Є таке поняття, як творча уява. І вона у наших людей здебільшого асоціюється тільки з професіями мистецтва. Однак це далеко не так. Бо без творчої уяви не обходиться ніхто. Адже, перш ніж щось робити, людина спочатку уявляє. У неї з’являється візуальний ряд картинок, їх безліч, вони пролітають в голові зі швидкістю світла, аби скластися у відповідний пазл. І так – щоразу. Все це і формує одне із енергетичних тіл людини – астральне. Навіщо я так заглиблююся? Бо саме такий асоціативний ряд виник у моїй уяві під час прочитання книги тернопільського науковця і літератора Олега Смоляка «Полумисок долонь».
«Полумисок долонь» – це художні етюди неймовірної чистоти і чарівливості, які покликані на поверхню душі цього творчого чоловіка. Повірте, насправді, у кожної людини на денці, образно кажучи, сердечного колодязя, є свій жагучий неперевершений за творінням «полумисок долонь». Але чи кожний може його звідти дістати? У тому й весь секрет. Це під силу тільки тим, у кого відкрите серце і хто залюблений у рідний край. Відтак слово, яке народжується з таких глибин, набуває іншої – і не форми, а барви. Таке поетично – колоритне слово набуває лікувальної властивості. Воно зцілює, воно гоїть ментальні рани душі. Сьогодні так не пишуть, принаймні, дуже мало тих, хто вдається до саме такого образного мислення. Зізнаюсь чесно, Смолякові етюди, чи, бодай, шматки з них, я би виписувала в рецептах тим, хто живе в небезпечних урбанізованих середовищах. Або ж, як зараз модно, замість цитат у касових чеках великих супермаркетів. Бо як ще інакше можна достукатись до охололих сердець багатьох українців, одні з яких перебувають на межі виживання, а інші – «впиваються» золотом, не відаючи, що воно (матеріальне золото) – тимчасове явище, ефемерне, як ілюзія, як марево. Натомість їм навіть не втямки, що кожна людина ходить по золоту (духовний аспект), навіть не підозрюючи про це. ..
Перегляньте також:
- Помер професор тернопільського університету Олег Покотило
- Помер професор Тернопільського медичного університету Юрій Бондаренко
«Ранок синім леготом викотився на сонячному колесі. Збирає ранок стиглі роси в золотий глек сонця. А садки мружаться зеленими бровами, збуджені першим криком солов’я, розправляють свої сутулі рамена, похитують кучерявими головами».
«А сивий сон, як наполоханий перепел, зринає з хрестовиння вікон і ховається на городах у зелен-зілля». Це дивовижні описи ранку (насправді їх у книзі більше). А ось яким побачив автор звичайний полудень: «А хати, мов перекинуті човни…», «Візник пасе зором полудень…». Особливий і вечір: «У синій глечик спокою спливає день. В’ялий гарбуз сонця заплутався у травах. Надвечір’я синьою птахою крадеться до села. А вечір поспішає з місяцем на грудях й із зорями на жупані», «Синє надвечір’я увивається барвінком на тинах».
«Полумисок долонь» – це невеличка живописна мініатюра про кохання. Воно майже неземне, діалог на рівні очей і серця. Хіба можливо ТАКИЙ діалог записати буквами? Виявляється, можливо. Кроки тут ледь чутні, глухі – вони «топчуть спини трав». Яка глибока метафора! Кожний рядок несе в собі безмір зашифрованої інформації. Ось хоча б цей: «Гасала ніч». Лише два слова! Але які. Ніч, як відомо, влітку коротка. Насправді, вона настояна на травах та тиші. Але коли в грудях стукотять в унісон серця двох, то їм тоді здається, що все довкола не просто тремтить, а вирує і нуртує, виривається з обіймів прийдешнього дня. Далі – «ніч тремтіла в росах, хиталася, мов у пропасниці». Тільки той, хто пережив справжні почуття, може вдатись до таких образних поетичних порівнянь. «А я ніс чарівний квіт до твого серця, але не міг донести, бо пелюстки згоряли синім полум’ям у полумиску моїх долонь».
Правдиво і водночас казково виписаний образ Діда, що сидить посеред осені і пихкає люлькою, незвичний філософський погляд на Маленство (дитинство – яке ж соковите слово! – авт.), на смерть («Дорога в засвіти»), на Святвечір. Немов художник пензлем, добирає він до своїх «героїв» («Росинка», «Підсніжник», «Жайвір» тощо) особливі епітети, метафори, порівняння. Таке відчуття, що автор, немов чарівник, вихоплює їх з невідомого простору, нанизує букви в слова, одягає в речення, обрамлює особливим енергетичним трунком. Філософське сприйняття світу пронизує його «Чоботи суєти».
Завершується «етюдник» несподівано: словесні замальовки на кожний місяць («Дванадцять місяців»). Але які! Автору вдалося сконцентрувати всю силу думки і в лаконічній формі передати ті відчуття природи, які звичайна людина мала б прожити і пропустити через себе за тридцять або тридцять один день. І як тут не згадати мудрі слова Антона Чехова про те, що «Стислість – сестра таланту». Письмо Олега Смоляка напрочуд філігранне і доведене, образно кажучи, до стилістичного блиску. Нічого зайвого, гармонійний позитив. Читати можна з будь-якого місця: це справжня поетична проза. На думку відразу спадають слова Василя Голобородька – письменника з Луганщини, щоправда, мова йшла про поезію, але це дуже важливо для написання будь-якого жанру: «Якщо митці повністю віддаються звичайній комунікативній мові, то поезії там немає. Поезія виникне тільки тоді, коли відбудеться переборення цієї усталеної семантики, переосмислення. Для цього й існують художні засоби». Олегу Смоляку це вдалось зробити.
