Якщо при вас директорка бібліотеки дзвонить у міськраду й каже, ви ж там о другій не забудьте перекрити вулицю, в нас марш дітей у карнавальних костюмах героїв казок зі школи до книгозбірні, – значить ви в Кременці, пише для “Тижня” Антон Санченко.
А вулиця в місті, загалом кажучи, одна, звивається долиною між двох гір із короткими провулками впоперек. І всі дві поліційні машини зі блимавками її негайно перекривають, не зважаючи на обурених маршрутників. А діти йдуть цілими класами, з повітряними кульками, очолені Буратінами й Міккі Маусами зі старшокласників, а машини підтримують їх сигналами клаксонів і повільно сунуть за поліційними блимавками, стаючи частиною видовища. А продавчині всіх крамничок і барістки всіх кав’ярень уздовж центральної вулиці повиходили на високі ґанки своїх установ і дивляться проти сонця з-під руки, як капітани на капітанських містках. А процесія звертає біля бібліотеки до сцени з мікрофонами і колонками, яку спорудили просто на автостоянці, попередньо розігнавши всі авітки, крім однієї – не знайшли власника, і тепер натовп дітей обтікає її зі всіх сторін, пише щось крейдою на капоті, – цей “Нісан”, державний номер такий-то, про що оголошує час від часу в мікрофон ведучий, усе ще сподіваючись його прибрати, – теж стає частиною дійства.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Костюмовані старшокласники грають п’єску про те, як усім терміново треба записатися в бібліотеку, а із задніх вікон якраз принагідної книгозбірні імені Юліуша Словацького починають передавати вчителям таці з канапками й без ажіотажу, без млинців на лопаті поступово роздають усім дітям. Ніхто не забутий. Усі обутерброджені. Наминають, аж за вухами лящить. Свято вдалося.
А я все думав: навіщо, ну навіщо всі кременецькі бібліотекарки другий день стругають ковбасу й огірки на бутерброди та складають на таці на кухні. Заради формування в юних кременчан правильних умовних рефлексів на книгозбірню й книжки. Так, бібліотека з кухнею – це місцеве ноу-хау. Вона формує також теплі спогади про бібліофілів у заїжджих письменників, яких вряди-годи запрошують сюди зі презентаціями, як ось зараз запросили аж п’ятьох на фестиваль “Книжковий гостинець”, що ризикує стати постійним, наскільки в нашому житті може бути щось постійне. Більше п’ятьох заїжджих письменників із поселенням у чудовому готелі просто через дорогу від бібліотеки кременецький Болівар поки не винесе.
Класик польської літератури Юліуш Словацький, на чию честь названа центральна книгозбірня Кременця, знав, де народитися. Досі найвеличнішою спорудою міста є колишній єзуїтський коледж, в якому зараз розташовано педуніверситет. Профіль навчальних закладів у його стінах кілька разів змінювався після закриття коледжу, але оскільки спеціально побудоване для навчання циклопічне приміщення важко використовувати якось інакше, ніж для науки, проблематично, тут завжди було якесь навчання, що піднімало Кременець над низкою інших районних центрів історичної Волині.
Читайте також
Зауваження про навчальні корпуси як найкращу й найтривалішу інвестицію в розвиток міста, особливо невеликого, могли б підтвердити також сусідній Острог, а також віддалені університеті в Ніжині та Бердянську. Є старовинна, правдами й неправдами побудована університетська споруда посеред міста – є місто. Нема – то варто ще подивитися, чи воно місто.
Єзуїтам завдячує своїм існуванням іще одна тутешня установа – розлогий ботанічний сад на схилах гори. 1834 року, після поразки польського повстання, звідси було вивезено в Київ, у наш ботанічний сад при метро “Університет”, щось із півтори тисячі екзотичних рослин, зокрема уславлену пальму Гумбольдта, для якої і побудували оту величезну характерну теплицю. Як і кілька тисяч томів бібліотеки закритого царем польського коледжу в щойно заснований університет Святого Володимира, в миру – КНУ ім. Шевченка. У Києві цього не пам’ятає вже ніхто. Пальма наш. У Кременці це досі пам’ятають усі жителі міста.
