Востаннє біля монумента Незалежності…
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Біля монумента Незалежності в Києві з Андрієм прощалися побратими та друзі, провели його в останню путь у рідному селі. Його батьки і молодша сестричка Ліля досі не можуть повірити, що їхнього сина і брата вже нема.
— Ще в 14-річному віці Андрійко услід за двоюрідним братом вступив у ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, — розповідає пані Наталя. — Будучи студентом Галицького коледжу, на два місяці поїхав до столиці на Помаранчеву революцію. Коли ж почався Євромайдан — подався до Києва. «Хто, як не я?!» — сказав по телефону. Коли загинули перші хлопці на Майдані — я місця собі не знаходила, бо знала, що він у перших рядах. Але Бог беріг його. Після Майдану я просила повертатися додому, але він казав, що має безліч незавершених справ. «Усе тільки починається!» — говорив. Їздив добровольцем у зону АТО, про війну мало розповідав, не хотів, щоб хвилювалася. Син був правдивим патріотом, це в нього в генах. У 90-их його бабуся брала активну участь у відродженні України, їздила з концертами по селах, вона виховувала Андрійка, я тоді була на заробітках. Мій брат теж принциповий, та й я, хоч нарікаю на важке життя, але, якщо хтось скаже погане про Україну — очі видеру! В Андрія було загострене почуття справедливості. Про страшне мені повідомив його сотник… Не повірила, зателефонувала до Алли. «Андрія вже нема…» — сказала невістка. Коли ми забирали тіло в Києві, побратими просили привезти його до стели, щоб там попрощатися. Ми поспішали в далеку дорогу, була сильна спека, але син жив Майданом, тому було б несправедливо не повезти його туди востаннє… Залунала «Плине кача…» — думала, серце вирветься з грудей. Ніби мирно нині у Києві, і раптом така безглузда смерть…
Заразився «вірусом»… патріотизму
Із майбутньою дружиною Аллою Андрій познайомився на Майдані влітку 2014-го, хоча дівчина була в Києві серед мітингувальників упродовж важких місяців — допомагала в КМДА. Того пам’ятного дня вона забігла з подругою провідати знайомих «правосєків», її вразили його очі — щирі та живі. В Алли тоді був зламаний палець на руці, а в Андрія — поранена рука. За три роки спільного життя вони навіть не змогли зареєструвати шлюб, бо паспорт Андрія згорів у Будинку профспілок, а новий не було часу виготовити.
— Андрій заразився «вірусом» патріотизму — понад усе любив Україну, міг годинами розповідати про державність, про наших героїв, — каже дружина загиблого Алла. — Під час Революції Гідності був на вул. Грушевського, Інститутській. Згадував, як вони з хлопцями виловлювали по дахах снайперів. З готелю «Україна» зняли одного і передали комусь із політиків, який нині в уряді, а він вивіз його на своєму авто з Майдану… Не міг забути, як міліція чи то тітушки кидали хлопців у Дніпро — потім вони зникли безвісти. Разом із кількома товаришами Андрій запобіг теракту на польське посольство в Києві. На них вийшов замовник, вони підіграли йому, ніби згідні підірвати будівлю, а коли той сів у їхнє авто — повезли його в СБУ. Дорогою він пропонував хлопцям 5 млн. (!) гривень, аби його відпустили. Вони не погодилися. Торік Андрій бачив того провокатора в центрі Києва — отже, хтось таки взяв гроші… То мав бути теракт для компрометації «Правого сектора». Коли «Правий сектор» розколовся, Андрій покинув їхні ряди. На Схід України їздив у складі диверсійно-розвідувальної групи. Їхня діяльність була засекречена, тому чоловік не мав статусу учасника бойових дій. Він не міг спокійно сприймати те, що нині відбувається в країні: уряд, який прийшов на крові героїв, збагачується, а патріоти далі гинуть на Донбасі. Казав, що потрібні кардинальні зміни. Нас, романтиків революції, викинули як використаний матеріал, а окремі негідники завдяки «касі» Майдану побудували маєтки, купили авто, відпочили на курортах… Якби не біль і сльози матерів та дружин загиблих, від Небесної Сотні нині залишилася б одна назва… Патріотів переслідують, проти них порушують кримінальні провадження. Андрієві «шили» дві безпідставні кримінальні справи — за підозрою у вбивстві беркутівців та за хуліганські дії вже після Майдану. Багато хто з патріотів загадково гине, зокрема, й у ДТП… Напередодні трагедії мені снилися погані сни, тягнуло до церкви… Андрій залишив мені на спомин свою кровинку. Соня — маленька копія татуся…
Тільки «Вірний» — за правду!
— Андрій був свідомим патріотом, розумів, де правда, а де фальш, — ділиться думками його побратим Артур. — На Грушевського він мішав «коктейлі Молотова», аж шкіра на руках злазила по лікті. Отримав там поранення гранатою — травмував ногу і руку. Ми разом з ним виносили поранених з Інститутської, на наших руках помирали побратими… За тиждень до трагедії Андрій потрапив у ДТП — авто вдарило в ногу, тоді все обійшлося, а ось другого разу — ні…
— «Вірний» виділявся у натовпі, він був особливим… Не перелічити скільком людям він допоміг як громадський активіст після Майдану — пів-Оболоні захистив, — зазначила київська правозахисниця Людмила Матвієнко. — Відбивав землі від бандитів, боровся проти нечесних схем… Бувало, одна сторона проплачена, інша — теж, тільки один «Вірний» — за правду. З хлопцями охороняв інваліда, якого переслідували, відстоював права однієї вчительки… Якось у мене були проблеми — серед ночі приїхав. «Не кидайте Україну напризволяще — зійдете з розуму за кордоном від того, що ці тварюки при владі роблять з державою!» — відрадив мене від переїзду до США. Допомагав із перевезенням загиблих в АТО, віддавав останні гроші… Дуже хотів розшукати дачу Захарченка. Нині жартуємо, що його душа вже точно там. «Вірний» багато знав — куди ішли гроші з Майдану, хто кому продався, тому був незручний, його хотіли запакувати за ґрати. «Разорвітє єго!» — якось наказала одна особа. Але він не боявся, з усмішкою сприймав погрози. Був великою людиною, бо вмів прощати і не переставав боротися за справедливість…
Днями вдова Алла поруч із фото чоловіка на своїй сторінці у Фейсбук розмістила рядки Ліни Костенко, які є подальшим орієнтиром цієї сильної жінки з маленькою донечкою на руках, а також рідних загиблого активіста:
«Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік…
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цілий вік».
