Важко писати про людину у минулому часі, з якою спілкувався, жартував, ділився планами на майбутнє. Я про письменника (світлої пам’яті) Романа Лубківського. Так сталося, що була останньою із журналістів, хто з ним спілкувався…
15-го жовтня 2015 року разом із письменником Михайлом Ониськівим та художницею Наталею Собкович ми їхали до Острівця на Теребовлянщину. Цього дня виповнювалося 120 років із дня народження Володимира Гжицького, несправедливо забутого письменника, про якого згодом скажуть, що він належить до когорти тих мистців, які увіковічнились в епосі “Розстріляного відродження”.
З нетерпінням чекала на зустріч із класиком української літератури Романом Лубківським, з ініціативи якого вже вдруге відбувалось тут літературно-мистецьке свято “Подільський карб”. Одна справа вчити його твори в університеті, і зовсім інша – спілкуватись віч на віч. На порозі школи нас зустріли її директор і голова сільської ради. А у шкільній їдальні – пан Роман із цукерками і гарячим чаєм. “Грійтеся, дівчата! Грійтеся!”, радісно припрошував нас до несподіваної теплої трапези. Поки чаювали, Лубківський встиг розповісти курйозний випадок із цукерками, який трапився із ним у шкільні роки… А потім про однокласника Андрійка: “Я пригадую, як мама цього хлопчика поставила миску на буквар, і ця миска сіла на зображення Леніна і Сталіна. Чорна масна пляма від банячка так і залишилась на мундирі Сталіна. Вчителька була дуже мудрою і гуманною, нікому нічого не сказала. Згодом Андрій став сподвижником створення храму в Острівці”.
Хтось із присутніх нагадав пану Роману про шкільний дах. “Знаєте, – сказав він, – якби не Лазаренко, той що сидить, були б ще й досі без даху. Я розповів йому про острівецьку біду, а він відразу до телефону. Комусь передзвонив і сказав, що там то і там є така школа, треба кошти на дах. Я осмілів, і вирішив ще за дитсадок попросити. А той поглянув на мене, і каже, мовляв, добре, але не все відразу”.Повертаючись думкою у той день, 15-го жовтня, зауважила: “Пан Роман впродовж дня жив тільки спогадами”. А ще помітила, що тоді мені не вдавалось “зловити” кадр, де б у нього були розплющені очі. Лише декілька кадрів. Його погляд завше був опущений долу і збоку видавалось (а це так і було – авт.), що він занурений і сконцентрований всередину самого себе. Навіть під час виступу на святі, у шкільному музеї. Хоча зараз розумію, насправді, чоловікові було нестерпно боляче від недуги, яка йому того дня нестерпно дошкуляла. Пан Роман мужньо тримався з останніх сил, аби нікому не затьмарити святкової події. І коли мені та Наталі Собкович довелось разом з ним їхати в одному авто від школи до сільської бібліотеки, а потім – до храму, він вже тримався рукою за лівий бік і виглядав дуже блідим. Я не втрималась і запитала: “Вам зле?”. На що у відповідь почула: “Так, мені ще ніколи не було так погано, але це зараз минеться”. До бібліотеки (колишня хата Гжицького, де він народився) так і не зайшов, залишався сидіти в машині. Дорогою до храму попросив водія їхати повільніше. Був для нас з Наталею екскурсоводом (хоча мала порив написати у цьому місці – “поводирем”): “Он там була наша хата, нічого не залишилося, а там Гжицькі жили, а там он так званий клуб – ремонту просить, а там…”.
Говорив з відчутним батьківським болем у голосі. Здавалось, якби міг, то все б зробив сам, власноручно”. На подвір’ї храму нас зустрів безлад: тут ще роботи й роботи. Замість східців – дошка. Заходимо всередину: перед нами у всій красі розгортається неосяжна велич і благодать. Тривають реставраційні та ремонтні роботи. Церковні врата дбайливо загорнуті плівкою, через те вивищуються якоюсь окремішністю. Окрім них – більше нічого. Хоча це тільки на перший погляд. Пан Роман, який тут як у себе вдома, повертає голову до племінника і каже: “А принеси он ту ікону”. Ми повертаємо голови в той бік, куди показує письменник. І справді. Там сиротливо й непомітно притулилася до стіни ікона Матері Божої з дитятком Ісусом на руках. Ікона у відсутність Лубківського припала пилом. Він це помічає і видно бере близько до серця, але на загал не подає виду. Натомість каже урочисто, піднесено і водночас дуже просто: “Я її з Афону привіз”. Моя уява зачинає змальовувати недоступний для мене Афон (бо жінок туди не пускають), Грецію з греками і на тому фантазія завершується, бо до храму заходить от. Віталій. Йду ближче до гурту. Цікаво ж почути ім’я святого, якого носитиме храм, адже колись це був костел, а не церква. “Дмитра Солунського” – чую у відповідь від отця. “Ну, от, – проголошує ніби з трибуни Лубківський, – 8 листопада на Дмитра має відбутися відкриття храму”.
Я роззираюсь довкола і мене бере сумнів, надто багато тут ще праці. І, ніби прочитавши мої думки, пан Роман каже: “Перший президент України Кравчук обіцяв взяти шефство над церквою”. “Ну, якщо сам президент, – мислю я подумки, – то вже інша справа”.
Вже за порогом церкви дізнаємось, що треба заїхати відвідати сестру Іванку Лубківського, яка мешкає неподалік в селі. Їдемо то й їдемо. Іванка – молодша сестра, виглядає ще з порога. Племінник привозить старшу сестру Ірину, яка розміняла вже дев’ятий десяток – всі тішаться, як малі діти. Виявляється, в пані Іванки напередодні Покрови був ювілей. Після такого повідомлення почуваємося незручно, бо ж прийшли без подарунка. Але для пані Іванки найкращий подарунок – рідний брат у хаті і його друзі: Левко Різник, Марія Людкевич, Михайло Ониськів, Наталя Собкович. Звертаю увагу на образ в куті світлиці, а поряд – портрет молодого красеня – брата Романа. І знову – спогади, сміх, радість, многая літа…
За тими розмовами не зчулись, як і надвечір’я стало зазирати до хати. Один пан Роман був сумний. Щось таки ятрило його ізсередини. Прощаючись із сестрами, та й з нами, мабуть вже знав, принаймні душа відчувала, що більше ніколи сюди не повернеться, хіба що у сні або у спогадах. Дерева біля хати золотились ніжною барвою, бовваніли на обрії чорною смужкою стомлені за літо поля. І тільки густий зелений спориш, наперекір осені, не здавався – чіплявся за черевики, обціловував їхні підошви – нагадував про життя.
