– Лише люди, які пройшли через серйозну хворобу або важкі випробування, можуть зрозуміти і оцінити, наскільки життя прекрасне, – сказав мені один задоволений життям, успішний чоловік, який багато років пересувається на протезі. – Бог посилає нам випробування, щоб ми, долаючи їх, зміцнювалися, а не впадали у відчай, вважала Мати Тереза. Так вважаю і я… Бути сильним в ті моменти, коли так хочеться стати слабким, здатися, перестати опиратися невдачам чи бідам. Насправді, кінцевий успіх визначається тим, наскільки ви здатні пронести, як цей чоловік, свою мрію через усі випробування.
В управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області з особливою увагою опікуються людьми, які втратили працездатність, аби вони реалізували свої мрії, відкинути всі страхи і невпевненість. Начальник управління Федір Бортняк на відкритті спартакіади серед інвалідів трудового каліцтва «Сила духу» зауважив: коли чиновник переконує людей з обмеженими можливостями, що можна і після травми жити повноцінним життям, ці люди думають «Що ти знаєш, чоловіче, про наше життя?». А коли такий же інвалід переконує своїм життєвим прикладом , здатний не лише дати раду своїм проблемам, а й надихнути інших інвалідів, яких в області не одна тисяча, ефект зовсім інший. Тому розповідайте, переконуйте власним прикладом інших, хто сидить в вдома, у чотирьох стінах, знайомитися з новими друзями, спілкуватися, жити…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Про те, як допомогти людині з обмеженими можливостями, мотивувати, як уберегти тих, хто поруч, від безнадії та відчаю, розповідає координатор центру психологічної реабілітації «Крок назустріч» Любов Медведь.
– Людина, яка має потужний особистий ресурс і серйозну мотивацію в житті, може сама себе витягти з прірви здавалося б безвиході за рахунок внутрішнього стресу, який відкрив ці внутрішні духовні сили. Але більшості потрібна допомога близьких. В цьому випадку люди впадають у дві крайнощі. Одні не помічають людей з інвалідністю, особливо, якщо травма дозволяє самим собі давати раду, нехтують їх потребами. Інша категорія навпаки: інвалідизує людей з фізичними особливостями, перетворюючи їх, так би мовити, з немовлят, хоч є чимало моментів, де можна вдало використати знання та досвід інваліда.
– Не всі родичі людей з інвалідністю розбираються в тонкощах реабілітації, хоча необхідний лікнеп проходити, безумовно, необхідно, тому що цей процес повинен бути безперервним. Але часто процес реабілітації домашні проводять виключно виходячи з власних уявлень про хвороби і здоров’я.
– І тут є різні методи підтримки. Люди, які тільки травмувалися, переступили межу болю та відчаю, мають найперше отримати медичну реабілітацію, всі сили та ресурси кинути на те, аби не стати інвалідом, максимально відновити здоров’я. Якраз цим займаються фахівці, лікарі, Фонд соціального страхування України, соціальні служби. Система соціального страхування націлена на найшвидше відновлення працездатності потерпілого. Наша держава має достатньо розвинену санаторно-курортну систему, яка володіє високим реабілітаційним потенціалом та лікувальною інфраструктурою. І рання реабілітація, раннє відновне та ефективне лікування в повному обсязі допоможе потерпілим на виробництві та застрахованим особам зберегти працездатність, не стати інвалідом.
– Людина з обмеженими можливостями далеко не завжди може дати собі раду, особливо в психологічному, емоційному плані. Особливо – відразу після пережитого. І може повірити в те, що справжній винуватець усіх бід, які звалилися на його голову – він сам.
– В цей період людина переживає різні психологічні стадії своєї біди. Спочатку – шок, людина перебуває в емоційному паралічі. Згодом починається стадія заперечення, мовляв, це трапилось не зі мною, яка повільно трансформується в затяжну депресію. Людина може ставати агресивною, звинувачуючи і себе, й інших в своїх проблемах. Коли настає стадія прийняття неминучого, людина усвідомлює свій стан і вже тоді може рухатись далі, пригадуючи, усвідомлюючи, що життя не повинно проходити повз…
– У житті інваліда свободи набагато менше, ніж у інших людей. У тому числі – і свободи вибору. Він, переважно, живе за розпорядком тих, хто поруч.
– Завжди варто дати можливіть вибору хоча б у побутових речах, не виключати його із сімейної системи. Що я можу робити в цьому стані, як себе реалізувати – найважливіша мотивація цього періоду. Якраз тоді нам з вами – друзям, колегам, родині, просто знайомим – найдієвіше можна допомогти людині з інвалідністю. Саме тоді дружня та професійна підтримка спонукають до перших кроків інваліда до суспільства. Бо людина з особливими потребами часто вважає, що тепер з нею не можна просто жити під одним дахом, за нею можна тільки «доглядати». З’являється відчуття, що ти – тяжкий тягар, хрест своєї родини… Все робити, щоб людина не опинилася і не почувалася ізольованою.
– Так, більшість родичів людини, яка стала інвалідом, починають зводити невидиму стіну між своєю сім’єю і рештою світу. Можливо, таким чином вони намагаються захиститися. Але чи це йде на користь?
