Коли вона почула гру зборівської скрипальки Оксани Шпинди, яка грала твір Ліпінського, зрозуміла, що не зможе не написати про нього. Можливо я слухаю музику не професійно, – каже письменниця Леся, – але я її слухаю глибинно. Вона мене підносить. Я можу одночасно бачити природу і чути музику. Під час запису чергової телевізійної передачі «Вітальня у вівторок» її ведучий поет Юрій Вітяк презентував нову книгу письменниці, педагога Лесі Білик – «Промені й тіні Кароля Юзефа Ліпінського». Біографічна повість-феєрія, яка вийшла друком у видавництві «Навчальна книга – Богдан». У ній переплелись минуле та сучасне. Це майже містична історія про долю видатного скрипаля, який знайшов останній прихисток на Галичині: він тут творив, кохав, дивував інших і сам дивувався світом.
Розмова точилася довкола видатної постаті українського та польського музичних просторів XIX ст. – композитора, скрипаля віртуоза Карла Юзефа Ліпінського», який тяжів до монументальних жанрів. Ліпінський, до речі, був першим в Європі виконавцем української народної пісні «Їхав козак за Дунай». Цей унікальний чоловік створив однокласну музичну школу у селі Вірлові (Зборівщина) для селянських дітей. Скрипки замовляв у Львові.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Страх завжди присутній, коли берешся писати про когось з видатних постатей, – каже пані Леся. І ще й на відстані часу. В Анатолія Крохмального є такі рядки: «Тих, хто поруч, не помічаємо, перед чужими спину гнемо». Є багато сучасних скрипалів, яких сьогодні не помічають, наприклад, Богдана Півненко. Її називають українським Паганіні в спідниці. А Богдан Которович? Така непересічна постать! Всі вони пройшли повз увагу автора, мовляв, чуже бачимо, а свого не помічаємо. Справа у тому, що я не вважаю Ліпінського чужим. У моїй повісті є такі слова, «Той, хто народився на цій землі, він вже є українцем». Карл увібрав мелодії цієї землі, її народні пісні і довів це своїм життям, своєю музикою і своєю творчістю. Мені довелось побувати на могилі скрипаля у селі Вірлові, – поділилась найсокровеннішим, авторка. – Саме у тому місці внутрішній голос не давав мені спокою, я дуже відчула цю постать, хоча сама не музикант. Мене зацікавила в першу чергу його доля. Чому тінь історії сховала його від світу? Адже в Польщі є відомий конкурс скрипалів ім. Генріха Венявського. А він, між іншим, був учнем Ліпінського. Слава про Ліпінського гриміла на всю Європу. Життя як той млин, що перемелює музику в слова (за Крохмальним). І «перемолов» час такі музичні здобутки. Я не є тим автором, який «пече хліб», –
говорить алегорично письменниця. – Я печу торт на основі хліба. Спочатку це була п’єса феєрія-химера. Бо дуже мені сподобався отой хліб, який «спік» Роман Горак (дослідник творчості Ліпінського – авт.). У долі Ліпінського є щось таке, що дуже мені близьке. Я сприйняла це як мій обов’язок поговорити з ним на відстані часу. Доля цієї людини навчила мене ставитися спокійно до мистецької слави. Навіть у Шевченка є два визначення слави «Слава заповідь моя» і «Слава як шинкарка злая». З іменем Ліпинського пов’язано багато імен української культури.
Леся Білик проти того, щоб називати Карла другим Паганіні. Бо, на її думку, кожний із віртуозів був новатором у своїй галузі. Мабуть Паганіні став тому Паганіні, бо розширив технічні можливості скрипки як такої. Кожному з них Бог дав свій талант.
Сьогодні дуже болюче питання українсько-польських відносин. Українські і польські народи – це народи державницькі. Ми не повинні боятися віддати честь людям, які творили на нашій землі. Чим ще був Кароль близький авторці? У нього не було провінції. На своїх крилах творчості він ще й піднімав інших. Пишучи повість, письменниця була окриленою, вона реально не відчувала під ногами грунту.
А ще п. Леся переконана, що Зборівська музична школа має певний посил від Кароля Ліпінського. Він дуже мріяв, щоб на цій землі була музична школа. Саме така і є у Зборові, до якої причетна родина Довганів.
Леся БІЛИК – авторка повістей «Усі дороги ведуть до Риму» (2004), «Хочемо раю на землі» (2006, вийшла під псевдонімом Олеся Галич), «Сьоме небо леді Арс» (2011, у співавторстві з Леонідом Біликом); романів «Душі в екзилі» (2012), «Портрет Діани» (2016, у співавторстві з Леонідом Біликом).
Вона лауреатка вітчизняних конкурсів: «Коронація слова» (2007-го відзначено твір «Сьоме небо леді Арс», 2009-го – п’єсу «Переступи поріг») та конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» («Рондо Кароля» – 2008; «Дев’ятий день» у співавторстві з Леонідом Біликом – 2011).
Фото: Валентина Семеняк
