Раз на рік Львів стає особливим містом – місцем на планеті Земля. На початку вересневої осені він, як та добра казкова біла птаха, розкрилює свої невидимі крила-обійми і стає добрим інтелектуальним прихистком для тих, хто не просто любить, а обожнює КНИГУ. Свідомо не беру до уваги видавців, бо вони ж її творять (про письменників згодом – то окрема «Атмасфера»), отже, без сумніву, і без того залюблені у те, що роблять. Палац Потоцьких, де відбувається традиційний книжковий форум, на кілька днів стає особливою окремішністю, яка сконцентровує в собі такої сили магнетизм, який сміливо можна віднести до одного із сучасних метафізичних явищ інтелектуального світу, назва якому «АТМАсфера». Атма – мовою санскриту «Душа». Особливий простір-сфера для душі панує на форумі.
Тішить щоденна чимала черга охочих потрапити всередину цієї величної локації. Обходити все і всіх впродовж дня – нереально, бо збивають з пантелику зіркові «лиці», об які раз у раз шпортаєшся поглядом і, забувши за книжки, рука тягнеться до «знімкача». Книжкові видавничі стенди заселили всі три поверхи палацу і подвір’я перед ним. Книги, книги, книги… Вони скрізь. Вони різні: барвисті, білі, темні, червоні, зелені, сині, теплі, холодні, звабливі, чуйні, претензійні, вражаючі, непомітні, зверхні, відштовхуючі (є й такі, на щастя вони у меншості, але, на жаль, є).
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Брати Капранови хлопці далекоглядні, тому свій знаменитий горбатий «Запорожець» зеленого кольору припаркували прямісінько на «гостинці». І хочеш не хочеш, мусиш йти «через» капранівський «Запорожець», який тимчасово виконує роль книжкової крамнички від «Зеленого пса». Ось у холі Палацу Іван Малкович («А-ба-ба-га-ла-ма-га») бесідує з якоюсь панянкою, що за одна, бігме – не знаю. А ось розглядає книги Вахтанг Кіпіані. З чарівною усмішкою пробігає повз мене якась білявка, заледь впізнала Наталку Михно. Тут і бібліотекарі Надія Качуровська, Леся Гук. О! Людмила Островська – заслужена журналістка України, де її можна зустріти, як не в дорозі. Біля стенду «Ярославів вал» сам патріарх літератури Дмитро Павличко роздає автографи. Тримаю в руках його ще «теплу» книгу споминів. Зав’язується цікава бесіда. Згадуємо (світлої пам’яті) двох Романів – Лубківського і Гром’яка. Павличко дуже тішиться земляками, каже, що для нього Тернопілля рідне, бо все життя ходить в «тернопільських» зятях. Пробігаєш очима новітніми назвами безлічі видавництв і дивом дивуєшся: як їх насправді багацько! Є й такі, про які до цього часу ні духом, ні слухом не чула. Але вони є і щось там друкують. І коли бачу знайомі тернопільські назви («Джура», «Навчальна книга – Богдан», «Крок»), огортає дивне відчуття, таке, як ото буває, коли зустрічаєш когось з рідних у чужому місті. Але хіба Львів може бути чужим? «Львів – місто з Душею, – сказав якось історик Ігор Лильо, – і ми повинні бути готовими, що в міру того, як місто ставатиме кращим і багатшим – сюди будуть прагнути приїхати люди з інших цивілізацій». Після цих слів, реально почуваюсь людиною з іншої цивілізації (тернопільської). Починаю розуміти львівського художника Влодка Кауфмана, який стверджує, що «Львів наче та батарейка, яка підживлює». І коли бачу тернопільський «Крок» Юрка Завадського, навіть на якийсь момент забуваю про те, що нібито з його слів «Тернопільська поезія померла». Десь тут є тернопільські письменники, які презентують свої книги, але побачити всіх не вдається, бо щодня одночасно презентується багато цікавої автури з інших міст країни і закордоння. Я ж поспішаю до стенду тернопільського видавництва «Джура», де приємна тендітна жінка тримає в руках книгу. Це Леся Орляк, авторка книги «Ти зробив усе, що зміг». Вона написала про свого сина, який загинув на Донбасі. Але про це розповім згодом.
Отож, кажучи словами львівського актора Олега Цьопа, «Львів є носієм естетики, художності. Бути банальним у цьому просторі якось елементарно не випадає».
Фото: Борис Семеняк