– Якщо з доглядом, транспортуванням, годуванням справляється більшість людей, які живуть поруч з інвалідом: підсунути ближче миску чи ввімкнути радіо, перевдягнути, то з психологічним підходом важче. Тут дуже тонка грань, де маємо делікатно враховувати особливості і не підкреслювати можливості. І звичайно відчувати зворотній зв’язок. Комусь потрібна виражена підтримка, а хтось навпаки намагається самостійно здолати якийсь побутовий рубіж. Заходиш в маршрутку – один інвалід чекає, щоб йому дали місце, а інший ображається, коли жінка підхоплюється, щоб його посадити.
Ми не навчені запитувати. Ми завжди вирішуємо, що краще для іншого. Яка підтримка потрібна тобі саме зараз, чим я можу допомогти – важлива фраза в спілкуванні не лише з людьми з обмеженими можливостями.
– Чим вам можемо допомогти, чим прислужитися? – завжди запитують в спілкуванні з людьми з обмеженими можливостями працівники управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Тернопільській області. Практично щодня вони вирішують питання тих, хто особливо вразливий. Адже ці люди пережили у своєму і без того непростому житті трагедії, які змінили все їх майбутнє. Їм потрібно не лише зберегти залишки здоров‘я, а й поліпшити його, налагодити елементарний побут. Мати можливість на візку безперешкодно і самостійно добратися до будь-якої установи. Взагалі – вийти з чотирьох стін…
– Ми жили в країні рад, все за нас знала і вирішувала партія. І старші люди не завжди адекватно вміють проаналізувати свої потреби і можливості, не вміють комунікувати. Один інвалід, розговорившись, попросив мене принести йому снігу. Казав, що давно не був надворі забувся за маленькі дитячі радощі сприйняття світу, світлого, хорошого.
Тут дійсно важлива просвітницька функція соціальних служб. Підказати, запропонувати, знайти необхідного фахівця, виконати при необхідності диспетчерську функцію. Я часто теж намагаюся відшукати для інваліда, підібрати для конкретної людини те, що йому потрібно: курси, можливості заробітку в інтернеті, патронажну допомогу, консультацію чи безкоштовну допомогу психолога.
Одним достатньо виговоритись, поспілкуватись, іншим – необхідна реалізація задумів. Ми даємо те, що вважаємо за необхідне, забуваючи запитати саму людину про його потреби. Звідси можуть проростати образи.
– Один знайомий розповідав, що почув такі слова «підтримки»: «Не так уже й погано бути інвалідом. На роботу тобі не треба, займайся своїми справами, в інтернеті сиди, держава тебе вдягає-годує . Я запропонував йому помінятися місцями»…
– Бувають різні судження. Ми абсолютно недооцінюємо своє психологічне здоров’я. Долаючи хворобу, нещастя, сім’я потерпілого мобілізується, знаходить кошти в родині, серед колег, односельців, волонтери шукають фонди, закордонне ефективне лікування, але крім фізичного зцілення важливе психологічне. Коли в людини нема жаги до життя, то чи вона протезована за останніми зразками, чи отримала відповідне дороговартісне і якісне санаторне, реабілітаційне лікування, вона не знайде себе, не стане щасливішою, буде й далі вважати себе калікою. Якість життя потерпілого на виробництві, інваліда та його родини залишиться на тому ж рівні або й погіршиться. Все можна подолати, якщо не опускати руки. Знову постають дві крайнощі: або сім’я фінансово все тягне на собі, обмежуючи інших членів родини і стосунки потроху руйнуються, або людина переконана, що держава недопрацьовує, не піклується про інвалідів, звинувачує, що вдома ніхто ними не цікавиться, і нічого не робить для власного розвитку.
Люди через захоплення виходять з чотирьох стін. Часом звичайне захоплення переростає у справу життя і приносить людині чималі кошти.
-Подібна ситуація склалася із важливим соціальним проектом, який вже п’ять років втілює Фонд соціального страхування – спартакіадою серед інвалідів праці «Сила духу». Спочатку люди в області не виявляли особливого бажання, але коли перезнайомились, поспілкувались, загорілись ідеєю та енергією змагань. Тепер це спортивне дійство набуло державного масштабу. Про багатьох людей з особливими потребами можна сказати, що вони реалізовують себе набагато більше, аніж на сто відсотків здорові люди, в яких немає іскри життя…
– Колись проводила тренінги для особистісної презентації, щоб люди з обмеженими можливостями змогли знайти собі роботу, зуміли пройти співбесіду. Через рік виявилось, що серед моїх підопічних склалося десять сімейних пар. Люди спілкувалися, дізнавалися одне про одного більше, закохувались. Крім сімейних пар організувалися дружні колективи, люди переписуються, телефонують, одне одному допомагають і тим, хто ще тільки став на шлях психологічного та фізичного подолання своїх бід. Хто боїться, щоб його суспільство, оточення не відштовхнуло. І з’ясовується, що більшість людей простягне руку допомоги, надасть підтримку.
Хотілося б, щоб люди, які мають проблеми зі здоров’ям, вчилися не тільки його берегти, але й вміли позбуватися, усувати нерозуміння в сім’ї та суспільстві, активно вливаючись в життя. Більш того, у кожної особи з інвалідністю буде свій власний список того, що потрібно і чого не треба робити. Але в одному я не сумніваюся, якщо буде любов, повага і підтримка в родині, і в громадському оточенні – це головне. Втім, наявність / відсутність любові – це особлива тема, що стосується не лише інвалідів…
Розмовляла Зоряна Замкова.