Це дуже гарна ілюстрація того, як воно ведеться в цьому світі. Точно так Росія вже не пам’ятає, що вкрала в українців саму назву нашої країни, історію й виплеканих на Подолі професорів. Грабіжник ніколи не пам’ятає, кого саме він пограбував. Важко усвідомлювати таким грабіжником уже не московитів а цілком собі земляків, хочеться прокрастися в університетський ботсад вночі з лопатою, викопати пальму Гумбольдта й повернути її у Кременець. Чи хоча б урочисто передати росток від неї, не знаю, як там пальми брунькуються та множаться у світлі сучасної науки. Із книжками важче. Більшість із них були латиною. Думаю, вони досі стоять нерозпаковані в підвалі бібліотеки Вернадського, й на них періодично крапле гаряча вода, коли там знову прориваються старі батареї. Як стоять нерозпакованими книжки з поміщицьких маєтків, які на прохання Вернадського наказав звозити з покинутих маєтків ясновельможний гетьман у буремні надцяті роки, вже століття тому.
Але оті тисячетомні книгозбірні стародруків теж не варто розглядати лише як читальні книжки – це теж якір, фундамент, на якому ростуть міста. Ну, може й не ростуть, а спасаються в усі історичні негоди, щоб не розвіяло вітром. Дивишся на кількість українських містечок, що мали Магдебурзьке право, й дивом дивуєшся – більшість із них уже знову села. У них були бургомістри, та не було бібліотек. Та й не тільки міста. Який ти президент без Пересопницького Євангелія?
У місті ж, де останній кінотеатр збанкрутував ще за радянських часів, опери-балету ніколи не було, по музеях не находишся, у двох книгарнях продають зошити й олівці, а не книжки, а свати з телевізора вже хапають за ногу з-під ліжка, – книгозбірня несподівано може стати центром культурного життя й дозвілля. Таку кількість людей на літературних презентаціях (це не про дітей, їхня програма вже завершилася), нечасто побачиш у балуваних столичних та обласних містах. А методи збору цих людей із афішами на всіх автобусних зупинках та оголошеннями по місцевому радіо й у соцмережах нагадують спогади навколосвітнього мандрівника Джошуа Слокама про збір слухачів на його лекції в Новій Зеландії за допомогою вістуна.
Але найбільше вражає навіть не кількість слухачів (купують книжки слабенько, будемо чесні), а тема однієї зі презентацій. Якщо з парадами клоунів на ходилицях вулицями міста бібліотека явно зазіхала на лаври якогось тутешнього “Гогольфесту”, то видання книгозбірнею “Альманаху книжників і книголюбів Волинського Тернопілля” – маленької дуже приємної в руці книжечки на 318 сторінок – це я вже не знаю, на чиї лаври. Навіть Вернадка й Парламентська бібліотека не видають літературних альманахів.
“Альманах містить краєзнавчі розвідки, інтерв’ю й художні твори знаних науковців і літераторів, які були учасниками заходів циклу “Книжний гостинець”, конспекти лекцій, прочитаних у рамках лекторію “Красиве й корисне” та дебютні прозові твори молодих літераторів Волинського Тернопілля,” – написано в анотації. А кишеньковий формат видання упорядник пояснює тим, що всі прижиттєві видання Юліуша Словацького, зібрані в тутешньому музеї, мають такий зручний для дамських сумочок формат. Перевіряв особисто про Словацького. То є правда. Джинсів тоді ще не було – але якраз на задню кишеню “вранґлерів”.
Статті про Гуго Коллонтая – доброго генія Кременця, за якого закладено не тільки світський ліцей, але й стічну каналізацію, якою місто користується досі – йдуть поруч із розвідкою про кременецький роман Уласа Самчука й статтями когось із ботаніків “Магнолії – аристократи рослинного світу” та “Дивовижний світ ліан”. Ні світ, яким би правили бібліотекарі, був би принаймні не нудним і поживним на бутерброди.
