Чому письменниця Леся Білик проти того, щоб називати Карла Ліпінського другим Паганіні?

Коли вона почула гру зборівської скрипальки Оксани Шпинди, яка грала твір Ліпінського, зрозуміла, що не зможе не написати про нього.  Можливо я слухаю музику не професійно, – каже письменниця Леся, – але я її слухаю глибинно. Вона мене підносить. Я можу одночасно бачити природу і чути музику. Під час запису чергової телевізійної передачі «Вітальня у вівторок» її ведучий поет Юрій Вітяк презентував нову книгу письменниці, педагога Лесі Білик  –  «Промені й тіні Кароля Юзефа Ліпінського».  Біографічна повість-феєрія, яка вийшла друком у видавництві «Навчальна книга – Богдан». У ній переплелись минуле та сучасне. Це майже містична історія про долю видатного скрипаля, який знайшов останній прихисток на Галичині: він тут творив, кохав, дивував інших і сам дивувався світом.

Розмова точилася довкола видатної постаті українського та польського музичних просторів XIX ст. – композитора, скрипаля віртуоза Карла Юзефа Ліпінського», який тяжів до монументальних жанрів. Ліпінський, до речі, був першим в Європі виконавцем української народної пісні «Їхав козак за Дунай». Цей унікальний чоловік створив однокласну музичну школу у селі Вірлові (Зборівщина) для селянських дітей. Скрипки замовляв у Львові.

Страх завжди присутній, коли берешся писати про когось з видатних постатей, – каже пані Леся. І ще й на відстані часу. В Анатолія Крохмального є такі рядки: «Тих, хто поруч, не помічаємо, перед чужими спину гнемо». Є багато сучасних скрипалів, яких сьогодні не помічають, наприклад, Богдана Півненко. Її називають українським Паганіні в спідниці. А Богдан Которович? Така непересічна постать! Всі вони пройшли повз увагу автора, мовляв, чуже бачимо, а свого не помічаємо. Справа у тому, що я не вважаю Ліпінського чужим. У моїй повісті є такі слова, «Той, хто народився на цій землі, він вже є українцем».  Карл увібрав мелодії цієї землі, її народні пісні і   довів це своїм життям, своєю музикою і своєю творчістю.  Мені довелось побувати на могилі скрипаля у селі Вірлові, – поділилась найсокровеннішим, авторка. – Саме у тому місці внутрішній голос не давав мені спокою, я дуже відчула цю постать, хоча сама не музикант. Мене зацікавила в першу чергу його доля. Чому  тінь історії сховала його від світу? Адже в Польщі є відомий конкурс скрипалів ім. Генріха Венявського. А він, між іншим, був учнем Ліпінського. Слава про Ліпінського гриміла на всю Європу. Життя як той млин, що перемелює музику в слова (за Крохмальним). І «перемолов» час такі музичні здобутки. Я не є тим автором, який «пече хліб», –

говорить алегорично письменниця. – Я печу торт на основі хліба. Спочатку це була п’єса феєрія-химера. Бо дуже мені сподобався отой хліб, який «спік» Роман Горак (дослідник творчості Ліпінського – авт.).  У долі Ліпінського є щось таке, що дуже мені близьке. Я сприйняла це як мій обов’язок поговорити з ним на відстані часу. Доля цієї людини навчила мене ставитися спокійно до мистецької слави. Навіть у Шевченка є два визначення слави «Слава заповідь моя» і «Слава як шинкарка злая». З іменем Ліпинського пов’язано багато імен української культури.

Леся Білик проти того, щоб називати Карла другим Паганіні. Бо, на її думку, кожний із віртуозів був новатором у своїй галузі. Мабуть Паганіні став тому Паганіні, бо розширив технічні можливості скрипки як такої. Кожному з них Бог дав свій талант.

Сьогодні дуже болюче питання українсько-польських відносин. Українські і польські народи – це народи державницькі. Ми не повинні боятися віддати честь людям, які творили на нашій землі. Чим ще був Кароль близький авторці? У нього не було провінції. На своїх крилах творчості він ще й піднімав інших. Пишучи повість, письменниця була окриленою, вона реально не відчувала під ногами грунту. 

А ще п. Леся переконана, що Зборівська музична школа має певний посил від Кароля Ліпінського. Він дуже мріяв, щоб на цій землі була музична школа. Саме така і є у Зборові, до якої причетна родина Довганів.

Леся БІЛИК – авторка повістей «Усі дороги ведуть до Риму» (2004), «Хочемо раю на землі» (2006,  вийшла під псевдонімом Олеся Галич), «Сьоме небо леді Арс» (2011, у співавторстві з Леонідом Біликом); романів «Душі в екзилі» (2012), «Портрет Діани» (2016, у співавторстві з Леонідом Біликом).

Вона лауреатка вітчизняних  конкурсів: «Коронація слова» (2007-го відзначено твір «Сьоме небо леді Арс», 2009-го – п’єсу «Переступи поріг») та конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» («Рондо Кароля» – 2008; «Дев’ятий день» у співавторстві з Леонідом Біликом – 2011).