Запахи дитинства: і щоб манзарі з кісточками, і щоб розтікався сік

Про те, що дитинство має різнобарвні запахи (і не тільки), дітлашня навіть не здогадується. Зазвичай, усвідомлення цього факту з’являється зненацька – як сніг на голову. І то десь через кілька десятків років потому. Наприклад, одного разу дивишся на цілушку білого хліба, і раптом згадуєш…

Тепленький, золотаво-хрумкий, апетитно-духмяний,  щойно з печі, накритий вологою марлею. Але ж його можна вкусити… А запах який! Ну такий, що дихаєш і не надихаєшся ним, аж в носі лоскоче. На моє запитання про запах, бабуся каже, що то «… так хліб по хаті ходить». Мені простягають майже невагому золотисту скоринку, всередині якої ховається ніжна м’якушка хліба. Крихка і хрумка скоринка нагадує човник. Щоб розтягнути задоволення від смакування цілушкою, акуратно пальцями відриваю глевку м’якоть і роблю з неї їстівну кульку – процес пішов. Та що ви, чупа-чупси, чи як їх там, просто відпочивають.

Одного разу дивишся на скошений газон і раптом згадуєш… Батько займає «велику ручку» і робить розгін. Лезо намантаченої коси встигає сяйнути на сонці і тільки – вжик, вжик, вжик, вжик. Бідолашні трави непритомно падають батькові до ніг. Сполохані метелики перелітають з одного місця на друге. А від аромату скошених трав можна очманіти: татарське зілля, осока, берегова м’ята. У мого літа дитинства свої неперевершені і вишукані парфуми. Воно ще не пахне розпеченим від сонця асфальтом.

А тиждень тому побачила бабусю, яка продавала відро вишень. Бідолашні ягоди задихались у металевій в’язниці… Звісно, не купити їх – не могла. Вишні для мене – це ритуальне дійство. Колись, як тільки ягоди достигали,  моя бабуся смажила манзарі. Ну, от. Тепер мушу пояснити, що це таке, бо коли про них кажу, то, зазвичай, люди зізнаються,  що вперше чують про таку страву. А в мене на Черкащині, у рідному Мошурові, у липні манзарі смажать у кожній хаті. Рецепт класичний, як на млинці, тільки до рідкого тіста треба додати ягоди вишень і добре вимішати. І обов’язково – з кісточками. Бо саме в цьому увесь цинус. Під час смаження ягідка тріскає і сік розтікається на поверхні млинця… Ото вже смакота! Але скільки себе пам’ятаю, ніхто й ніколи не міг мені пояснити, чому млинці з вишнями у Мошурові називають манзарами? Та нещодавно нарешті дізналась від «дядька Гугла», що Манзар – це мусульманське ім’я, арабського походження, що означає зображення або образ. Як не крути, як не верти, а ниточка тягнеться до часів Золотої орди. Манзар – той, хто приносить користь, прагне брати активну участь у релігійному, громадському або політичному житті. Манзарі  – щирі, відверті, готові прийти на допомогу, люблять людей і хочуть, щоб їм відповідали взаємністю. І мені закралась думка про те, що мусив, мабуть, осісти у селі якийсь Манзар, який відрізнявся від решти своїх «сородичів». Саме він і почав смажити вишню у тісті. Від його імені й пішло – манзарі. Хочу вірити, що саме так і було. Бо інші версії відпадають. Ординці робили набіги й все знищували. Які там млинці… Можливо котрийсь з них залишився пораненим, можливо, спалахнуло кохання, можливо… Позаяк хочеться вірити у доброту людських стосунків, то для себе я залишаю вищезгадану версію. І майте на увазі, млинці з вишнею (яку ви дістали з банки) – це просто млинці з вишнею. А млинці із щойно зірваною вишнею – це манзарі. І щоб з кісточками, і щоб розтікався сік… То чому ж у дитинстві все не так пахло? Та тому, що було все вперше, як у дитинстві.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram