Нині він, Сидорівський замок, стоїть, наче справжній корабель серед уже ледь-ледь жовтуватих хвилястих лісистих пагорбів, які здалеку чимось таки нагадують морську неспокійну поверхню, – пише Укрінформ.
ЗАМОК У «ПОВАЖНОМУ» СЕЛІ
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Хочете знати усе про наш замок, то їдьте до школи, там запитайте вчительку Галину Юстин. Вона все вам і розповість про той наш «корабель», на який кожен приїжджий бажає подивитися, – каже нам перший зустрічний у Сидорові чоловік, до поради якого ми і дослухаємось.
І ось, ми вже у школі, чекаємо великої перерви, аби зустрітися з учителем географії та історії Галиною Юстин.
– Цього року минає 470 літ із того часу, як наше село отримало колись статус містечка, – каже пані Галина. – Це сталося у 1547 році, завдяки коронному гетьману Якубу Потоцькому. Такий статус Сидорів мав до 1790 року. Було тут три церкви, кляштор домініканів і костел, який збудував у 1730 році Мартін Калиновський. А перед цим, у 1600 році, Сидорів став родинним гніздом магнатів Калиновських. І саме Мартін Калиновський, відомий польський діяч, полководець, чернігівський воєвода, побудував наш славнозвісний «замок-корабель». Колись річку Суходіл, яка й нині омиває замок, для захисту від ворогів перепиняли греблями. А з трьох інших сторін нашу фортецю оточували стави і болота, що додавало їй обороноздатності. А ще був глибокий рів і вал, залишки якого і досі помітні, – оповіла Галина Юстин.
ПРО 200 ВОЗІВ ІЗ ЗОЛОТОМ, СТАРІ КЛЕЙНОДИ ТА ГОРИ ХУТРА
Сільський історик переповіла нам і давні спомини, що передаються у Сидорові з уст в уста.
– Старі люди казали, що у замкових підземеллях були величезні скарби, – розповідає Галина Юстин. – Там ніби зберігався родинний скарб одного з володарів замку, який був навіть Галицьким старостою. А мав він дві доньки. Одна вийшла заміж за шляхтича з крутою вдачею, який міг навіть убити кривдника. А іншу дочку, казали, викрав і взяв собі за жінку проти волі її батьків Адам Калиновський. Швагри просто ненавиділи один одного. Отож, після смерті власника замку, один із них, той що був зірвиголовою, потайки вивіз із замку усе багатство – злато-срібло, величезну кількість хутра, одежі, старі клейноди. А ще – 70 бочок меду, зо три десятки діжок солоної риби, стільки ж бочок вина і горілки.
Переказують, що люди бачили, як із замку до маєтку того знавіснілого шляхтича вирушили тоді 200 навантажених добром возів, за якими йшли коні, череди корів, отари овець. Правда, пізніше Калиновський все це добро у сутичці зі шляхтичем повернув. Та я продовжу, про тих, хто володів замком. Пан Калиновський був одружений із княгинею Геленою Корецькою. У 1648 році під час Корсунківської битви разом із Миколою Потоцьким потрапив у полон. Через два роки його звільнили і Мартін повернувся до Польщі, де за кілька років під час однієї з битв загинув. Тоді Сидорів разом із замком перейшов у власність до його сина – Людовіка, який двічі одружувався – спочатку з Софією Потоцькою, а потім – із Ельжбетою Поніцькою, – каже Галина Юстин.
Жінка з такими подробицями описувала нам увесь перебіг ситуацій, які торкалися замку, що здавалося, ніби це все було зовсім недавно: смерті можновладців, битви за багатство, передавання спадку, в тому числі й сидорівської твердині, нові її власники, серед яких у 1868 році був навіть Корнель Пайгерт, відомий на той час економіст, посол Галицького сейму.
– А останній володар замку – Юзеф Пайгерт-молодший, який жив тут до вересня 1939 року і потім виїхав в еміграцію. До речі, на старому сільському цвинтарі нині ще є склеп родини Пайгертів, – сказала Галина Юстин і насамкінець ще й пораду нам дала.
– Я мушу бігти на урок, а вам би порадила таки поїхати до замку, там сьогодні якраз має бути група туристів з екскурсоводом, то можливо, він щось вам більше розкаже, – додала вчителька.
ТВЕРДИНЯ, ЩО ЗНАЄ ТОЧНУ ДАТУ СВОГО НАРОДЖЕННЯ
Дійсно, коли того дня ми дісталися на височезне урвище, над яким граціозно здіймався замок у вигляді корабля, уже всередині, на старому замчищі побачили групу людей, які слухали відомого на Тернопільщині історика, археолога, дослідника фортифікаційних споруд краю, завідувача відділу обласного краєзнавчого музею Олега Гаврилюка. Привітавшись, долучились і ми до групи туристів-екскурсантів.
– А ви знаєте, що Сидорівський замок – один із небагатьох на Тернопільщині, який має точну дату заснування? Це – 7 жовтня 1398 року, коли польський король Владислав Ягайло дозволив заселити пустище з назвою Береш над річкою Сидорів, – розповів Олег Гаврилюк. – У 1547 році село, яке належало Якубу Потоцькому, отримало німецьке право і статус містечка з дозволом проведення торгів по п’ятницях. Кам’яний замок збудував польський магнат із родини Калиновських у першій половині XVII ст. у межиріччі Збруча та його притоки – потічка Суходіл. Довжина замку 178 м, а ширина 30 м. Найпотужніша трикутна триярусна вежа, яка виконувала одночасно і функцію дозорної, була у північно-західній частині.
З боку плато, замок мав на кутах по дві напівкруглі вежі, між якими був утворений прямокутний виступ із чотирикутною вежею на вершині. Оборонна споруда відділялася від напільної сторони ще й глибоким ровом. На двох бічних стінах розміщувалися напівкруглі вежі. У кожній з веж – амбразури для гармат. Арочний в’їзд розташовувався у середній вежі західної стіни замку, яка підсилювалась двома контрвиступами. Ще була невелика хвіртка перед першою напівкруглою вежею західної стіни замку. На території твердині уздовж східної стіни, товщина якої сягала 2,45–3 м, було збудовано два житлові приміщення, під якими розташовувалися каземати, – розповів Олег Гаврилюк.
МАГНАТСЬКА РЕЗИДЕНЦІЯ
А ще з розповіді Олега Гаврилюка ми дізналися, що під час турецького нашестя 1672 року замок був захоплений, але наступного року – звільнений від османів. У ньому розмістився польський гарнізон, який перебував тут аж до серпня 1675 року. Комендантом твердині призначають капітана полку драгунів Яна Самуеля Хшановського. Пізніше замок залишили поляки, які відступили до Теребовлі і його знову захопили турки. У зруйнованому стані він простояв до поч. XVIII ст., коли був відреставрований за наказом кам’янецького каштеляна Мартіна Калиновського – одного з нащадків фундатора замку. Реставрацію завершують 1718 року, про що свідчать три кам’яні плити, вмуровані у вигляді перевернутої літери Т з гербами «Калінова» і «Роля» та латинським написом над в’їздом до замку.
Власники твердині перетворили її на магнатську резиденцію. На рівні другого ярусу, у північній та центральній частині стін замку, були прорубані вертикальні прямокутні отвори для вікон. Після смерті Людвіка Калиновського у 1770 році замок дістався його доньці Теклі, яка була заміжня за Антоном Бельським. Вже на той час замок не мав частини вікон, дверей та даху. Наступні власники замку родини Мйончиньських, Коритовських, Пайгертів не дбали про збереження замку, і він поступово руйнувався.
До наших днів добре збереглася північна та центральна частина замку, а від південної залишилися тільки невисокі, порослі травою підвищення там, де були колись дві вежі.
Дякуємо Олегові Гаврилюку за розповідь і налаштовуємось знову в дорогу. Завтра помандруємо до ще однієї фортеці Західного Поділля – Микулинецького замку.
