про обкладинку книги. Можливо, автор цього й не знав, а лишень прислухався до голосу інтуїції. Однак, згідно науки про кольоротерапію, чорний колір завжди кидає виклик, щоб людина спробувала звільнити свою суть, тобто людина повинна пройти через чорне, щоб пізнати, як багато в ньому білого.
